МОЛИТВИ ТА МІФИ У БАБИНОМУ ЯРУ ЛЕЖАТЬ НЕ ЛИШЕ ЄВРЕЇ - Соціум - dt.ua

МОЛИТВИ ТА МІФИ У БАБИНОМУ ЯРУ ЛЕЖАТЬ НЕ ЛИШЕ ЄВРЕЇ

19 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 19 вересня-26 вересня

Прочитавши статтю Олександра Шлаєна «Де закінчується цивілізація» в №30 «ДТ» за 9 серпня 2003 року, пригадав анекдот, як посперечалися православний священик і рабин: чия віра сильніша?..

Прочитавши статтю Олександра Шлаєна «Де закінчується цивілізація» в №30 «ДТ» за 9 серпня 2003 року, пригадав анекдот, як посперечалися православний священик і рабин: чия віра сильніша? Перший розповів, як під час жорстокого шторму кораблю, на якому він плив, загрожувала загибель, і тоді панотець почав так ревно молитися, що біля бортів корабля утворився штиль, хоча навколо бушувала стихія. На це рабин навів приклад із свого життя: як він, ідучи вулицею в суботу, раптом побачив біля своїх ніг гаманець, туго набитий грошима. Він так сильно почав молитися, що, хоча навколо залишалася субота, над гаманцем утворився четвер!

Щось подібне коїться нині з тими, хто так наполегливо намагається протягнути ідею, яка народилася далеко за океаном, — спорудження в Києві єврейського общинного центру «Спадщина» на місці Бабиного Яру. Дехто ніби завмер над цим «суботнім гаманцем», боючись не докорів сумління (адже хочуть будувати фактично на попелі жертв!), а лише одного: раптом господарі «гаманця» прив’язали його мотузочкою, другий кінець якої — там, за океаном... А наші шолом-алейхемські мрійники, будучи, як вони повторюють, «людьми світськими», не моляться, а творять міфи.

Домовимося: коли йдеться про яр — топографічне поняття, це слово пишеться з малої, а не великої літери.

Міф перший:

у Бабиному яру загинули 200 тисяч євреїв. Саме євреїв!

За переписом населення 1939 р. у Києві налічувалося 847 тисяч жителів, із них 25% — євреї. У 1940 р. — 892 тис., перед війною, у 1941 р. — 890 тис. Називаються й інші цифри: 930 тис. Тобто до початку війни в Києві могло бути 220—230 тисяч євреїв.

За офіційними радянськими даними, із початком війни близько 200 тис. киян були призвані в ряди Робітничо-Селянської Червоної Армії і серед них, природно, — євреї призовного віку. Якщо їх було 25%, виходить, на фронт мали піти 40 тисяч. Починаючи з 1 липня 1941 р., із наближенням фронту, 325 тис. киян евакуювали на схід. То були кваліфіковані робітники, інженери й техніки київських оборонних промислових підприємств, котрі мали «броню» на випадок мобілізації, відповідальні працівники державних і компартійних установ, діячі науки, культури й мистецтва, члени їхніх родин, а також сім’ї командного складу РСЧА та НКВС. Тоді серед цих категорій громадян було дуже багато євреїв, набагато більше 25%. Кількість біженців із західних областей у Києві була невеликою — наприкінці літа всі усвідомлювали загрозу здачі міста та прагнули виїхати далі на схід. Рятуючи резерв армії — юнаків старших 14 років, — влада також поспішала вивезти їх із міста. На початку вересня кияни, котрі мали родичів у селі, також намагалися залишити місто. Неможливо визначити природне зменшення населення, бо цвинтарні книжки, коли радянська влада в 1941 р. залишала місто, знищили. Ніхто не лічив кількість розстріляних в’язнів Лук’янівської в’язниці й підвалів НКВС, залишених у госпіталях поранених.

Отже, на момент вступу німецьких окупантів (19 вересня 1941 р.) у залишеному напризволяще Києві могло знаходитися майже 400—450 тис. жителів. Але євреї вже становили не 25% від загальної кількості киян, а набагато менше. Це засвідчили наступні події.

У перші ж дні окупації Києва нацисти почали розстрілювати саме євреїв за акти саботажу, вчинені радянськими підпільниками. Але поки що це не мало масового характеру, хоча до киян уже дійшли чутки, що в раніше окупованому Фастові розстріляли всіх євреїв.

Із документів, які заново відкрито, нині відомо: ще 24 липня нацисти розстріляли євреїв у Шепетівці, потім у Бердичеві, Вінниці. 11 вересня штаб есесівської Айнзацгрупи «Ц» повідомив у Берлін, що в Кам’янці-Подільському ними розстріляно 23600 євреїв (серед них 14—16 тисяч депортованих сюди угорських євреїв). Усе це передувало трагедії Бабиного Яру — поза сумнівом, заздалегідь запланованій.

28 вересня Айнзацгрупа «Ц», розташувавшись у будинку НКВС на вулиці Інститутській (колишній Інститут благородних дівиць), повідомила з Києва, що «тут проживає приблизно 150 000 євреїв. Досі було неможливо перевірити цю цифру. Під час першої акції проведено 1600 арештів; вжито заходів для встановлення чисельності єврейського населення в цілому. Підготовлено план ліквідації не менш як 50 000 євреїв».

2 жовтня Айнзацгрупа «Ц» доповіла в Берлін, що 29 і 30 вересня 1941 року в Києві зондеркоманда 4-а у взаємодії зі штабом Айнзацгрупи та двома підрозділами поліцейського полку групи армій «Південь» стратили 33771 єврея.

Проте серед розстріляних у ті два дні були не лише євреї, а й члени їхніх родин — українці, росіяни й діти від цих змішаних шлюбів. Такі шлюби стали досить звичним явищем у радянський час, правда, у великих містах.

Розстріли окремих євреїв, котрі не з’явилися 29 вересня, продовжувалися 1, 2, 8, 11 жовтня. Адже в розпорядженні попереджалося: розстріляють тих, хто не з’явиться. Так загинуло ще кілька сотень євреїв.

5 жовтня уповноважений нацистського міністерства окупованих східних областей при групі армій «Південь» гауптман Ганс Кох повідомив, що в Києві знищено майже 35 тисяч чоловік.

7 жовтня штаб Айнзацгрупи «Ц» у повідомленні підтвердив: 29 і 30 вересня зондеркоманда 4-а під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля, підсилена 45-м і 303-м батальйонами поліцейського полку «Південь», розстріляла в Києві 33771 єврея.

Минуло півроку, протягом яких на киян обрушилися суворі випробування, смерть від голоду й холоду, розстріли підпільників і розстріли заручників за дії підпільників, розстріли за порушення комендантського часу. У січні 1942 року розпочалася депортація десятків тисяч молодих киян на примусові роботи до Німеччини.

На 1 квітня 1942 року, за даними Київської міської управи, у місті налічувалося 352,1 тис. жителів, із них: українців — 281,6 тис. (80%), росіян — 50,3 тис. (14,2%), поляків — 7,9 тис. (2,2%) і 20 чоловік (!) євреїв. Порівнюючи цю кількість киян із тією, яка могла бути на момент вступу окупантів у місто півроку тому, одержимо зменшення в 50—100 тис. чоловік. Сюди входять і 35 тис. євреїв, котрі загинули в Бабиному яру в перші дні.

Точність за такого підрахунку умовна, проте ні про які 100, 150 або 200 тисяч загиблих у Києві євреїв просто не може бути й мови. Незрозуміло, навіщо потрібно збільшувати це число — аби «трагічніше» було? А хіба загибель однієї безневинної людини не трагедія?

До 1 жовтня 1942 року чисельність киян становила 305,4 тис. чол. Це зменшення — 46,7 тис. за другі півроку окупації — померлі своєю смертю, страчені заручники, вивезені до Німеччини, але вже не євреї.

У 1944 р. Надзвичайна державна комісія з встановлення й розслідування злодіянь, вчинених німецько-фашистськими загарбниками, повідомила: «За неповними даними, у Києві замучено, розстріляно й отруєно в «душогубках» понад 195 тисяч радянських громадян, зокрема:

1. У Бабиному яру — понад 100 тисяч чоловіків, жінок, дітей і старих.

2. У Дарниці — понад 68 тисяч радянських військовополонених і мирних громадян.

3. У протитанковому рові, біля Сирецького табору й на самій території табору — понад 25 тисяч радянських мирних громадян і військовополонених.

4. На території Кирилівської лікарні 800 душевнохворих.

5. На території Києво-Печерської лаври — близько 500 мирних громадян.

6. На Лук’янівському кладовищі — 400 мирних громадян».

(Цитується за виданням: «Москва: ОГИЗ Госполитиздат», 1944 рік.)

Нині, коли вже видано всі шість томів «Книги пам’яті України», стало відомо, що за весь час війни загинули майже 120 тисяч киян — на фронті та в окупації. Не рахуючи полонених, котрі загинули в київських таборах. Проте й цю цифру не можна прийняти остаточно: адже хоч би як скрупульозно збирали дані, через шість десятиліть могло просто не виявитися тих, хто повідомив би про своїх загиблих рідних і близьких, — свідки також могли піти в інший світ.

У листопаді 1943 р. у звільненому Києві налічувалося близько 180 тис. жителів. Тобто за два роки зменшення становило 220—270 тис. чоловік. Цю кількість не потрібно порівнювати з 195 тис. офіційних утрат, бо з десятків тисяч військовополонених, загиблих у Дарницькому й Сирецькому концтаборах, не всі були киянами. Водночас окупанти відправили до Німеччини понад 100 тис. киян.

Тепер про те, чому на Сирці й у Дарниці значаться і військовополонені, і мирні громадяни. У 1941 р. багато військовослужбовців РСЧА, потрапивши в оточення й передбачаючи полон, намагалися за першої ж можливості переодягтися в цивільне, особливо — командири й політпрацівники. Це добре видно на фотографіях того часу. У братських могилах у Дарниці (у лісі в таборі знаходилися 11 тис. трупів, на кладовищі й біля нього — 40 тис., в інших місцях — 17 тис.) комісія, виявивши людей у цивільному одязі, зарахувала ці жертви до цивільного населення. За сучасними даними передбачається, що в Дарницькому таборі загинуло понад 130 тис. військовополонених, а не 68 тис.

Нині, за всіма оцінками, встановлено: в Бабиному яру загинули 39—40 тис. євреїв. Порівняно з загальною кількістю загиблих у Києві від рук нацистів 195 тисяч киян це дорівнює майже 20—30%. Так чому ж так хочеться виділити одну національність? За «гаманець»? Але весь світ пам’ятає, чим закінчилася в ХХ столітті спроба однієї нації поставити себе вище від усіх інших!

Міф другий:

євреїв у Бабиному
яру розстрілювали
українські поліцаї

Це вигадали в нас, у Києві. Зовсім недавно.

У повідомленні Айнзацгрупи «Ц» від 12 жовтня 1941 р. згадувалося, що від початку окупації Києва й області «зондеркоманда 4-а стратила 51 тисячу осіб». Саме осіб, а не лише євреїв. І уточнювалося: «Крім спеціальної акції в Києві у вересні, коли в ній брали участь два підрозділи поліцейського полку «Південь», всі інші страти виконувалися цією зондеркомандою без залучення помічників. Страчені в основному — євреї й незначна кількість політпрацівників-саботажників і грабіжників».

Про Голокост на Заході видано десятки документальних досліджень. Але в жодній із книжок, включаючи Енциклопедію Голокосту 2001 р. видання, немає згадки про участь українців саме в розстрілах 29—30 вересня 1941 року в Києві. Річард Брейтман у книжці «Офіційні секрети. Що планували нацисти, що знали англійці й американці», виданій у Нью-Йорку 1998 року, особливо підкреслює: 45-й поліцейський батальйон був сформований винятково з фахових поліцейських — молодих і резервістів, але тільки з етнічних німців, причому значною мірою — із судетських. Цей батальйон під час акції в Бабиному яру виконував охоронну функцію, а розстрілювали німці з зондеркоманди 4-а. Таку «відповідальну роботу» виконували «досвідчені фахівці», але аж ніяк не новоспечені українські поліцаї, щойно навербовані з військовополонених.

Проте настроєні на «гаманець» фантазери намагаються зіграти на міжнаціональному розбраті, якого немає в Україні. Хочеться, аби був?!

Міф третій:

там, де хочеться спорудити центр «Спадщина», — взагалі не Бабин яр

Урочище Бабин яр відомо з початку ХV століття. Власне, цей яр із приярками тягнеться на 2,5 км із півдня, від сучасної вулиці Дорогожицької (Лагерної), на північ — до сучасної вулиці Фрунзе (Кирилівської). На всіх давніх і новітніх картах і планах Києва, у всіх енциклопедичних довідниках і путівниках Бабин яр позначений і описаний саме так.

Але прибічники «проекту» посилаються лише на перспективний план Києва, поданий у Малій радянській енциклопедії видання 1937 року, де напис «Урочище Бабин яр» надрукований (як, до речі, і всі інші назви) горизонтально, тобто, ніби з заходу на схід. Цю обставину, відому школярам із курсу географії, намагаються пояснити як розташування всього Бабиного яру, що тягнеться з півдня на північ, тільки відносно до його приярку! Яка наївність! Як не пригадати «суботній гаманець»!

Анатолій Кузнєцов, чий авторитет як автора роману-документа «Бабий Яр» ніким не піддавався сумніву, пише: «Это был огромный, можно даже сказать величественный овраг — глубокий и широкий, как горное ущелье. На одном краю его крикнешь — на другом едва услышат. Он находился между тремя киевскими районами: Лукьяновкой, Куреневкой и Сырцом, окружен кладбищами, рощами и огородами. По дну его всегда протекал очень симпатичный чистый ручеек. Склоны — крутые, обрывистые, иногда просто отвесные, и в Бабьем яре очень часто бывали обвалы…»

Але прибічники будівництва центру «Спадщина» заявляють: Бабин яр — це лише один приярок, до якого підходила вулиця Бабин Яр (нині — Ольжича), тому так і названа. І все! І євреїв розстрілювали нібито лише в цьому місці — у засипаному нині приярку, між будинками №23 і №27 по вулиці Олени Теліги. Тому там, де хочеться зводити центр, тобто на розі сучасних вулиць Оранжерейної й Мельникова, нічого не відбувалося й будувати можна. Знову «суботній гаманець»!

Тому продовжимо цитувати А.Кузнєцова, котрий вирішив подивитися, де ж це було, невдовзі після визволення Києва. Він ішов знизу, від своєї рідної Куренівки — від вулиці Фрунзе вгору дном яру та звернув увагу на «белые камешки», яких було багато в грубозернистому піску під ногами: «Это был обгоревший кусочек кости величиной с ноготь, с одной стороны белый, а с другой — черный. Ручей вымывал их откуда-то и нес. Из этого мы заключили, что евреев, русских, украинцев и людей других наций стреляли выше. И так мы долго шли по этим косточкам, пока не пришли к самому началу оврага, и ручей исчез, он тут зарождался из многих источников, сочившихся из-под песчаных пластов, отсюда-то он и вымывал кости. Овраг здесь стал узким, разветвлялся на несколько голов, и в одном месте песок стал серым. Вдруг мы поняли, что идем по человеческому пеплу. Рядом тут, размытый дождями, обрушился слой песка, из-под него выглядывали гранитный тесаный выступ и слой угля. Толщина этого угольного пласта была примерно четверть метра». Тут хлопчаки видобували золото зі спеченого попелу.

Архітектор Анатолій Ігнащенко, автор пам’ятника, спорудженого 1976 року біля верхів’я Бабиного яру, саме між двома верхніми приярками, також згадує, що під час риття котловану для фундаменту монумента оголився товстий шар попелу.

Відвідувачі Лук’янівського православного кладовища влітку 1944 року бачили, як «золотошукачі» рилися біля крайнього верхнього приярка, де нині стоїть цей монумент.

Але повірити цьому заважає «суботній гаманець».

Міф четвертий:

там, де хочеться
будувати «центр», євреїв
не розстрілювали

Ще один раз нагадаємо: кожен із свідків, із тих, котрі врятувалися, бачив лише одне місце, лише один момент убивства. Не кожен здатний був запам’ятати те саме місце — не до того, коли прощаються з життям... Одних ставили над прірвою, інших — на уступі, третіх клали на дно яру, четвертих — на вже вбитих на дні яру. Це тривало два роки на великій площі яру, його приярків і прилягаючій місцевості. Нині весь цей простір об’єднується одним поняттям — Бабин Яр.

У його верхів’ях, а саме — на перетині вулиць Дорогожицької й Олени Теліги влітку 1941 року вирито протитанковий рів — один із багатьох, якими передбачалося перекрити ворогу доступ до центру Києва. У цьому рові восени того ж таки року нацисти розстріляли, за свідченням місцевих жителів і в’язнів Сирецького концтабору, котрі вижили, близько 20 тисяч військовополонених — командирів і політпрацівників РСЧА. Їхні останки витягли та спалили восени 1943 року, а попіл розсіяли там же — у верхів’ях Бабиного яру. В одному з верхніх приярків були поховані тіла розстріляних моряків Дніпровського загону Пінської військової флотилії. Там же поховано останніх 300 в’язнів Сирецького концтабору — тих, які спалювали трупи. Біля огорожі Лук’янівського православного кладовища, на місці прокладеної після війни вулиці Оранжерейної, знайшли тіла 300 заручників — випадкових киян, страчених нацистами 2 листопада 1941 року лише за те, що напередодні більшовицькі підпільники спалили будинок старої Думи — довоєнного обкому й міськкому компартії, що стояв на нинішньому Майдані Незалежності.

Коли в серпні 1943 року розпочалися роботи зі спалювання трупів у Бабиному яру, окупанти огородили це місце. Паркани під охороною стояли на підходах до яру впоперек вулиць Мельникова, Дорогожицької — відразу ж за воротами Лук’янівського православного кладовища. Певне, невипадково праворуч від воріт цього кладовища замість гратчастої огорожі йде цегляна стіна. Старі сталеві грати взято звідси для облаштування печей у яру — поруч біля верхів’їв яру. Мало?

Хоч би в якій частині Бабиного яру протягом двох років відбувалися масові вбивства й поховання, трупи в серпні-вересні 1943 р., природно, спалювали не на тому самому місці. Але в яру. І попіл розсипали в яру й навколо яру. Там у кожній травинці є частинка того попелу.

Але прибічники «проекту» запросили археологів зробити шурфи на місці ймовірного будівництва й залишилися дуже задоволені результатом «шурфування», при якому засипаний приярок не пройшли до дна, а в насипному грунті, ясна річ, нічого не знайшли. Черговий «суботній гаманець»!

Тому й продовжуються розмови про те, нібито на місці, обраному, нікого не запитавши, авторами ідеї общинно-культурного центру «Спадщина», не розстрілювали євреїв. І тут виникає запитання: а НЕЄВРЕЇВ — до уваги не беремо? Адже їх, неєвреїв, там загинуло ВДВІЧІ-ВТРИЧІ БІЛЬШЕ!

Отже, Бабин Яр — братська могила всіх націй, а не однієї. Там потрібен музей, присвячений усім, — музей історії Бабиного Яру. Але будувати його на території парку, усередині кварталу, обмеженого вулицями Дорогожицькою, Олени Теліги, Мельникова й Ново-Оранжерейною, не слід. Нехай це місце залишиться недоторканим.

Пустують приміщення в наземному павільйоні на станції метро «Дорогожичі» — чим не місце для музею? Ще збереглася контора колишнього Лук’янівського єврейського кладовища, ще стоїть один із гаражів на вулиці Дорогожицькій (Лагерній), куди нацисти загнали на ніч тих, кого не встигли розстріляти 29 вересня. Там стіни волають! Але це не цікавить прибічників проекту: адже там не лежить «гаманець»!

Скажемо прямо: пам’ятник, встановлений у 1976 р. на вулиці Дорогожицькій (колишній Лагерній), присвячений — подобається це комусь чи ні — всім, чий попіл або прах лежить у цій велетенській братській могилі: євреям і циганам (розстріляним нацистами лише за те, що вони євреї й цигани), українським патріотам (хоча коли пам’ятник ставили, про це не могло бути й мови!), більшовицьким підпільникам і безневинним заручникам за диверсії цих підпільників (і про це не можна було сказати), саботажникам, військовополоненим і просто громадянам, включаючи кримінальних злочинців і вже непотрібних знедолених наложниць.

Але в 1991 р. національно занепокоєна частина єврейської громадськості визнала за необхідне виділити з усіх жертв Бабиного Яру саме євреїв. Склали міф про «останній шлях» у Яр через... колишнє Лук’янівське єврейське кладовище. І тоді від колишніх воріт цього кладовища, від колишньої цвинтарної контори, «загубивши» вісь колишньої центральної алеї, а тому — прямо по колишніх єврейських могилах (чи всі останки було перенесено?) проклали бетонну дорогу до височини, де встановили пам’ятний знак «менора». При цьому так захопилися, що «не помітили», як «менора» опинилася на території колишнього Кирилівського православного цвинтаря! Тоді ж біля пам’ятника 1976 р. із боків каменю з меморіальним написом українською мовою поклали два камені з текстом, який дублює російською та івритом.

Результат не забарився:

1. Почалося «змагання» в покладанні й перекладанні квітів біля цих трьох каменів. Біля якої мови більше?

2. Неподалік від «менори» московський патріархат встановив дерев’яний восьмикутний хрест і камінь із написом, який нагадує, що на цьому місці 6 листопада 1941 р. були розстріляні православні священнослужителі — за заклик до захисту Батьківщини від фашистів.

3. Українські патріоти нагадали, що в Яру — могили борців за свободу й незалежність України, розстріляних у 1941—1942 рр., і спорудили в руслі Бабиного яру величний за своєю простотою дубовий чотирикутний хрест.

У 2001 р. поруч із станцією метро «Дорогожичі» побудували пам’ятний знак «Дітям, розстріляним у Бабиному яру». Тоді ж, за тридцять кроків від хреста українським патріотам з’явилася кам’яна композиція, що має в плані контури «зірки Давида», із написами українською, івритом і нині вже мовою зелених банкнотів із «гаманця»: «На знак засвідчення спорудження на цьому місці общинно-культурного центру «Спадщина».

Хочеться запитати: спадщина чого? І чи не провокуються так антисемітські випади? Чи комусь саме цього й хочеться? А либонь звести «Центр» можна неподалік — у промзоні на вулиці Мельникова. Чи там не лежить «гаманець»?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво