Мистецтво маленьких кроків. В Одесі відбулося перше засідання клубу «КРЕДО» («КРуг ЕДиномышленников») - Соціум - dt.ua

Мистецтво маленьких кроків. В Одесі відбулося перше засідання клубу «КРЕДО» («КРуг ЕДиномышленников»)

31 липня, 2009, 13:39 Роздрукувати Випуск №28, 31 липня-7 серпня

Криза, панове. Криза. Криза всього... Останні події дуже підривають віру в людство, а головне — викл...

Криза, панове. Криза. Криза всього...

Останні події дуже підривають віру в людство, а головне — викликають недовіру до тих обраних, які знову стрімко втягують нас у щось неясне, небезпечне, що не обіцяє нічого, крім чергового шоу — хто кого обдурить, перехитрить чи завоює.

Вакханалія розігралася й розгулялася щосили — в уряді, на екранах телевізорів, на площах, на сценах концертних залів, у нічних клубах, та скрізь! Дикий натовп, що жує, регоче, смітить шаленими грішми, торгує совістю, переконаннями, людьми, які їм довіряли, торгує душами, як гудзиками.

Підступний цей час калічить і нищить моральність, викликає страх перед майбутнім, рве нитки уподобань і дружб, які пов’язували колись людей, спотворює правду, зміщує реальність. Розмиваються і зникають традиції в сім’ях, спрощуються або взагалі нівелюються правила стосунків молоді зі старшими. Взаємоповага залишилася в минулому столітті. Жевріє і в’яне вища людська якість — співчуття.

Одне слово, люди незабаром можуть забути не тільки, що таке інтелігентна людина, а й що таке людина взагалі.

Ми зібралися за великим круглим столом у виставковому залі знаменитого в Одесі «Будинку з ангелом», який ще називають іменем його творця — Центром Литвака. Зібралися просто поговорити. Спокійно, півголосом, по-людськи. Без мікрофонів та аудиторії. Без музичного супроводу й оригінальних розбивок. Без телекамер і рейтингів. Без обвинувачень і претензій. Без клацання зубами. Без кулачних боїв. Без темних конячок за лаштунками. Без козирних карт у рукавах. Ми — це люди абсолютно різних занять, характерів, можливо — смаків:

Наталія БЄЛОВА — директор Інституту мистецтв Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Ушинського, кандидат педагогічних наук (Одеса);

Олексій БОТВИНОВ — піаніст, лауреат міжнародних конкурсів (Цюрих—Одеса);

Марина ЖУКОВСЬКА — тележурналіст (Одеса);

Євген ДЕМЕНОК — підприємець, артпродюсер (Одеса);

Маріанна ГОНЧАРОВА — художній керівник молодіжного театру, письменник (Чернівці);

Валентина СЄРІКОВА — журналіст, редактор (Київ);

Іван ЛІПТУГА — віце-президент ЗАТ «ПЛАСКЕ» (Одеса);

Світлана ГРИГОР’ЄВА — психотерапевт Центру Литвака (Одеса);

Валерій ХАЇТ — віце-президент Всесвітнього клубу одеситів, редактор (Одеса).

Засідання відкрив ініціатор зустрічі.

Валерій Хаїт:

— Чому я вирішив запросити за цей стіл саме вас? Просто під час наших зустрічей з різних приводів у мене неодноразово виникало відчуття, що на якісь дуже важливі в житті речі ми дивимося однаково, радіємо й сумуємо з одних і тих самих причин, і головне — незважаючи на те, що коїться навколо, намагаємося в міру своїх сил робити щось позитивне... Ось і захотілося зустрітися, поговорити, у результаті — може, якось об’єднатися... У мене, з віком абощо, з’явилося кілька формул чи постулатів, які я часто озвучую. Ось, скажімо, такий. Я, наприклад, вважаю, що в суперечці ніколи не народжується істина. Точніше, істина якщо й може народитися, то тільки в науковій суперечці. Тобто там, де є обчислення, результати експериментів. А в суперечках, якщо можна так сказати, світоглядних істина тільки затуманюється... Тут якщо і є сенс сперечатися, то тільки — однодумцям. Тоді є можливість розглянути проблему з усіх боків, заглибитися в неї. А отже — наблизитися до суті... Отож мені здалося, що коли ми багато в чому однодумці, то нам варто зібратися й поговорити...

І ще важливо, що тут зібралися люди, які не тільки висувають ідеї, а й втілюють їх у життя, роблять конкретні речі, люди позитивні, творці. Ось я вас і прошу просто поділитися одне з одним усім цим…

На аркуші з програмою першого засідання клубу «КРЕДО», який лежав перед кожним, чітко виділявся рядок:

«Об’єднуючі цінності: правда, краса, милосердя».

Ось воно, КРЕДО! Протиставити хаосу та мнимому безглуздю життя сенс і гармонію. Не займатися критиканством, не заперечувати, не опускати руки, а щось робити корисне, важливе, у міру власних сил. «Робити те, чого ти не можеш не робити». І це не заклинання на
кшталт «Починати потрібно з себе», яке звучить із усіх телеекранів, а щире, тихе бажання зробити щось корисне для своєї країни, міста, друзів і колег, для тих, кому не дуже або дуже не пощастило в житті… Задовольняючи тим самим природну потребу душі в доброму діянні. Глибока внутрішня впевненість, що так треба, що це правильно, що помилки тут точно не буде…

Першим ведучий надав слово Олексію Ботвинову.

Олексій Ботвинов:

— Який смисл культури в нашому суспільстві, її місце? І чи потрібно мати й висловлювати свою громадянську позицію людям мистецтва? Я думаю, що в сьогоднішній ситуації — необхідно.

Щойно я повернувся з Лісабона, де відбувся концерт Open air. Грав на запрошення мерії Лісабона та оперного театру. Я прилетів за кілька годин до концерту й навіть не зміг порепетирувати, бо публіка прийшла на площу, де проходив концерт, за кілька годин до початку. Що дивно — на концерті було багато дітей, молоді.

Здавалося б, заведено вважати, що Португалія — одна з найвідсталіших країн Європи. Але значення таких проектів уряд Португалії дуже добре усвідомлює. Три роки тому концертів Open air було всього два за літо. Два роки тому — уже п’ять, потім — більше. А тепер вони проходять щотижня.

Ось так португальці цементують суспільство — навколо краси, мистецтва, добра та правди. Це зрозуміло всім, крім нас.

Концерти Open air — серйозний крок, який має реальну силу, крок до того, щоб люди усвідомили себе суспільством. В Одесі провести такий концерт удалося з труднощами. Однак результат перевершив усі очікування. Зібралося понад три тисячі глядачів. Батьки з дітьми, молодь. Просто гуляли, почули музику, підійшли і... залишилися.

Я таких овацій наприкінці не чув навіть на найбільш вдалих своїх концертах...

У Києві теж планувався Open air. На Софійській площі... Та щось там не зістикувалося. Перенесли...

Про мій новий мультимедійний проект уже неодноразово писали періодичні видання. Такі проекти мають просвітницький характер, розраховані на те, щоб залучати якомога більше молоді, яка не знається на музиці Адже в так званому культурному вихованні — провал як мінімум у 20 років. І коли на мультимедійний концерт приходить людина — білий аркуш, і хоча б в одного з сотні таких стається переворот у свідомості — це вже величезний результат. А насправді ефект впливу на «неофітів» колосальний, кпд перевершив усі мої найсміливіші очікування.

Ще одна тема — моя співпраця з Михайлом Семеновичем Казиником, професором Інституту драматичного мистецтва зі Стокгольма. Казиник — музикант, педагог. На мій погляд, видатний просвітитель. Ми з ним провели вже кілька дуже успішних спільних концертів.

Є в нас із Казиником і просвітницький телевізійний проект «У вільному польоті». Записано вже понад 30 телепрограм, виходять вони на російському каналі ТВЦ. Це — найбільший проект із класичної музики в новітній пострадянській телевізійній історії. Нещодавно ми отримали приз «Бронзовий мікрофон» за найкращу просвітницьку програму російського радіо: вже майже рік щотижня в режимі нон-стоп на Російському дер­жавному культурному радіо «Орфей» із величезним успіхом у слухачів ідуть наші програми. Інтернет-форум нашої передачі на сайті «Орфея» лідирує з великим відривом, порівняно з колегами. Отже, просвітництво затребуване! І мені гірко, що все це відбувається в Росії, а не в моїй рідній країні. По суті, усе, що мені вдається зробити на батьківщині, доводиться пробивати буквально головою.

Чому ж у нас такі дійові, такі затребувані просвітницькі програми не мають ані найменшої підтримки держави? Адже це навіть не турбота про культуру, а турбота про наше майбутнє! Майбутнє наших дітей та внуків. Ну скільки можна не помічати досвіду передових країн, який незаперечно вказує на неможливість нормального розвитку без потужної підтримки та культивування духовної сфери? Про який європейський вибір ми тоді говоримо?

У перебігу засідання Валерій Ісаакович Хаїт ще неодноразово ділився з нами своїми виношеними постулатами. Наприклад, таким: «Ось як ви думаєте, чому скептиків навколо набагато більше, ніж оптимістів? А тому, що скептиком бути дуже вигідно: частіше маєш рацію…»

Маріанна Гончарова:

— Один праведник якось сказав, що добро треба робити тихо. На жаль, не в наш час і не в нашому випадку. Гостро відчувається, що якщо сьогодні не забити у дзвін, то є небезпека втратити довіру підлітків, їх дуже хитке відчуття добра і співчуття. Вони вміють співчувати, але, напевно, суто теоретично. Як зробити, щоб їхня готовність до добра і співчуття була активною?..

Я часто зазираю в Живий Журнал в Інтернеті. Там постійно вивішуються оголошення з проханнями допомогти хворим дітям. І є в ЖЖ люди, викладачі й журналісти, актори і студенти, які цим займаються всерйоз, постійно, вважають це найважливішою справою свого життя. Допомагають збиранням коштів і медикаментів для хворих дітей, працюють волонтерами в клініках...

А тепер — мені не зов­сім зручно про це говорити — кілька слів про мій досвід. Точніше — наш...

Театр «Важкий вік», яким я керую, був створений у маленькому провінційному містечку під Чернівцями двадцять років тому спеціально для моїх власних дітей, їхніх друзів та однокласників. Діти виростають, а в театр приходять нові й нові. Є в нас у театрі вже сім’ї, є вже діти наших перших акторів. Театр ставав лауреатом різноманітних театральних конкурсів. Але в цій ось дружбі, у цій турботі старших про молодших, у їхньому прагненні проводити разом час, подорожувати, читати, відкривати нове чогось бракувало, поки нас не навчило лихо. Одна з найяскравіших акторок театру, студентка нашого університету, дівчинка-свято, рідкісна розумниця, без перебільшення — надія України, раптом серйозно — дуже серйозно! — занедужала. Ми не могли не допомогти. Що ми могли зробити? Тільки те, що вміємо. І ми придумали добродійний спектакль на користь цієї дівчинки. Нас серйозно підтримали місцева адміністрація та підприємства міста. Тому що добро — заразне, тому що шляхетні цілі завжди знаходять відгук. І сталося диво: у день спектаклю зал був заповнений вщерть, прийшли просто незнайомі люди — яка пронизлива тиша стояла на спектаклі, які гарні одухотворені обличчя ми бачили зі сцени! Того дня ми давали п’єсу «Сонячний синдром» за мотивами розповідей Рея Бредбері. П’єсу про те, що не можуть бути щасливі всі, якщо зле хоча б одному. Нам пощастило зібрати серйозну частину коштів на операцію.

І вже коли ми обговорювали результати зі старшими та з дітьми зі студії, ми зрозуміли: нам це необхідно, це обов’язково має бути в наших біографіях і в біографіях наших дітей... І тепер у театру є нова й важлива справа — продовження проекту «Поспішайте робити добро», тому що наша допомога затребувана. Тепер ми не можемо цього не робити.

А що стосується кризи, політичних змін та інших створених людиною стихійних лих — будемо перечікувати це як погану погоду, як «сонячний синдром».

Марина Жуковська:

— Що ми робимо, і чого ми не можемо не робити. Організувати, підтягнути кращі сили суспільства, допомогти їм бути побаченими й почутими — таке завдання в мене як у тележурналіста, що веде програми «5 днів» на телеканалі «Одеса». Це багаторічний телепроект — зустрічі у прямому ефірі. Звісно, великий резонанс викликають передачі, пов’язані з проблемами ЖКГ, цін, політичних боїв, але коли до мене в ефір приходять люди мистецтва — це як ковток свіжого повітря. Рейтинг у таких програм дуже високий: люди інстинктивно тягнуться до краси, духовності...

Як ведуча я вважаю себе ученицею першого диктора Одеського телебачення, легендарної Нелі Степанівни Харченко. Це вона навчала мене толерантності, природності в кадрі, бездоганної грамотності мови. Вона ж підкреслювала важливість уміння «розговорити» гостя, дати йому можливість проявити найкраще, на що він спроможний. Я переконана, що в наші дні, коли телебачення настільки ввійшло в наше життя, саме воно може й мусить бути найбільш дійовим і в питаннях відродження культури. Причому це може проявлятися не тільки прямо, а й побічно: загальним культурним рівнем передач, грамотною мовою ведучих, вдумливо підібраним музичним супроводом і — основне — відсутністю агресії. Ось від неї, думаю, найбільше лихо. Рейтинг — за будь-яку ціну! Отже, за будь-яку ціну скандал. Такі передачі, на мій погляд, саме й сіють цинізм і безвір’я... На нашому каналі цього, на щастя, немає, однак, судячи з опитувань, його дуже багато людей дивиться...

Два роки тому, як з’ясувалося — востаннє, до Одеси приїжджав відомий письменник Василь Павлович Аксьонов. Ми зустрілися в студії, і він, людина світу, говорив про те, що всі ми — українці, росіяни — особливі люди зі своїм сприйняттям світу, здатні багато що змінити. Важливо ще, щоб ми самі вірили в це...

Згадаймо Льва Толстого: «Хороших людей більше, але погані краще організовані...». Отже, головне — діяти, рухатися. Хай навіть маленькими кроками. Наприклад, в Одесі в рамках добродійного проекту «Доброчин» об’єдналися 15 телекомпаній, а також інші ЗМІ, і стали безплатно розміщувати інформацію про те, кому потрібна допомога й підтримка.

Повертаючись же до голов­ного, скажу: роль телебачення в моральному оздоровленні суспільства колосальна, питання в тому, щоб воно саме якомога швидше морально оздоровилося…

Світлана Григор’єва:

— Ви звернули увагу, що тут у нас у виставковому залі нова й дуже незвична експозиція дитячих малюнків. Це роботи дітей та підлітків, які проходять реабілітацію в нашому центрі, виконані за методом американської художниці Монарт. Суть цієї техніки — навчитися малювати може кожен. І як результат — у дитини зникає страх перед аркушем картону чи паперу. Немає неправильного малюнка, вони просто різні, немає конкуренції — кожен малює для себе, учитель нікого не виділяє й не критикує. Навпаки, кожен новий маленький крок заохочується.

Взагалі, спосіб «крок за кроком» у Центрі медичної, психологічної та соціальної реабілітації дітей із патологією центральної нервової системи та опорно-рухового апарату використовується дуже широко. І він дуже ефективний. Скажімо, я займаюся арттерапією. Про цю нашу методику вже багато писали. Якщо коротко — ми лікуємо дітей творчістю. Те, що дитина створює сама, те, як вона може самостійно гратися й фантазувати, — формує особистість і дозволяє їй уже в підлітковому віці легше визначитися з професією. Ми пропонуємо дітям проявити свої таланти і в музичному, образотворчому, театральному мистецтві. А якщо в дитини рухові порушення, то арттерапії інколи вдається впоратися і з ними...

При цьому ми працюємо не тільки з хворими дітками, а й із їхніми батьками. Наприклад, працюючи з мамами, ми намагаємося відновити ту втрачену в сім’ях структуру, яка раніше передавалася з покоління в покоління як внутрішнє знання, як голос інтуїції.

Чимало технік арттерапії прийшли з народної творчості. Робота з тканинами, вишивка, виготовлення ляльок-мотанок, — цей багатий шар культури, на жаль, уже забутий. Адже раніше робили ляльки-мотанки на щастя в сімейному житті, на народження дитини, на видужання члена сім’ї. Лялька, яку створює мама для своєї хворої дитини, допомагає і їй зрозуміти свої проблеми. Таким чином, у нас реабілітують не тільки дитину, а й усю її сім’ю.

Звісно, навіть такому злагодженому колективу, як наш, потрібна допомога, адже загальна кількість пацієнтів центру — понад 19 тисяч. До нас приходять волонтери, студенти-психологи та соціальні працівники, майстри народної творчості, діячі мистецтв. Ми радо приймаємо будь-яку допомогу, яку нам пропонують, і самі радо ділимося своїми напрацюваннями, знаннями та вмінням.

Євген Деменок:

— З того, що я почув, стало ще більш очевидно, що нам — тим, хто хоче й готовий допомагати, необхідний єдиний інформаційний центр під умовною назвою «Допоможіть допомагати!» Це потрібно для того, аби кошти, які ми передаємо, ніде не осідаючи, потрапляли конкретним людям негайно.

І ось що я хочу ще сказати. Ви помітили — на одеських вулицях нарешті знову з’явилися молоді люди з мольбертами? А їх уже років двадцять не було. Щось витає в повітрі. Ми мусимо удобрювати цей грунт, щоб Одеса швидше знову стала культурним центром, яким вона була раніше.

До речі, а ви знаєте, що 9 червня 2009 року на аукціоні Сотбіс уперше продавалися роботи сучасних українських художників? Дуже тішить, що серед них були представлені роботи трьох одеситів. А це означає, що одеська художня школа залишається однією з найсильніших в Україні. І ми намагаємося цьому сприяти. Ми відкрили галерею молодих художників, де проводимо перші персональні виставки. Мінімум три на місяць! Я взагалі мрію, щоб серед сьогоднішньої одеської молоді з’явилися й виросли таланти світового масштабу.

Крім того, ми почали проект «Культурна еволюція», створюємо центри розвитку та дитячі кафе. До речі, прибуток від цих кафе і йде на розвиток дитячих творчих центрів.

Не зовсім добре хвалитися, але якщо формат нашої зустрічі — ніби звіт про виконану роботу, додам, що з нашої і Всесвітнього клубу одеситів ініціативи (після майже столітньої перерви!) в Одесі відроджено літературне об’єднання «Зелена лампа». Там збираються молоді автори — талановиті поети і прозаїки віком до 35 років, вони читають свої нові твори, слухають критику (інколи — неприємну) своїх колег, зустрічаються з маститими поетами та письменниками.

Підтримуємо ми й сучасні артпроекти. У місті вже кілька років існує група молодих художників, так званих артрейдерів, які займаються художніми проектами на вулицях Одеси.

Наприклад, одного разу вони зібралися й пофарбували знамениту колонаду біля Воронцовського палацу, яка роками стояла брудна, з різними написами. На знаменитому одеському Старокінному ринку вже три роки проходять художні артакції, під час яких художники зі старих речей роблять предмети мистецтва. Нинішнього року в цих акціях брали участь німці, австрійці та швейцарці. У вересні знову планується велика виставка й буде видано каталог. Таким чином ми намагаємося впровадити в Одесі, та й в усій Україні, традицію стріт-арту, традицію, якої раніше не було в принципі.

Є таке поняття — арттуризм, подорожі місцями зосередження високої культури та мистецтва. Людство насправді найбільше цінує талант. Це те, що залишається у століттях. Люди дедалі більше подорожують культурними світовими центрами, міжнародними виставками й фестивалями.

Отже, я хочу сказати, що ми вже давно ні від кого нічого не чекаємо. Понад те, я переконаний, що нам самим без сторонньої допомоги під силу зробити Одесу однією з туристичних і культурних столиць Європи. Принаймні повернути їй цей статус…

Наталя Бєлова:

— Справді, молодь стала більш прагматичною, багато в чому цинічною, як часто кажуть — бездуховною. На жаль, стає непрестижним, немодним прояв душевної теплоти, людського співпереживання, щирості, щедрості. Все це диктується сьогоднішнім реальним життям. Але це сьогоднішнє життя — даність, якої не можна не брати до уваги. Проте сприймати її пасивно в жодному разі не слід. І якщо нам не під силу повністю змінити сформовану в нашому суспільстві таку антидуховну ситуацію, то ми мусимо хоча б докласти зусиль, щоб у всіх навчальних закладах (від дитячого садка, школи й до вузу) для дітей і молоді створювалося таке середовище проживання, в якому загальнолюдські цінності опинилася б на першому плані...

Я хочу поділитися з вами досвідом нашого вузу. Коли кажуть, узагальнюючи, що молодь у нас цинічна, черства, думаю (сподіваюся!), що це не про студентів Інституту мистецтв. І один із доказів — творчий проект «День матері» (на основі синтезу музики, поезії та хореографії), підготовлений молодими викладачами і студентами нашого інституту. Коли студенти підійшли до мене з пропозицією провести цей вечір, перша моя думка була — пропонується щось традиційне, з «хорошого» радянського минулого. Я очікувала побачити «правильне», заформалізоване і багато разів уже бачене. Та все виявилося зовсім іншим: свіжим, незвичним, щирим, колективним діянням молодих, об’єднаних єдиним емоційним поривом, творчістю, одухотвореністю, особистісним переживанням і ставленням. Проект виглядав як концерт-поклоніння, концерт-прославляння, концерт-покаяння перед найріднішою й найближчою людиною — мамою. Понад те, коли ці, як багато хто вважає, мало уважні й мало турботливі молоді люди, котрі ні в що не вірять, запросили на вечір своїх матерів, — ті привели з собою і татусів. І ось для своїх батьків, і тільки для них, наші студенти, звичайні юнаки й дівчата, співали знайомих пісень, читали, може, відомі вірші, танцювали, але при цьому знаходили ті єдині, потаємні, зворушливі інтонації, які йшли з глибини їхніх душ, відчуті й пережиті особисто кожним. У залі не виявилося жодної людини, котра б не була щиро схвильована. У багатьох на очах виступали сльози. Ми всі явно відчували атмосферу якогось духовного єднання, емоційного резонансу, морального очищення. І це знову свідчить про величезний і дуже слабко реалізований моральний потенціал мистецтва.

Про силу впливу мистецтва, особливо музики, на людину відомо ще з античних часів. Але цей вплив може бути як зі знаком «плюс», так і зі знаком «мінус». Важливо не тільки, про що казати, а й як казати. У зв’язку з цим підготовка фахівців, покликаних розвивати і просвіщати дітей та молодь, сьогодні не може зводитися лише до отримання знань. Головною професійною рисою має бути здатність емоційно позитивно «заражати» аудиторію, слухачів. Молодь повинна знаходити у класичній музиці, якої часто вона не сприймає, і в поезії співзвучні кожному настрій, стан, почуття й думки. І приклад такої майстерності продемонстрував нам Михайло Семенович Казиник, про якого вже розповідав Олексій. Це ми першими запросили його в Інститут мистецтв для участі в нашому семінарі. Потім він виступив і в інших одеських вузах як музикант-просвітник. Я була свідком метаморфоз, які відбувалися зі студентами під час його виступів. Вони приходили в зал явно незадоволені, сповнені скепсису й зневаги до «якихось симфоній», — і вони ж, сповнені вражень, емоцій та відкриттів, обступивши сцену, довго не відпускали Казиника, ділилися своїми відчуттями, говорили, що почуте їм близьке й зрозуміле, що за один виступ він їм відкрив класичну музику. Феномен Казиника, на мій погляд, проявляється в над­звичайному вмінні з допомогою художньої інтриги в поєднанні з яскравим проявом артистизму і натхнення домагатися контакту аудиторії з високою музикою. І я переконана, що метод Казиника має стати якимось еталоном для педагогів-музикантів, чия місія — просвіщати. Залучаючи людей до високохудожніх зразків різних напрямів музики, педагог повинен ділитися з ними СВОЇМ захопленням, запалювати їх СВОЇМ вогнем, відкривати їм не тільки те, що написано в підручнику, а насамперед те, що відкрилося йому самому…

Іван Ліптуга:

— Насамперед слід сказати, що соціальна сфера і культура в економічно розвинених країнах фінансуються за кошти держави. Це правильно, і так має бути. Як у здоровому тілі здоровий дух, так і в країні зі здоровою економікою і культура здорова. В Україні, на жаль, поки що немає ні здорової економіки, ні культури.

Говорячи ж про культуру, я розумію не культурну спадщину, — вона в нас є, а саме культуру сучасної України й уявлення про неї в держави, бізнесу та простих громадян. Щодо цього в нашій країні спостерігається якийсь парадокс. Держава на тлі економічного та політичного розвалу країни зовсім не приділяє уваги культурі (за винятком деяких акцій, важливих політично). Переважно ж культурні проекти здійснюються за рахунок приватного капіталу.

Розповім про наш досвід. Основні напрями діяльності фірми «ПЛАСКЕ», в якій я працюю віце-президентом, — організація експедирування вантажів і логістичні послуги, транспортно-туристичні послуги та інформаційно-консультаційне обслуговування.

Як одна з лідируючих компаній на транспортному ринку України ми вважаємо своїм обов’язком підтримувати ряд соціальних проектів. Серед них я виділив би співпрацю з Одеським літературним музеєм, яка має системний і довгостроковий характер.

Так, скажімо, спільно з літературним музеєм ми ведемо два цікаві проекти. Перший — «Одеський календар», який виходить щорічно до Дня народження Одеси. І в рамках його ж — останні три роки з нашою допомогою виходить серія календарів «Історія однієї вулиці». Ці яскраві, художньо оформлені календарі розповідають про ту чи іншу легендарну одеську вулицю, підкріплюючи розповідь історичними матеріалами та експонатами, зібраними науковими співробітниками літературного музею. Нинішнього року, у зв’язку з ювілеєм знаменитої Одеської наукової бібліотеки ім. Горького, календар присвячений історії вулиці Херсонської, нині — Пастера.

Другий наш довгостроковий культурний проект — це Сад скульптур у дворику того ж таки літературного музею. Перша міні-скульптура — пам’ятник герою одеських анекдотів Рабиновичу (ідея Михайла Жванецького, скульптор Резо Габріадзе) з’явилася там майже п’ятнадцять років тому. Сад став невід’ємною визначною пам’яткою нашого міста. За задумом мого батька Леоніда Ліптуги, щороку 1 квітня в день Гуморини тут відкривається нова знакова скульптура. Всі вони, безумовно, пов’язані з Одесою, її літературою та фольклором і, звісно, гумором. Завдяки підтримці ЗАТ «ПЛАСКЕ» в саду з’явилися такі скульптури, як «Сашко-музикант», «Джинсовий Дюк» (місцевий краєзнавець Олег Губар виявив, що джинси вперше пошили зовсім не в Америці, а у нас в Одесі), «Пам’ятник одеському читачу» і остання робота, присвячена 200-річному ювілею М.В.Гоголя, — «Птах трійка».

А недавно ми стали офіційним видавцем і меценатом проекту Всесвітнього клубу одеситів — літературно-краєзнавчого альманаху «Дерибасівська — Ришельєвська». Альманах регулярно виходив із 2000 року, але у зв’язку з фінансовою кризою почав зазнавати труднощів. Коли редакція альманаху звернулася до нас по допомогу, ми радо й не роздумуючи погодилися: літературні традиції Одеси конче потрібно підтримувати...

Що стосується допомоги конкретним людям. Тут, на жаль, повний інформаційний безлад. В Інтернеті з’являється величезна кількість неправдивих оголошень про хворих дітей, які потребують допомоги. Часто неможливо зрозуміти, які з цих оголошень реальні, а які — шахрайські. Я згоден із Євгеном Деменком: необхідний єдиний центр, який враховуватиме й систематизуватиме всі випадки, що потребують допомоги та матеріальної підтримки.

Організовуючи також різноманітні програми професійної підготовки та підвищення кваліфікації, ми проводимо семінари й конференції на різноманітні теми. Однією з найважливіших у нинішньому році подій у сфері професійних тренінгів для всієї України став організований фірмою «ПЛАСКЕ» майстер-клас Філіпа Котлера — засновника і класика науки під назвою «маркетинг». Його роботи видаються з середини 60-х років і стали настільними книжками маркетологів та менеджерів. Він написав праці не тільки з бізнес-маркетингу, а й з маркетингу некомерційних організацій, музеїв, міст, цілих націй тощо. Він — неперевершений лідер у своїй сфері й виступив автором та співавтором близько 50 книжок, кожна з яких стала бестселером. Його остання робота вийшла у світ у травні 2009 року і присвячена новому маркетингу в епоху криз та потрясінь. Майстер-класи Філіпа Котлера пройшли в липні в Києві й Одесі і викликали в діловому світі величезний ажіотаж…

Валентина Сєрікова:

— Я дуже рада бути присутньою
тут...Такі цілісні думки сьогодні були озвучені, вони в кожному з нас відгукнулися й зрезонували, хоча між цими ідеями, акціями та вчинками начебто й немає прямого зв’язку. А насправді — є, і найтісніший.

Аристотель склав ієрархію того, що найважливіше для людини. Ось дивіться: мистецтво, філософія, релігія і наука.

Тобто мистецтво він поставив на найвищий щабель. Там, де є живе, щире, де є душа, отже — іскра Божа, там починається творчість. Духовний практик сказав би, що працює серцева чакра. Людина розкривається через милосердя та співчуття. І все починається з особистої ініціативи.

Я переконана, що сьогодні ми зібралися недаремно. Зрозуміло для чого — висловити і сформулювати. І на
цьому замісі виросла важлива тема — роль однієї людини чи невеличкої групи людей у виході з кризи, в якій ми сьогодні опинилися.

Валерій Хаїт:

— А тепер, підбиваючи підсумки, дозвольте ще один постулат. На жаль, не мій. Як казали давні люди: «Роби, що потрібно, і хай буде що буде...»

Завершуючи нашу першу зустріч, я хочу сказати, як усе-таки приємно бачитися й розмовляти з тими, хто поділяє твої думки, почуття та переконання!

А ще я хочу вам сказати, що «Круг» наш не замкнений. У нього можна ввійти, з нього можна вийти. Сьогодні була одеська зустріч. У майбутньому ми плануємо такі зустрічі в Криму, Києві, Москві, Санкт-Петербурзі… Зустрічі однодумців…

Дякую всім за участь!..

Антуан де Сент-Екзюпері — письменник, мислитель, льотчик і трохи чарівник, залишив нам надзвичайну молитву. Ось кілька рядків із неї:

«Господи, я прошу не про чудеса і не про міражі, а про силу кожного дня. Навчи мене мистецтва маленьких кроків.

…Убережи мене від наївної віри, що все в житті має бути гладко.

Подаруй мені чітке усвідомлення того, що складнощі, поразки, падіння й невдачі є лише природною складовою частиною життя, завдяки якій ми ростемо і зріємо.

…Пошли мені в потрібний момент когось, у кого вистачить мужності сказати мені правду, але сказати її люблячи!

…Ти знаєш, яка сильна в нас потреба в дружбі.

Дай мені бути гідним цього найпрекраснішого і найніжнішого Дарунка Долі.

… Дай мені багату фантазію, щоб у потрібний момент, у потрібний час, у потрібному місці, мовчки або говорячи, подарувати комусь необхідне тепло.

…Зроби мене людиною, яка вміє достукатися до тих, хто зовсім «внизу».

…Дай мені не те, чого я собі бажаю, а те, що мені справді необхідне. Навчи мене мистецтва маленьких кроків».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво