Мовна карта і громадська думка - Соціум - dt.ua

Мовна карта і громадська думка

16 березня, 2012, 14:50 Роздрукувати Випуск №10, 16 березня-23 березня

Не вірячи в можливість переконати своїх виборців у поліпшенні життя, реґіонали вкотре готуються розіграти мовну карту.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

З початком нової сесії Верховної Ради чільні представники Партії реґіонів знову заговорили про потребу ухвалити законопроект депутатів Ківалова і Колесніченка «Про основи державної мовної політики». Мовляв, без виконання передвиборної обіцянки Віктора Януковича про підвищення статусу російської мови його партія не зможе виграти парламентські вибори за партійними списками. Якщо в мажоритарних округах ключову роль відіграє адмінресурс, то в загальнонаціональному змаганні партії все-таки мусять зважати на громадську думку, а вона в нас, як багато хто вважає, схильна підтримувати офіційний статус російської мови. Не вірячи в можливість переконати своїх виборців у поліпшенні життя, реґіонали вкотре готуються розіграти мовну карту.

Проте соціологічні дані показують, що їхнє уявлення про народ не відповідає дійсності: громадська думка не лише поділена, а й досить критично налаштована щодо законодавчого закріплення позицій російської мови, здатного зашкодити ще не досить певному становищу української. Тому політтехнологи мали б радити керівництву не ухвалювати цього закону, бо програш від нього може виявитися більшим, ніж виграш.

Поділена країна

У середині лютого цього року Київський міжнародний інститут соціології на замовлення автора поставив у своєму черговому загальнонаціональному опитуванні блок запитань про мовні практики та побажання українських громадян. Респондентів запитували про те, які мови вони вживають самі та які воліли б чути в суспільстві, а також якою хотіли би бачити мовну політику держави. Більшість запитань повторювали ті, що їх ставив наприкінці 2006 року київський соціологічний центр «Громадська думка» (не плутати з «Общественным мнением»), тож порівняння нинішніх і тодішніх відповідей дає змогу оцінити зміни в громадській думці за останні п’ять років, зокрема реакцію на новий мовний курс української влади за президентства Януковича. В цій статті я не говоритиму про власний мововжиток різних категорій громадян, зосереджуючись на електорально важливіших оцінках мовної ситуації в суспільстві та мовної політики держави. Характеризуючи нинішні уявлення, я, наскільки можливо, порівнюватиму їх із результатами п’ятирічної давності. Втім, не в усіх випадках порівняння буде наочним, адже невелика різниця між показниками може бути статистично незначущою.

У питанні про бажані статуси української та російської мов респондентам було запропоновано аж шість варіантів відповіді, покликаних виявити нюанси позицій. За повну рівність статусів — «українська та російська мови мають бути рівноправними державними мовами» — висловилося 27% опитаних громадян. Ще 19% віддали перевагу поміркованішому варіантові: «українська мова — державна, російська вживається як місцева офіційна мова в тих місцевостях, де більшість населення цього бажає». Варто зазначити, що цей варіант стосується набагато меншої території, ніж передбачене законопроектом Ківалова і Колесніченка надання російській мові статусу реґіональної, для якого буде досить проживання у відповідній місцевості бодай 10% людей, що вважають цю мову рідною (незалежно від того, чи хочуть вони підвищення її статусу).

Якщо додати 1% тих, що воліли б найрадикальнішої русифікації — «російська мова має бути єдиною державною мовою з витісненням української мови з усіх сфер суспільного життя», — прибічників такого чи іншого підвищення статусу російської мови виявляється 47%, тобто трохи менше половини. Водночас 12% респондентів висловилися за радикальну українізацію «з витісненням російської мови з усіх сфер суспільного життя». 23% підтримали чинну законодавчу ситуацію «українська мова — державна, російська мова має такі самі права, як мови інших національних меншин», і ще 14% вибрали варіант, що приблизно відповідає реальній мовній ситуації в нинішній Україні: «українська мова — державна, російська вживається лише як розмовна». Таким чином, збереження чи зниження статусу російської мови підтримали 49% респондентів, тобто приблизно стільки ж, скільки висловилися за те чи інше підвищення (решта 4% не визначилися). Від 2006 року частки прибічників різних співвідношень статусів двох мов практично не змінилися.

Відповіді на кілька інших запитань теж демонструють приблизно рівний поділ респондентів — а отже, й населення, яке вони пропорційно репрезентують, — на прибічників і противників підвищення статусу російської мови. Водночас у різних питаннях баланс преференцій трохи порушується в той або інший бік, демонструючи притаманну українському населенню амбівалентність, тобто одночасну підтримку протилежних варіантів розвитку країни, протилежність яких люди часто не усвідомлюють. На запитання «Чи повинна російська мова мати на законодавчому рівні певні переваги порівняно з мовами інших національних меншин України?» 47% респондентів відповіли «так» або «скоріше так, ніж ні», тоді як 41% —рішуче чи обережно заперечили. Водночас у відповідях на питання про те, що має робити «державна політика в мовній сфері в першу чергу», побажання «вирішити питання статусу російської мови» (33%) виявилося слабшим, ніж уявлення про те, що держава повинна передусім «сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя» (42%). Обидва ці співвідношення теж не змінилися у порівнянні з 2006 роком (нинішнє зменшення частки прибічників усіх варіантів пов’язане зі зростанням відсотка тих, що не визначилися). А отже, не змінилася й ситуація, коли в першому питанні більшість громадян декларують підтримку одного політичного курсу, а в другому — іншого, що його вони, треба розуміти, не вважають протилежним.

«Постпомаранчеві» зміни

Якщо в цих питаннях громадська думка за останні п’ять років по суті не змінилася, то в деяких інших вона вочевидь стала прихильнішою до української мови та, відповідно, критичнішою до кроків, що видаються загрозливими для її суспільного становища. Щодо бажаного обсягу вживання російської мови в Україні — думки залишилися майже такими самими: частка респондентів, які воліють «меншого обсягу, ніж тепер», трохи перевищує відсоток тих, які воліють більшого обсягу (23 проти 19%), тоді як майже половина воліла би мати стільки, як тепер. Зате щодо обсягу вживання української мови преференції досить істотно змінилися: 2006 року співвідношення прибічників збільшення та зменшення становило 40 на 16%, а тепер воно стало 37 на 7%, із відповідним збільшенням частки тих, хто волів би лишити стільки, як тепер. Тобто значно поменшало прибічників обмеження обсягу, тоді як число прибічників розширення майже не змінилося, тобто загалом розподіл побажань змінився на користь ширшого вживання мови. Почасти це є логічним наслідком уявлення про те, що за Януковича української мови стало менше, ніж було за Ющенка, тому дехто з раніших прибічників обмеження її вжитку тепер уважає, що її стало саме стільки, як треба, а дехто з прибічників тодішнього статус-кво, навпаки, тепер хоче, аби мови було більше.

Чіткіше демонструють зміну преференцій населення на користь української мови відповіді на запитання про те, як «має розвиватися мовна ситуація в Україні в перспективі»: тут респонденти мали окреслити бажану для них ситуацію, не порівнюючи її з нинішньою. 2006 року уявлення, що «Україна має стати двомовною країною» (46%), було значно поширенішим, аніж думка, що «українська мова має стати основною мовою в усіх сферах спілкування» (39%), до того ж 6% хотіли бачити основною саме російську мову. Нині частка прибічників домінування української мови збільшилася з 39 до 47%, водночас частка тих, хто обстоює двомовну чи російськомовну альтернативу, зменшилася від 52 до 47%. Важко сказати, наскільки ця зміна є наслідком українізаційних зусиль за президенства Ющенка, а наскільки — реакцією на деукраїнізаційні тенденції двох років правління Януковича. Але сам факт зміни не викликає сумніву.

Відповідно до сильнішої підтримки поширення української мови в суспільстві, респонденти нині критичніше оцінюють політику влади щодо неї та прихильніше — зусилля політичних і громадських діячів, спрямовані на її захист. Щодо російської мови напрям змін у громадській думці протилежний: її, як гадають багато громадян, нині підтримує влада, тому додатково захищати не дуже й треба. Якщо 2006 року аж 47% респондентів уважали, що політика держави щодо української мови «підтримує та стимулює» її вживання, то 2012-го цієї оцінки дотримувалися тільки 32%, при цьому частка носіїв протилежного погляду — що ця політика обмежує вживання мови — практично не змінилася. Щодо російської, навпаки, різко знизилася частка респондентів, що оцінюють державну політику як обмеження (з 33 до 17%), а число тих, які вбачають у діях держави стимулювання, дещо зросло (з 17 до 24%). Тому «позицію тих громадських та політичних діячів, які занепокоєні долею української мови», цілком підтримують 35% опитаних громадян, а з борцями за російську мову солідаризуються лише 17% (якщо додати тих, хто «скоріше» підтримує, ці показники становитимуть відповідно 54 та 41%). Порівняно з 2006 роком розрив у рівнях підтримки позиції захисту української та російської мов збільшився, тобто громадяни стали чіткіше усвідомлювати потребу захисту саме української. Тому ухвалення закону, що надає преференції насамперед російській мові й таким чином підважує мотивацію до вживання української, навряд чи додасть реґіоналам виборчих симпатій у загальнонаціональному масштабі.

«Полярні» реґіони

Звичайно, загальнонаціональні показники підтримки тих чи тих дій і перспектив приховують великі відмінності між окремими реґіонами, етнічними й мовними групами, поколіннями тощо. Маючи на меті оцінити вплив різних напрямків мовної політики на виборчі шанси пов’язаних із цими напрямками політичних сил, у цій статті я обмежуся реґіональними відмінностями. Адже хоча в пропорційній частині виборчого змагання віддані за певну партію голоси сумуються по всій країні, виборчу кампанію партія має вести в різних реґіонах по-різному, за змоги враховуючи преференції тамтешнього населення. До того ж партії підтримуватимуть певних кандидатів у мажоритарних округах, котрі ще більшою мірою мусять орієнтуватися на побажання жителів конкретної місцевості. А ці побажання аж ніяк не обмежуються безплатною гречкою.

Жителі різних реґіонів дуже по-різному відповідають на запитання про бажану мовну ситуацію та мовну політику — відповідно до їхніх етнокультурних ідентичностей, мовних практик, історичного досвіду й ідеологічних та політичних орієнтацій. Щоб чіткіше подати ці різниці, я вирішив відмовитися від звичного для соціологічних досліджень поділу країни на чотири макрореґіони: Захід, Центр, Південь і Схід. Точніше кажучи, переділити два останні. Із першими двома проблем загалом немає. Під Заходом розуміють Галичину, Волинь, Закарпаття й Буковину — території, що були приєднані до СРСР після 1939 року, тобто більш чи менш тривалий час перебували поза сферою російського культурно-політичного впливу. Центр охоплює правобережні й лівобережні території від Хмельницького до Сум і від Чернігова до Кіровограда, традиційна етнокультурна українськість яких, хоч і трохи притлумлена в радянські часи, досить швидко відродилася в умовах незалежності, відбившись, зокрема, в голосуванні за «помаранчевих» кандидатів на виборах 2004, 2006 та 2007 років. А от Південь і Схід — це дуже відмінні в сенсі поглядів на мовну політику території: хоч їх об’єднує переважна російськомовність населення та його прихильне ставлення до ідеї підвищення статусу російської мови, за ступенем радикальності цього ставлення Крим годі порівняти із сусідньою Херсонщиною, а Донбас — із Харківщиною. Тому я відділив радикально налаштовані проти реальної чи гаданої українізації Донбас і Крим, а всі інші області Півдня й Сходу — від Одеської до Харківської — об’єднав у реґіон, який умовно називатиму Півднем/Сходом. Такий поділ уже застосовував соціолог Олександр Вишняк у книжці «Мовна ситуація та статус мов в Україні».

Не дивно, що між Заходом та Донбасом/Кримом виявилися величезні відмінності в преференціях щодо мововжитку та мовної політики. Якщо говорити про бажані статуси української та російської мов (див. табл. 1), то нині на Заході аж 29% респондентів воліють повного витіснення російської мови із суспільного життя й лише 5% — надання їй статусу другої державної, тоді як у Донбасі й Криму перший варіант підтримують 3%, а другий — 60%. На питання, чи повинна російська мати законодавчі переваги перед мовами інших меншин, 79% жителів першого реґіону відповідають «ні» або «скоріше ні, ніж так», а 74% жителів другого — «так» або «скоріше так, ніж ні». Головним завданням державної мовної політики 80% західняків вважають сприяти поширенню української мови, а 73% донбасців і кримчан — вирішити питання статусу російської. Серед перших лише 3% воліють збільшення обсягу вживання російської мови й аж 67% — зменшення, а серед других, навпаки, 45% хочуть чути її більше і всього 2% — менше. На Заході 86% респондентів хотіли би бачити Україну в перспективі переважно україномовною, тоді як у Донбасі й Криму 80% воліли би двомовної і ще 7% — переважно російськомовної (див. табл. 2). Відповідно, в першому реґіоні 73% цілком підтримують діячів, занепокоєних долею української мови, а в другому — лише 8%, тоді як щодо російської відповідні показники становлять 4 та 40%.

Порівняно з 2006 роком відмінності між цими «полярними» реґіонами збереглися або навіть трохи збільшилися. Скажімо, на Заході частка респондентів, що рішуче заперечують проти надання російській мові переваг над мовами інших меншин, зросла з 56 до 61%, тоді як у Донбасі й Криму вона зменшилася з 13 до 8%. З огляду на поліпшення в останні два роки умов російської мови й погіршення — української, західняки одностайніше підтримують тих діячів, що переймаються долею їхньої мови (73 проти 64%) і не підтримують тих, що виступають на захист «чужої» (61 проти 44%). Натомість у Донбасі й Криму рівень підтримки діячів, занепокоєних долею української мови, впав від 27 до 8% — і це незважаючи на те, що жителі цього реґіону погоджуються, що тепер політика держави щодо цієї мови набагато меншою мірою стимулює її розвиток (цей варіант вибрали нині 35% проти 75% 2006 року). Тобто якщо «чужій» мові стало гірше, це ще не привід, аби нею перейматися. Це якраз і демонструє, що для більшості жителів Донбасу й Криму українська мова — «чужа», а російська — «своя». Тож вони, безумовно, підтримають підвищення статусу російської мови, хоч, можливо, й не вважатимуть достатнім таке підвищення, яке передбачає проект Ківалова і Колесніченка.

Ключовий Центр

Втім, цей результат не є ані несподіваним, ані особливо важливим у сенсі виборчих стратегій, адже більшість жителів Криму й особливо Донбасу все одно підтримають Партію реґіонів, не маючи привабливішої альтернативи серед «прохідних» сил, крім хіба що комуністів, яким, однак, навіть у цих реґіонах небагато людей готові довірити долю країни. А на Заході за реґіоналів (і, звісно, за комуністів) усе одно майже не голосуватимуть, тому на їхню опозицію до нового закону про мови керівники й політтехнологи партії не зважають. Важливіше оцінити ймовірне ставлення до такого кроку у двох «проміжних» реґіонах, особливо в Центрі, що охоплює третину населення країни й традиційно вважається доволі нейтральним у поглядах на більшість ідеологічних питань. Саме позиція населення Центру здатна схилити в той чи інший бік шальки загальнонаціонального змагання між протиборними політичними силами й політико-ідеологічними орієнтаціями. Звісно, на результат цього змагання впливають також преференції не набагато меншого за населенням Півдня/Сходу, зокрема ступінь радикальності його орієнтації на російську мову та проросійську політику.

Результати аналізованого опитування показують, що Південь/Схід здебільшого підтримує підвищення статусу російської мови, хоч і не так одностайно, як Донбас і Крим. 36% південно-східних респондентів висловилися за статус цієї мови як другої державної і ще 34% — як місцевої офіційної в прихильних до такого підвищення реґіонах. Відповідно, 68% більш чи менш рішуче погоджуються з думкою, що російська повинна мати переваги перед мовами інших меншин, а 72% воліють бачити Україну в перспективі двомовною країною. Ці показники порівняно з 2006 роком підвищилися. 45% вважають, що державна політика повинна в першу чергу вирішити питання про статус російської мови — не більшість, але вдвоє більше за число тих, що вважають головним завданням держави поширення української мови. Водночас понад дві третини жителів цього реґіону воліли б, аби обсяги вживання української та російської мов лишилися незмінними, а діячів, що виступають на захист цих мов, цілком підтримує лише по 18% респондентів. Можна сказати, що жителі Півдня/Сходу підтримують підвищення статусу російської мови, але не підтримують політичної боротьби за це підвищення, особливо тепер, коли ставлення держави до цієї мови стало значно прихильнішим.

Натомість Центр набагато ближчий до Заходу, ніж до Півдня/Сходу чи, тим паче, Донбасу/Криму, хоча його підтримка української мови й не така одностайна, як у західняків. Лише 13% жителів Центру висловилися за статус російської як другої державної. Стільки ж — за її повне вилучення із суспільного обігу. Три перші варіанти відповіді, що в різний спосіб відкидають підвищення статусу російської, разом здобули підтримку аж двох третин респондентів, що явно свідчить про ставлення жителів цього реґіону до позиції політиків на кшталт Ківалова і Колесніченка. Не менш промовистими є відповіді на інші запитання. Законодавчу перевагу російської мови цілком підтримують лише 11% респондентів (до речі, це вдвоє менше, ніж п’ять років тому), а зовсім не підтримують — аж 31%. 58% вважають головним завданням держави сприяти поширенню української мови й тільки 14% — подбати про статус російської. Бачити майбутню Україну переважно україномовною хочуть 68% жителів Центру, а двомовною — 24%, до того ж за останні п’ять років перший показник істотно підвищився, а другий — дещо знизився (2006 року вони становили 51 і 28% відповідно). Збільшення обсягу вживання української мови бажають 46% респондентів, а обсягу російської — лише 12%. Водночас нинішню політику держави щодо української мови вважають сприятливою 23%, а щодо російської — 27%. Відповідно, діячів — обстоювачів української мови підтримують 43%, а обстоювачів російської — всього 10%. 

Тому ухвалення закону, сприятливого насамперед для російської мови, напевно відштовхне від Партії реґіонів жителів Центру, не кажучи вже про виразно опозиційний до неї Захід. Водночас виграш партії на Сході та Півдні може виявитися менш вагомим, адже більшість тамтешніх виборців і так не бачить реалістичної альтернативи. Якщо керівники ПРУ справді дбають про її успіх на виборах, вони мають утриматися від цього суперечливого кроку. Натомість опозиційні партії не повинні в ключових для їхнього виборчого успіху центральних областях остерігатися декларувати свою підтримку української мови й критикувати шкідливі для неї дії партії влади. Звісно, проблему невідповідності між суспільним поширенням російської мови та її законодавчим статусом треба розв’язувати — але не перед виборами й не за рахунок української мови, на брак механізмів захисту якої в законопроекті Ківалова і Колесніченка неодноразово вказували українські та закордонні експерти.

Опитування Київського міжнародного інституту соціології проведено за ініціативи  автора статті в рамках співпраці з Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та за фінансової підтримки Наукового товариства імені Шевченка в США (з фонду ім. Наталії Данильченко). Польовий етап тривав 11—20 лютого 2012 року, опитано 2029 респондентів. Опитування соціологічного центру «Громадська думка» проведено в рамках міжнародного дослідницького проекту за фінансової підтримки Міжнародної асоціації сприяння співпраці з науковцями держав колишнього Радянського Союзу (INTAS). Польовий етап тривав 30 листопада — 7 грудня 2006 року, опитано 2015 респондентів. Обидва опитування відбувалися в усіх областях України, в Автономній Республіці Крим та місті Києві.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво