МОБІНГ, АБО «ВІДРИНУТИЙ» ІЗ 1-А - Соціум - dt.ua

МОБІНГ, АБО «ВІДРИНУТИЙ» ІЗ 1-А

30 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 30 травня-6 червня

Юрась — семирічний бандит, котрого вся батьківська громадськість вимагає забрати з класу. Обурені мами й тата пристойних дітей не хочуть більше терпіти знущання цього малолітнього хулігана над їхніми дітьми...

Юрась — семирічний бандит, котрого вся батьківська громадськість вимагає забрати з класу. Обурені мами й тата пристойних дітей не хочуть більше терпіти знущання цього малолітнього хулігана над їхніми дітьми. І їх можна зрозуміти. Не минає і дня, щоб бодай хтось не приходив додому з розбитим носом або гулею на лобі. Юрась набагато більший від однокласників і якщо когось доганяє, то б’є немилосердно. У тому-то й проблема — коли наздожене. Ніхто не чує Юрасиних виправдань — «вони дражняться», «вони мене обзивають», «вони кажуть, що я...» «Дражнися й ти, — радить учителька, — а руки розпускати нічого». Але Юрась не вміє дражнитися. Вірніше, не встигає відповісти всім відразу. Він узагалі тугодум і коли на нього з усіх боків сиплються образливі слова, просто губиться. Тому захищається він як може — кулаками.

— У даному випадку, — коментує науковий працівник Інституту психології ім. Г.Костюка АМН України Лариса Кондратенко, — ми маємо справу з явищем, яке в англійській літературі називається «мобінг» (від англійського слова «mob» — натовп, банда, «своя» компанія, нападати групою). Не дуже давно було проведено невелике дослідження в 20 українських школах: мобінг виявили майже в третині класів. Практично в кожному першому класі вже через три-чотири місяці навчання з’являвся більш-менш виражений «відринутий». При цьому наявність мобінгу в реальному житті початкового класу часто не лише не помічається, а й різко заперечується вчителями, а батьки якщо й помічають, то не надають йому великого значення. Передбачається, що умов для виникнення мобінгу в середовищі малюків немає: у цьому віці діти настільки підпорядковані дорослому, що діють лише в тих межах, які той їм окреслює. Але давайте подумаємо, чому в колективі відштовхують людину, роблять із неї «цапа відбувайла»? У дорослому колективі це можуть бути матеріальні причини. Існують і соціальні — боротьба за лідерство, страх втратити власний статус, бажання завоювати прихильність значимої особи й інші. Усе це існує вже в дитячому садку й одержує розвиток у початкових класах школи. Більше того, іноді шкільний колектив формується за принципом «наші — ненаші», «хороші учні — погані», «хлопчики — дівчатка», а звідси лише крок до позиції: «ми такі, а ти не такий — іди геть».

Проте саме в молодших класах мобінг може виявлятися в найяскравіших формах, які погано піддаються раціональному поясненню, оскільки ні зацькована дитина, ні його мучителі просто не розуміють, що відбувається. Відштовхуваний малюк ще не має жодного адекватного способу самозахисту, не володіє технікою попередження й подолання негативного впливу мобінгу на власну психіку. Не розуміючи, чому його не люблять і за що кривдять, дитина обирає дуже неефективні методи захисту. Один із них — випереджаюча агресія, яку й виявляв маленький Юрась. Звикнувши до постійної явної чи прихованої агресії з боку однокласників, він намагався попередити напад, виступивши першим проти ймовірного супротивника. При цьому приводом часто стають цілком необразливі дії: постійно очікуючи підступу, Юрась навіть у звичайних вчинках однокласників бачив його. Тому й випадково зачеплену книжку, і загублений зошит, і падіння портфеля сприймав як сигнал для атаки.

Юлечка, навпаки, нікого не б’є, але й ні з ким у класі не дружить, а клас не дружить із Юлечкою. Так склалося. Дівчинка навчається «так собі». Але «так собі» навчається ще третина класу. Юлечка добре малює й зовсім непогано співає, але це нічого не значить. Юля — зла дівчинка й тому сидить зовсім одна. Вчителька переконана, що зробила все від неї залежне, аби помирити Юлечку та клас. Але... Ось якби дівчинка була бодай трішки добріша, а так що можна зробити? Справді, складно полюбити злу дитину, особливо, якщо в неї на півобличчя родимка, а батьки — алкоголіки. І тому з першого уроку Юлечка — парія. Дівчинка знає, що вона не така, як усі, що вона гірша, а тому навіть не намагається завести друзів. Вона не навчається, вона просто відсиджує в класі й чекає, коли виросте. І тоді вона їм усе пригадає.

Інші жертви мобінгу часто намагаються подружитися з тим, хто займає вищий соціальний статус. Почуваючи свою нездатність самостійно завоювати прихильність і болісно переживаючи неуважність до себе, дитина починає «підкуповувати» тих, із ким хоче дружити — віддає їм цукерки, іграшки, цікаві книжки. Маринка, тиха та спокійна дівчинка, не викликала у вчительки жодного занепокоєння. А те, що вона під час перерв завжди одна, навіть краще — не всім же ганяти коридором і верещати. Звісно, учительку могло насторожити, що коли розподілялися команди КВН, усі капітани відмовилися брати Маринку до себе, пояснюючи, що в неї немає ніяких здібностей. Справді, успіхи в дівчинки середні, але вона багато хворіла й нині ще слабенька. Довелося для неї придумати особливу роль — помічник судді, роль котрого зазвичай грала вчителька. Але в день змагань Маринка не прийшла до школи — занедужала. Правду кажучи, її відсутність лише порадувала вчительку — не потрібно вигадувати якісь спеціальні доручення для своєї помічниці-нездари. Пізніше вчителька помітила: Маринка більше не сидить на перерві одна, а ходить із групою дівчаток, котрі крутяться навколо найкращої учениці, заводія Оксани. Трохи здивована (у «друзі» до Оксани не могли пробитися й набагато яскравіші діти), учителька навіть похвалила дівчаток, що вони почали «шефствувати» над Мариною. Відповідь вразила: з’ясувалося, основа дружби — у майже щоденних походах у «Макдональдс», які щедро оплачувала Маринка. За кілька місяців вона винесла з дому понад тисячу гривень, що їх родина відкладала на придбання нового телевізора.

У тих випадках, коли негативне ставлення вчителя до учня спричинене певними труднощами в навчанні, у дитини виникає специфічна форма захисту — вона відмовляється виконувати ті види робіт, які можуть оцінюватися публічно. Дитина або просто відмовляється відповідати, писати, лічити, малювати, або виконує завдання так, аби напевно отримати погану оцінку. Це дозволяє дитині зберегти внутрішню віру в те, що якби вона постаралася, то результати, можливо, були б зовсім непоганими. До того ж, не відповідаючи, не викликаєш сміху, а значить залишається шанс зберегти самоповагу. «Сергія потрібно обстежити на медико-педагогічній комісії, — скаржиться психологу вчителька. — А можливо, його взагалі краще покласти до лікарні: із ним явно щось не те. Ще в першій чверті була дитина як дитина, правда, дуже запущена — навіть не знала, як називається наше місто. А нині й зовсім хлопець здурів: запитую, скільки буде одна пташка плюс одна пташка, а він відповідає — сім’я. Не розумію, чи то він справді дурненький, чи наді мною знущається. Ось подивіться, що він у зошиті намалював — замість літер якихось чоловічків. І ви хочете мене переконати, що він нормальна дитина, просто багато чого не знає? Та ви чули, як він розмовляє? Ледь рота відкриє, увесь клас падає зі сміху. Вірніше, падав, бо зараз ваша «нормальна дитина» підводиться й мовчить, як партизан на допиті».

Іноді скривджена всіма дитина намагається взяти на себе роль класного блазня. Як, приміром, другокласник Вітя. Вже в гардеробі він розігрує комедію з одяганням шкільної курточки гудзиками назад, а футболки — навиворіт. На уроках він нібито випадково перевертає свій і чужі портфелі, сідає на бутерброд, зачепившись за власні ноги, падає в проході, пише завдання з математики в зошиті для мови. До Вітіних «номерів» усі звикли, від нього нічого іншого й не чекають. І сьогодні вже ніхто й не пам’ятає, як усе розпочиналося, коли короткозорий незграбний першокласник став предметом доброго, на думку вчительки, жарту. На його прикладі та навчала інших, як не варто поводитися в школі. Постійний сміх однокласників змусив дитину ховати свої справжні промахи за підкреслено клоунською буфонадою.

Найсумніше, що діти в подібних випадках — і скривджувані, і ті, котрі кривдять, — лише жертви непедагогічної поведінки вчителя.

— Справді, — пояснює Лариса Олександрівна, — механізм мобінгу, нехай і неусвідомлено, запускається вчителем. Негативну оцінку педагогом тієї чи іншої дитини клас може сприйняти як знак неприналежності до певної групи. Створюється парадоксальна ситуація: невдоволення вчителя дитиною дає поштовх для відторгнення її всім класом, порушення контактів з однокласниками. Спроби дитини захиститися — випереджаюча агресія, особистісне приниження, неуспішність, захисне підлабузництво й соціальне самоусунення — лише посилюють погане ставлення педагога. Не розуміючи й не намагаючись зрозуміти істинні мотиви поведінки «відринутих», учителі зараховують їх до розряду погано вихованих, розбещених у родині й заздалегідь передрікають їм майбутнє злісних порушників дисципліни. Згодом таких дітей відверто не люблять, відкрито протиставляють іншим, за першої нагоди намагаються їх позбутися. Їхня збуджуваність дратує, емоційна нестійкість тримає в напрузі, непередбачуваність просто лякає.

Рівень напруги мобінгової ситуації в початкових класах зростає поступово, майже непомітно. Ось учитель майже випадково протиставив одну дитину класу — усі, мовляв, молодці, уважні, а Петрик (Миколка, Оксана) не слухає, про що в класі говорять, а тому нічого не знає. Потім на перерві також випадково цього Петрика штовхнули (вдарили, забрали книжку, порвали зошит), і він побіг із своєю маленькою бідою до вчителя. А той відмахнувся: «Ти замість того, аби нашіптувати, краще уроки вчи». І все — механізм запущено, клас зрозумів, що цього Петрика (Миколку, Оксану) можна чи навіть потрібно кривдити, бо він поганий. Далі йде ланцюгова реакція — чим більше дитині дошкуляють, тим гірше вона поводиться. Чим гірше вона поводиться, тим гірше до неї ставляться вчителі й діти. І якщо вчитель зрештою не усвідомить, що проблема — в ньому самому (він не знаходить правильний підхід до дитини та продовжує подавати класу сигнали свого неприйняття «відринутого»), — то всі відхилення в поведінці такого малюка загостряться, захисні стратегії почнуть виступати в дедалі провокаційніших формах.

Найсумніше, зазначає Лариса Кондратенко, що нерідко такий самий сигнал до цькування вчителю подають батьки малюка. Насправді нелюбимих дітей у нас дуже багато. Деякі тата й мами відводять сина чи доньку до школи, аби йому (їй) там показали «де раки зимують». І вчитель на підсвідомому рівні це розуміє. Нерідко він і сам не може зрозуміти, чому не любить ту чи іншу дитину.

Виходів із ситуації лише два. Або спробувати поговорити з учителем — без агресії, м’яко, ніби намагаючись із ним порадитися. Якщо це хороший педагог, то він знайде можливість виправити ситуацію. Або, поки не пізно, забрати малюка з цього класу, а краще й зі школи: щоб перший сумний досвід соціального спілкування не встиг скалічити його характер, накласти негативний відбиток на всю подальшу долю.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво