МИСТЕЦТВО ЖИТИ ПОРУЧ І РАЗОМ

Моє інтерв’ю «Ми більше руські, ніж вони», опубліковане «ДТ» на початку нинішнього року, як і слід було очікувати, викликало зацікавлену, хоч і неоднозначну, реакцію читачів. Спектр суджень надзвичайно широкий — від беззастережного схвалення до повного неприйняття. У багатьох кореспонденціях міститься прохання продовжити обговорення порушеної теми.

А тема ця, як пам’ятає читач, дуже непроста, вона якнайтісніше пов’язана з етнокультурним розвитком України в минулому і тепер.

Моя теза, що «ми більше руські, ніж вони», викликала роздратування багатьох національно стурбованих українців, котрі гадають, що П.Толочко в такий спосіб відмовляє теперішнім українцям у праві на історію. Насправді цей висновок стверджує протилежне — наш із нею нерозривний зв’язок. А теза «ми українці мало не з доісторичних часів», сповідувана деякими нашими псевдопатріотами, такий зв’язок руйнує. Адже кожна більш-менш освічена людина знає, що в давніх джерелах ні етноніма, ні політоніма зі словами «Україна» або «українець» немає. Є «Русь», «Руська земля», «руський», «русич» та ін. Відмова від цих понять, заміна їх на терміни, похідні від слова «Україна», стосовно ІХ—ХІІІ ст., по суті, є визнанням того, що українці ніколи «руськими» не були, а отже, і до спадщини Київської Русі не причетні.

Чи не занадто висока ціна за нашу нав’язливу ідею про споконвічну українську ідентичність і самобутність? Мене як історика Київської Русі це просто пригнічує. Інколи буває соромно за своїх надміру кон’юнктурних колег. Нещодавно я зустрічався з французьким професором Жан-П’єром Аріньоном. Відвідавши один з елітарних і дуже національно орієнтованих вузів Києва, він з’ясував, що славнозвісний юридичний кодекс Київської Русі «Руська Правда» вивчається там під назвою «Українська Правда». Згодом, обговорюючи це відкриття в колі київських археологів, французький професор щиро дивувався й не міг зрозуміти, чим це викликано.

Я знаю, чим це викликано, але однак зрозуміти не можу. Адже усвідомлення нашої «руськості» в давнину не накладає жодних зобов’язань на нас теперішніх. Так само, як і визнання нашої кревності з сучасними росіянами чи білорусами. Нам нічого комплексувати з цього приводу. Колись були єдині, нині, за велінням історії, три східнослов’янських народи здобули кожен свою власну державність. І слава Богу. Намагайтеся якнайкраще розпорядитися цим подарунком історії.

Фальсифікація минулого, звинувачення сусідів (особливо північного), що нібито постійно пригноблювали вільнолюбних українців і не дозволяли їм здобути свою державність, — усе це принижує гідність народу, який себе шанує. Треба нарешті відмовитися і від непродуктивних доказів несхожості українців з росіянами, що виснажують наші духовні сили. Адже чим більше ми говоримо, тим менше самі віримо, що це справді так. До того ж у полемічному запалі дуже часто переходимо межу шанобливості одне до одного, а це породжує зайву напругу не лише між країнами, а й між спорідненими етносами всередині їх.

Якось на одній з українсько-російських зустрічей дуже шанований мною діяч культури привселюдно заявив, що «росіяни — здичавілі українці». Довколишніх таке шокувало. Напевно, ця людина (зовсім не політик) не замислилася над тим, що ображає свого російського колегу, який прибув до Києва з подарунком. Цьому діячеві культури, певне, здавалося, що тим самим він підкреслює кревність двох народів. Проте в настільки делікатній сфері, як міжнаціональні відносини, такі жарти щонайменше недоречні. Адже вони образливі і для 12 мільйонів російських громадян України.

Упевнений, ми не там шукаємо причини наших перманентних невдач. Вони не поза нами, а всередині. Уже десять років Україна — суверенна країна. «Москалі» нам більше не указ. Але хіба можемо сказати, що досягли вражаючих успіхів у справі формування політичної нації і громадянського суспільства? Ні і ще раз ні. Багато в чому ми відкотилися далеко назад. Причина — непродумана, дилетантська політика влади у сфері гуманітарного розвитку. Час від часу на світ з’являються такі реформаторські проекти, які буквально розколюють українське суспільство. При цьому офіційна пропаганда невтомно іронізує з міжнаціональної політики в нашій колишній державі. Мовляв, нас примушували дружити — ось і дружили. Звісно, краще полюбовно, ніж примусово. Але сьогодні в Україні немає ані того, ні другого, а відтак і з дружбою сутужно.

Не хотів би драматизувати ситуацію з роз’єднаністю українського суспільства, але не став би й недооцінювати цього факту. Ми мусимо усвідомити, що навіть титульний етнос не є етнокультурним монолітом. Українці західного регіону ментально стоять далі від українців східних і південних областей, ніж ті — від етнічних росіян, які проживають поруч з ними в Україні і в сусідній державі. У них різні духовні пріоритети, історичні традиції та сучасні орієнтації. Нічого незвичного в цьому немає. Так було завжди. І не зважати на те, що для українців сходу країни полем тяжіння є Росія, а для українців заходу — сусідні європейські країни, неможливо. Треба прагнути не поглиблювати цих тенденцій невиваженими прожектами.

Об’єктивно етнокультурний регіоналізм підтримує та стимулює низка чинників. Далеко не останнім з них є поліконфесійність українського суспільства. Розкол християнства, започаткований Брестською унією 1596 року, продовжився в наш час поділом українського православ’я ще на три церкви. І всі вони мають або прагнуть мати свій сакральний центр за межами країни. Українська православна церква канонічно пов’язана з Москвою, дві інші православні церкви — УПЦ КП та УАПЦ шукають шляхи канонічного єднання з Константинопольським патріархатом. Ідеальним для консолідації української етнічної нації було б відновлення в нас єдиної Помісної православної церкви, але в досяжному майбутньому на це сподіватися не доводиться.

Крім православних, в Україні є й інші конфесії — греко-католицька, римо-католицька, євангелічна, мусульманська, іудейська тощо, до яких належить велика частина українських громадян. Їхні сакральні й управлінські центри також перебувають за межами України. Щоправда, у вищезгаданих випадках нас це начебто й не хвилює. Виходить, у Москві не можна, а в Римі, Стамбулі чи Вашингтоні можна. Якщо додати до духовних ще й ідеологічні розбіжності, свідченням чого є варта Книги рекордів Гіннесса кількість політичних партій (понад 100), виявиться, що ми маємо далеко не сконсолідоване суспільство. Можна сказати: «Вождів багато, а єдиного народу немає».

Цілком очевидно, що основним нашим завданням на сучасному етапі є не «розбудова держави», чим удень і вночі переймаються найвищі керівники країни, а «розбудова» — створення консолідованої української політичної нації. Це має бути національним пріоритетом. Держава — лише один з інструментів досягнення цієї мети.

Досвід СРСР надто наочний і свіжий, щоб повторювати його тепер уже в окремо взятій Україні. Нам не дано вгадати, яким буде етнічний образ українського суспільства в майбутньому. І чи буде це єдиний образ? Одне лише зрозуміло, що невміле, не дай Боже, насильницьке, втручання в етногенетичну еволюцію народів України нічого доброго не дасть. Об’єднавчі принципи в суспільстві мають утверджуватися не з допомогою так званого адміністративного ресурсу, а з огляду на їх престижність і конкурентоспроможність. Насамперед ідеться про безперечну правову рівність народів, які населяють Україну. Не вважаю, що поділ її громадян на «титульних», «корінних» і просто «меншості», як це пропонує відповідне урядове відомство, найприйнятніший і найкоротший шлях до інтеграції українського суспільства.

Не сприяють цьому й постійні розмови, приміром, про пріоритетне забезпечення українських школярів підручниками, про виховання у них любові до української мови, про пільгове оподаткування україномовної літератури. Вони не дратуватимуть неукраїнців лише в тому разі, якщо аналогічною стане державна політика і стосовно всіх інших етносів. Громадяни України рівноправні, і незрозуміло, чому школяр-українець має забезпечуватися літературою в першу чергу, а росіянин, румун, угорець, татарин та інші — в другу. Хіба їхні батьки не такі самі платники податків? Абсолютно немислимою видається і пропозиція надати пільговий податковий режим україномовній літературі, але не поширювати його на видання мовами національних меншин. Неначе вони не українські, видаються не нашими видавництвами і не для наших громадян.

Зрозуміло, аналогічну відповідальність мають усвідомлювати й так звані національні меншини. Їхні претензії не можуть поширюватися далі задоволення економічних, культурних і соціальних потреб. Прагнення до більшого, до політичної автономії в умовах спільного проживання різних етнічних груп на одній території може обернутися драматичним випробуванням на міцність нашого суспільства й держави. Трагічний досвід Балкан і Кавказу має стати і для нас повчальним уроком.

Багатьох в Україні хвилює проблема російської мови. У одному з листів-відгуків на інтерв’ю є такі рядки: «Гадаю, що буде правильно виявити повагу до всіх громадян України та внести доповнення до Закону про мови, яке забезпечило б рівноправне використання в Україні російської мови».

Я поділяю цю стурбованість. Вважав і вважаю, що українсько-російська двомовність (можна сказати і двокультурність) — наше величезне досягнення. І було б драматичною помилкою та непоправною духовною втратою відмовлятися від цієї спадщини. Багато видатних українців були співтворцями російської мови й культури. До того ж російська є не тільки мовою найближчого сусіда й родича, а й одною з шести міжнародних мов. На сучасному етапі, коли в Україні ще не набула достатнього поширення англійська мова, лише з допомогою російської ми можемо заявляти про себе світові.

Щодо надання російській мові статусу другої державної, то навіть для мене, прибічника широкого її побутування в Україні, тут не все однозначно. Давайте будемо чесними перед собою й назвемо справжню причину наших побоювань. Річ у тому, що за однакових юридичних прав російська мова через спорідненість з українською, але більшу розвиненість і міжнародний престиж, зрештою витисне українську з ужитку. Небезпека ця реальна, й ми не можемо на неї не зважати. Хотілося б, щоб нашу історичну відповідальність перед українською мовою усвідомлювали всі громадяни України.

Щодо коштів, якими має розв’язуватися проблема російської мови в Україні, то тут не треба нічого вигадувати. Російські громадяни країни мають повне право на задоволення своїх мовних потреб в обсягах, які дорівнюють їхній питомій вазі в її загальному демографічному потенціалі. Спроби звузити сферу вживання російської мови, незважаючи на чисельність російської громади в Україні, нерозумні та навіть шкідливі для справи консолідації нашого суспільства. Так само, як і зарахування російської мови до іноземних в Україні. Треба ж вигадати таке! Адже це те саме, що проголосити іноземцями й усіх носіїв цієї мови.

Задля справедливості слід сказати, що й українська мова, на жаль, не стала чинником консолідації українського суспільства. Власне, не сама мова, а ті горе-реформатори, яким вона не до душі. Вирішивши, що сучасна літературна мова України надто близька до російської, вони заходилися її українізувати за рахунок введення лексичних і граматичних норм, збережених у мові української діаспори. По суті, пропонується безпрецедентна у світовій практиці архаїзація мови. До того ж чітко окреслилася тенденція змінити і її діалектну основу. Замість київсько-полтавської, на якій українська літературна мова розвивалася впродовж сотень років, нам пропонують галицьку. Таку спробу вже робили на початку XX століття, але вона провалилася. Навіщо ж повертатися до неї на початку XXI?

Як відомо, Президент призупинив цей сумнівний мовний експеримент. Проте немає гарантії, що через два роки його ініціатори знову не візьмуться за своє. Їм начебто й невтямки, що правопис не створює мову, а лише кодифікує норми, які виникли в процесі її розвитку.

У кожного з нас свій образ України майбутнього. Напевне, це непогано. Гірше те, що ми тільки свій вважаємо оптимальним і готові віддати всі сили, якщо не покласти голови, заради його досягнення. Це глибока помилка. Взаємна непохитність, нетерпимість можуть лише віддалити перспективу створення української політичної нації, а отже й єдиної України.

Завершуючи ці роздуми, викликані листами читачів, хотів би зазначити: суспільство, як і природа, розвивається за своїми особливими законами. Необхідність глибокого вивчення і розуміння їх неможливо компенсувати псевдопатріотичним шаленством, звідки б воно не виходило. Нам треба вчитися мистецтва мирно жити поруч і разом. Зрештою, тільки це й визначає рівень цивілізованості країни.