«Міняю нирку на квартиру…» - Соціум - dt.ua

«Міняю нирку на квартиру…»

8 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 8 вересня-15 вересня

Ступінь любові батьків до своїх дітей абсолютно не залежить від заможності сім’ї. Однак якщо бага...

Ступінь любові батьків до своїх дітей абсолютно не залежить від заможності сім’ї. Однак якщо багаті в разі надзвичайних ситуацій можуть залучити для їх вирішення великі гроші, то бідним залишається хіба що страждати від власної безпорадності. За такої ситуації родичі (а особливо це характерно для жінок) здатні піти на відчайдушні вчинки, аби лише допомогти дитині. Ось і в м.Свалява Закарпатської області бабуся вирішила продати свою нирку, щоб поставити на ноги трирічного внука з важкою вродженою патологією і забезпечити своїй сім’ї людські умови проживання.

Сіра п’ятиповерхова будівля за кількасот метрів від центру Сваляви, вибиті разом із рамами вікна, дірявий дах, кущі, що ростуть прямо з потрісканої стіни… Навкруги буяє зелень, і на її тлі великі, виведені на брудному фасаді букви «Гуртожиток політехнікуму» справляють особливо гнітюче враження. Будівля давно покинута, проте два засклені вікна з фіранками на другому поверсі вказують, що тут ще хтось мешкає. Хтось — це сім’я з шести осіб: мати, три доньки від 15 до 19 років (середня народилася з важкою невиліковною патологією — муковісцидозом), а також двоє онуків — півторарічна Карина та її старший братик Олександр, що теж народився інвалідом.

— Колись гуртожиток був повністю заселений, — розповідає глава сім’ї Лаура Попович, — проте вісім років тому тут почався занепад. Спочатку зникло тепло, затим стали регулярно відключати світло та воду. Першими виселили студентів. Залишилися сім’ї, яким просто нікуди було податися. При мені тут уже померло шестеро людей, котрі й зістарилися в гуртожитку, а на своє житло так і не розжилися. Останні роки наша сім’я тут одна на всі п’ять поверхів та 126 кімнат. Жодних комунікацій немає вже років сім. Електроенергію ми протягнули з першого поверху зі щитка, який поки не відключили. Напруга слабка, що особливо відчутно взимку. Камін прогріває кімнату лише до восьми градусів, тому спимо під трьома ковдрами та шубами. А їжу, через те, що вода на електроплитці не хоче закипати, доводиться варити чотири години. Коли стемніє, діти панічно бояться повертатися додому. Будівля величезна, а двері навстіж. Одного разу якийсь бомж затягнув дочку в порожню кімнату. Я, на щастя, була вдома, почула крик і відбила її…

Десять років тому Лаура з сім’єю повернулася до рідного міста свого чоловіка з Владивостока. Житлової площі ще на п’ятьох у батьків чоловіка не знайшлося, і жінка через голову райдержадміністрації «вибила» кімнату в гуртожитку. Коли будівля спорожніла, керівництво політехнікуму спробувало примусово вигнати сім’ю на вулицю. Однак і місцевий, і апеляційний суди постановили — без надання іншої житлової площі виселяти людей не можна. Відтоді Лауру залишили в спокої, іншими словами, про неї просто забули. Ніхто наче й не бачить, у яких жахливих умовах доводиться жити цілій сім’ї з маленькими дітьми.

Три роки тому помер чоловік Лаури, після чого всі клопоти з утримання дітей лягли на її плечі. Найбільшої уваги, зрозуміло, потребує Сашко, котрому тепер три роки й три місяці.

— Хлопчик народився глибоко недоношеним, він важив усього 900 грамів, — розповідає Лаура. — У пологовому відділенні районної лікарні його виходили, проте після багатьох обстежень поставили страшний діагноз — вроджене органічне ураження центральної нервової системи з атрофією кори головного мозку, і як результат — тетапарез (тобто порушення рухової активності) ручок і ніжок. Сашко не ходить і не розмовляє, проте ми чудово розуміємо одне одного. Я знаю з його жестів та дитячого лепету, коли він хоче їсти чи прогулятися у візку на свіжому повітрі. Найкращі для дитини ліки — це любов. Кілька разів мені пропонували залишити внука в дитбудинку, проте я сама пройшла цю школу, знаю, як там дивляться за дітками, тому ніколи його не віддам. Це мій хрест, який нестиму до кінця. Так чи інакше поставлю дитину на ноги, чого б це мені не вартувало. А поки ходимо з онуком на процедури, приймаємо препарати, роблю йому лікувальний масаж, якого навчилася самотужки. Після останнього реабілітаційного курсу є відчутний прогрес — Сашко вже може стояти, спираючись на стіну, і навіть намагається переступати ніжками…

Скільки часу й зусиль витратила Лаура на візити до начальників усіх рівнів, щоб домогтися нормальних житлових умов для своєї сім’ї, може стати темою окремого газетного матеріалу. Та результатом завжди була трафаретна відповідь: «Будівництво не ведеться, вільних квартир немає, нічим допомогти не можемо». Коли стало остаточно зрозуміло, що ніякого просвітку навіть не передбачається, жінка наважилася на крок відчаю.

— Я вирішила продати свою нирку, щоб заробити на лікування й житло, — каже Лаура. — Просто сил уже ніяких немає жити в цих нелюдських умовах. Останні три роки в покинутому гуртожитку навіть немає реєстрації. ЖЕК не видає жодної довідки, і я отримую пенсію на дитину лише завдяки працівникам мерії, котрі розуміють моє становище й фактично порушують закон. Зверталася вже до Київського центру урології та нефрології, однак там сказали, що орган можна передати лише родичам чи близьким людям, а продавати його протизаконно. Про те, чи законно сім’ї з маленькими дітьми проживати в таких умовах, як ми, лікарі не захотіли говорити. Я розумію — це не їхні проблеми… Що ж, якщо не вийде продати нирку легально, зроблю це через чорний ринок. Двокімнатна квартира в Сваляві коштує 15–20 тисяч доларів, а нирка, як я вже цікавилася, — від 25-ти тисяч. Зроблю операцію і врятую одразу два життя — якогось пацієнта і свого внука. Ще й на житло залишиться. Більше надіятися мені немає на що…

Із грудня минулого року Сашко поставлений на облік як інвалід дитинства, за станом його здоров’я наглядають лікарі дитячого відділення райлікарні.

— Глибоко недоношені діти вважаються проблемними в усьому світі, — розповідає районний педіатр Тетяна Гісем. — Хоча їхні патології, зокрема проблеми зі стато-моторними рефлексами й затримка моторного розвитку, проявляються не відразу, а з часом. Ми виходили Сашка в критичний період після народження і забезпечили на нашому рівні всіма необхідними ліками. Дитина отримує безкоштовні препарати (які є в переліку безкоштовних) і тепер, хоча за правилами їх видають дітям лише до двох років. Хвороба в Сашка дуже важка, серйозній корекції вона навряд чи піддасться. Проте спеціалісти впевнені, що він буде ходити й зможе себе в майбутньому обслуговувати. Так само є впевненість, що хлопчик навчиться говорити, адже мовний розвиток напряму пов’язаний із моторним. Іншими словами, медицина може допомогти дитині зіп’ятися на ноги у всіх значеннях цього виразу. Проте для цього необхідно регулярно проходити курси реабілітації. Минулого року Сашко побував у республіканському дитячому неврологічному центрі в професора Мартинюка, і це дало певний ефект. Недавно працівники обласної прокуратури проспонсорували для хлопчика реабілітаційний курс у Трускавці. Тепер необхідно визначитися з методами лікування, які дали результат, і продовжити їх застосовувати. Загалом майбутнє дітей із таким діагнозом значною мірою залежить від позиції батьків. Якщо вони вирішать — як дав Бог, хай так і буде — відповідним буде й результат. А якщо наполегливо, роками займатимуться серйозною реабілітацією, прогрес, безумовно, буде. Лаура Олександрівна належить до другого типу, вона робить усе можливе, щоб допомогти онуку. Проте одного бажання не завжди достатньо. На жаль, ми не можемо сказати, що наша медицина безкоштовна. Високозатратні лікувальні технології, які необхідні для Сашка, в змозі оплатити лише заможні люди…

Не можу, як лікар, не згадати й про жахливі побутові умови, в яких проживають діти. Якщо наша районна медицина на своєму рівні зробила для них усе, що могла, то хотілося б, щоб і інші структури підключилися й допомогли влаштувати цій сім’ї побут. Бо інвалід у сім’ї — це дуже важка ноша, а коли їх двоє — це подвійна ноша…

Коли надворі хороша погода, малий Сашко майже цілий день проводить на свіжому повітрі. Тут набагато приємніше, ніж у тісній кімнаті гуртожитку з його затхлим повітрям, довгими темними коридорами, вологими стінами та зірваним паркетом. Незважаючи на хронічну нестачу грошей, хлопчик охайно одягнутий, чистий і нагодований. Поряд із ним майже невідлучно бабуся.

— Я так стомилася боротися за своїх дітей, — каже жінка на прощання. — Стомилася спостерігати, як тут кожного року міняються чиновники, котрим на нас, грубо кажучи, наплювати. Стомилася ходити по різних кабінетах і принижуватися, знаючи наперед, що все одно ніхто не допоможе…

P.S. Можливо, хтось із читачів «ДТ» захоче допомогти Лаурі Попович та її дітям. Розрахунковий рахунок, на який можна переказувати кошти для лікування Сашка, а також номер телефона пані Лаури є в редакції.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво