Міркування про вседозволеність і безкарність чиновників - Соціум - dt.ua

Міркування про вседозволеність і безкарність чиновників

15 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 15 квітня-22 квітня

Статтю було підготовлено до друку восени минулого року, але з огляду на певні причини її не опублікували...

Статтю було підготовлено до друку восени минулого року, але з огляду на певні причини її не опублікували. Може, це й на краще. Адже тепер читачі мають можливість порівняти, наскільки змінилася поведінка чиновників після перемоги опозиції на виборах.

«Мені сорок п’ять. На цю пору всі пристойні люди вже давно повісилися. Або, як мінімум, спилися. А я недавно навіть курити зібрався кинути». Це Довлатов. Вам подобаються книги Довлатова? Коли мене охоплює печаль, я відкриваю його «Записні книжки». А оскільки печаль — мій перманентний стан, то Довлатова я перечитую постійно.

Це все від безсилля. Але зрозумійте мене правильно. Хочеться чогось ще, окрім випити горілки й закусити. Впевненості в завтрашньому дні, справедливості при виконанні законів, надії на благополуччя дітей і вільного вибору стилю життя. Я людина досить дурна і в міру наївна, щоб зберігати ілюзії на «краще майбутнє» у країні українського фашизму.

Мабуть, варто пояснити, що сам термін «фашизм» я звик уживати в більш розширеному сенсі, котрий дещо відрізняється від загальнопоширеного. На мою думку, Сполучені Штати Америки, Англія, Німеччина, як і Україна, — це країни з фашистською демократією. Будь-яка країна, де громадяни відчувають і усвідомлюють своє безсилля перед силою держави чи перед адміністративною силою — це країна фашизму. І в цьому сенсі США анітрохи не кращі за Україну. Запевняю вас, що хоча в кількісному розумінні свобод в Америці більше, ніж у нашій країні, принципових відмінностей немає і бути не може: всі країни фашизму схожі між собою як брати-близнюки, відрізняючись тільки деякими несуттєвими деталями. В Україні встановилася демократія корпоративно-бюрократичного фашизму, в Америці — соціально-корпоративного. А різниця лише в тім, що в США комфортніше жити. Але хіба це межа мріянь? Я ж кажу: хочеться чогось ще, окрім випити горілки й закусити. Знайомі та родичі сприймають мої бажання традиційно: «Хотіти не шкідливо. Ляж поспи, і все мине».

Може, незабаром я так і вчиню, але поки давайте подивимося — що тут і чому? Що характерно для фашистського стилю в управлінні країною? Перше — турбота про громадян, друге — безправ’я цих самих громадян у соціальному просторі будь-якого демократичного фашизму. Тут немає ніякого протиріччя, оскільки факт турботи зумовлений ставленням: фашисти сприймають людей як тварин, а коли точніше, то як корисних домашніх тварин. Звідси й турбота: перед забоєм відгодувати, похвалити, нагородити. А далі — можете не турбуватися: у в’язницях і на цвинтарях місця вистачить на всіх.

Починається все з обіцянок, даних на виборах: збільшити зарплату бюджетникам, збільшити пенсії, збільшити обсяг виробництва, підняти престиж країни на міжнародному рівні тощо. Всі ці тези перевірені практикою, починаючи з 1917 року, — від практики громадянської війни до практики знищення політичних противників і всякого інакомислення. Але що примітно? Любов і відданість народу до своїх господарів ніяк не пов’язані з виконанням передвиборних обіцянок. Пану Леніну, котрий у своєму житті виконав лише одну обіцянку — помстився сім’ї Романових ціною життів мільйонів росіян, — вклонялися нітрохи не менше, аніж Гітлеру, котрий усе, що обіцяв, виконав. Більше того, шанування Леніна триває дотепер. Це страшно. Страшно жити в країні, де вклоняються монстрам, святим і героям. Система Леніна—Сталіна—Брежнєва знищила і зламала життя ста мільйонам. А люди все вірять, чекають і не припиняють молитися. Тим часом сумновідомий усім Чикатило убив 50 чоловік. Його оголосили виродком і розстріляли. Де логіка?

Що ж стосується Гітлера, то його методи управління країною більш раціональні і доступні розумінню «широких мас». Тому Леніну—Сталіну, щоб перетворити народ на холопів і бидло, знадобилося п’ятдесят років, а Гітлеру — п’ять. До чого я це кажу? А до того, що, коли суспільна й моральна користь підносяться як одне й те ж саме, ніхто не зможе відрізнити Гітлера від Христа.

Адже що відбувалося в Німеччині з 1933 по 1939 рік? Національні та соціалістичні події пропустимо, зупинімося на звичних для нас «пенсіях і зарплатах». Пан Гітлер ліквідував безробіття, знищив злочинність, стабілізував марку і знизив ціни, побудував дороги, збільшив обсяг виробництва і підняв престиж країни на міжнародному рівні. Він не лише пообіцяв поліпшити життя німців, а й зробив це. А хіба ви, громадяни України, не хочете того ж — смачно їсти і солодко спати, жити в комфорті, достатку й насолоді? І коли ви хочете тільки цього й нічого більше, то знайте, що жити ви будете в страху, а вибір свободи і комфорту, завдяки старанням чиновників і влади в цілому, обмежений уже тепер: задихнутися від жаху або кричати «хайль!»

Не повинно бути обіцянок на зразок «одягти, взути і нагодувати», це передбачається саме по собі, без доказів як «за», так і «проти». Все те, що обіцяють нам політики, зумовлене самим фактом життя людини, її гідністю й честю. А якщо суспільні й моральні цінності підносяться як одне й те ж саме, тоді ніхто не зможе відрізнити Гітлера від Христа.

Звісно, ситуація, коли свобода визначається довжиною ланцюга, багатьох не влаштовує. І що вони роблять? Правильно: спиваються або їдуть за кордон. На ПМП або на роботу. Зупинімося на останньому випадку. За різними даними, за кордоном працює від трьох до семи мільйонів громадян України. Особисто мене ці цифри лякають. Може тому, що людина я така — всього боюся. В уряді й інших владних структурах працюють, мабуть, люди із залізними нервами. Або у них погано з математикою, рахувати не вміють. Коли так, давайте, панове чиновники, підрахуємо разом.

В Україні живуть 48 млн. чоловік. Відповідно сім мільйонів тих, хто виїхав на заробітки, становитимуть без малого 15% від загального населення країни. А з 48 млн. скільки у віці від 20 до 60 років, тобто скільки здатних працювати? Таких даних у мене немає, але на око, гадаю, можна визначити цю групу мільйонів у 30. Як ви думаєте? Отже, від 25 до 30% громадян України, що перебувають у працездатному віці, їдуть на заробітки. Тут уже можна не лякатися, а кричати від жаху. Чи хоча б засумніватися в істинності цифри в сім мільйонів. Попри те, що озвучили цю цифру не раз — і в теленовинах кількох каналів, і в друкованих ЗМІ. Гаразд, давайте засумніваємося і візьмемо до уваги цифру в три мільйони, тобто орієнтовно 10% працездатного населення країни. Щось зміниться? Навіть у цьому разі масштаби трудової міграції — є катастрофа для держави. І боротися з нею потрібно не в стилі «слухали—ухвалили—видали указ», а в стилі «розстріл на місці за саботаж державних інтересів». Я не прибічник методів Сталіна, але іноді шкодую про це.

У даному разі кількість тих, хто виїхав на заробітки, слід розглядати не лише в контексті економічному, а й політичному. Тобто управляючі країною політичні партії в особі чиновників вищої та середньої ланки не тільки не здатні організувати ефективне управління країною і забезпечити громадянам України гідне життя, а роблять усе можливе, щоб інтереси держави підпорядкувати інтересам своїх господарів — власникам політичних і фінансово-промислових груп.

Адже три мільйони заробітчан — це відповідь виборців на вседозволеність і безкарність чиновників. І не в тім навіть річ, що в Україні неможливо пристойно заробити, така можливість є, але суто теоретично. На практиці чиновники заробити не дають. Візьміть ті ж податкові структури, з усіма їхніми міліціями, інспекціями й іншими здирниками. Податкове законодавство, реалізоване через чиновників відповідних служб, має сприяти розвитку підприємництва. Це я так гадаю, розумієте? Податківці думають зовсім інакше. У своїй роботі вони керуються трьома пунктами: звіт, штраф, хабар. Нікого не цікавить оте наївне «має сприяти розвитку». Податкові служби нашої країни — це помісь павука й удава, певна істота, котра вміє тільки вимагати: «дай!» І спробуйте не дати, тоді у підприємця залишається малопривабливий вибір між штрафними санкціями і в’язницею.

Кому це сподобається? От і їдуть. А зайдіть у будь-яку державну чи комунальну установу, хай то міськвиконком, ВВІР, міліція, жек тощо. Ставлення чиновників завжди однакове: прийшов не громадянин України, а прохач. Помічаєте різницю? Одна річ — «громадянин України», тобто людина, які сплачує податки, на котрі й існують усі державні структури. Інша річ — «прохач», людина залежна — від рівня інтелектуального розвитку чиновника, від його настрою та фінансових запитів.

Гадаю, тією чи іншою мірою кожен із нас зіштовхується зі свавіллям адміністративної влади щодня. Саме час згадати два основні запитання будь-якої демократії фашизму: «що робити?» і «хто винний?» З приводу першого запитання розповім анекдот про прапорщика, мавпу і внутрішній голос. Захотілося мавпі з’їсти банан. Спробувала видряпатися на пальму — не виходить, спробувала підстрибнути — теж нічого. Тут внутрішній голос і підказує їй: «Потрібно подумати». Гаразд. Подумала мавпа трохи, знайшла палицю, кинула її і збила гроно бананів. Ось так внутрішній голос допоміг мавпі позбутися голоду. Але прапорщику внутрішній голос не допоміг. Бо його пораду «подумати» прапорщик так і не зміг зрозуміти: «Що тут думати! Стрибати треба!»

Так і в нашому разі: я можу взяти на себе виконання ролі внутрішнього голосу, але ж чиновникам не поясниш, що перш ніж зробити, потрібно подумати. Вони вміють лише стрибати.

З приводу другого запитання, тобто «хто винний?», обійдемося без анекдота. Адже більшість відповідей на це запитання є не що інше, як реалізація інстинкту помсти. Тут не дуже повеселишся. Винних завжди призначають, причому обов’язково зі слабких і чужих. Займатися полюванням на відьом, як це робили в Середні віки інквізитори, а нині наші політики, не збираюся.

Окрім того, вихід зі становища (скажімо так) слід шукати не у відповідях на традиційні запитання фашизму, а у відповіді на традиційне запитання ахімси, а саме: як слід учинити, щоб змінити ситуацію? І в цьому разі ми отримуємо до прикрого банальну відповідь — чесно. Дозволю собі трохи пояснити. Є у Галича (царство йому небесне) пісня, в якій розповідається про те, як сатана купує у людини душу. І наприкінці вже, коли слід підписати договір, людина запитує: чим підписувати, кров’ю? На що той відповідає — чорнилом. Ось так усе просто. Ніяких революцій і потрясінь не потрібно — як для того, щоб образити, принизити чи вбити, так і для того, щоб допомагати й любити. Всі зміни — суть похідні від того, що людина робить на своєму місці; від того, як вона виконує свою роботу, висловлюючи особисте ставлення як до себе самої, так і до світу. Звісно, чесно виконувати свою роботу в умовах життя сучасної України — це подвиг. Але хоча б не виявляти завзяття у виконанні власної ницості — з цього можна почати?

Крім того, держава, в даному разі наша держава — Україна, як один організм, у якому всі процеси та події взаємозалежні. Ми виконуємо певну роботу, народжуємося, вмираємо, ходимо до крамниць, на пляж, у кінотеатри, сміємося або плачемо, кохаємо або ненавидимо, чинимо так чи інакше відповідно до власного уявлення про належне. І все це — наше життя, про яке ми піклуємося. Але було б дивно, якби ми власне життя поставили перед усім іншим світом на перше місце. Це було б так само дивно, якби печінка сказала тілу: «Тіло, я — важливіша за все, мені не потрібні ні серце, ні руки, ні очі, і ти саме мені без потреби». Не в тім же річ, щоб любити себе чи ненавидіти більше, аніж оточуючих, а в тім, щоб оточуючі мали можливість піклуватися про своє життя точно так само, як ми піклуємося про власне.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво