Мінливості долі української еліти, або Козацькому роду нема переводу - Соціум - dt.ua

Мінливості долі української еліти, або Козацькому роду нема переводу

16 липня, 2010, 15:14 Роздрукувати Випуск №27, 16 липня-6 серпня

Давнє німецьке слово «шляхта», яке означало «рід, порода», ввійшло в польську, українську та російську мови зі значенням «дворянство»...

Давнє німецьке слово «шляхта», яке означало «рід, порода», ввійшло в польську, українську та російську мови зі значенням «дворянство». Спочатку поляки називали так нижчий стан феодалів-лицарів, котрі здебільшого не володіли земельними наділами. Але вже в XIV—XVI століттях слово «шляхта» використовували і для позначення класу вищої аристократії — магнатів. Українці, маючи власну еліту задовго до польсько-литовського панування, стали вживати слово «шляхта» виключно під впливом польської мови.

У Польсько-Литовській державі (Речі Посполитій) українська шляхта складалася переважно як земельне, поміщицьке дворянство. Паралельно з виділенням української земельної шляхти кристалізувалася і українська військова еліта — козацька старшина. Козаки-лицарі обирали ватажка війська — кошового отамана або гетьмана, аналогічно тому, як європейські лицарі обирали главу лицарського ордену — магістра чи гросмейстера. Колегіальний орган управління лицарським орденом називався капітулом ордена і складався з бальї (судді), маршала, сенешаля тощо; аналогічний колегіальний орган управління козацьким військом — виборна старшина — складався з військового судді, військового осавула, військового писаря... Як орден, так і запорожці мали однакову чотирьохрівневу ієрархічну структуру: орден — магістр, пріорат, комтурство, лицар; запорожці — кошовий отаман, паланка, курінь, козак. Посвята в лицарі починалася з посади пажа, посвята в козаки — із посади джури.

Декабрист Дем’ян Іскрицький
Декабрист Дем’ян Іскрицький
Чим козаки відрізнялися від лицарів, то це соціальним статусом. Кожен лицар був дворянином, а козак — людина без певного соціального статусу. Поляки в ті роки казали, що козаки — або плебс, або «бунтівна чернь», або «лицарський люд». Насправді, всі грані існування козацтва — спосіб життя, свобода і незалежність, право обирати собі вождів — фактично поставили козака і лицаря на один рівень — рівень еліти нації, дворянства. Виборна курінна, паланкова, військова старшина в цьому разі уподібнюється рангам титулованого дворянства.

Система титулування в козацькому війську починала оформлятися до середини XVIII століття у вигляді почесних чинів і звань військового, бунчукового і значкового товаришів. Вищий почесний титул «військовий товариш» присвоювався гетьманом України в XVII—XVIII століттях козацькій верхівці за військові заслуги. Проміжним ступенем було почесне звання «бунчуковий товариш», яке мали чини почесної охорони гетьмана в козацькому війську України в XVIII столітті. Цей чин започаткував гетьман Іван Мазепа, бажаючи створити свою українську шляхту. Нарешті, третє почесне звання «значковий товариш» отримували чини почесної охорони полковників у козацькому війську України в XVIII столітті. До варти з бунчукових і значкових товаришів відбирали дітей генеральної старшини.

Так складався клас української військової еліти, за французькою термінологією — дворяни шпаги (спадкові титуловані військові). Коли наприкінці XVIII століття імператриця Катерина II дарувала козацькій старшині права російського дворянства, вона лише зафіксувала сформований стан українського дворянства шпаги. Якщо ми заглибимося в історію славних імен України, то виявимо, що багато родів, які прославили нашу країну, починаються з діячів, котрі отримали в XVII—XVIII століттях почесні козацькі титули і звання. Аби утвердитися в гордості за своїх предків, позбутися комплексу «меншовартості», потрібно берегти пам’ять про славних предків, заохочувати прагнення молодого покоління до продовження традицій роду, сімейної традиції. Прикладом такого збереження пам’яті про славних предків будуть дві розповіді про давній старшинський рід Марковичів (Маркевичів) і про давній шляхетсько-старшинський рід Іскрицьких.

Рід Марковичів починається з купця та орендаря Марка Аврамовича, котрий жив у Прилуках і Пирятині наприкінці XVII — початку XVIII століття і нічим особливо не виділявся, хіба лише тим, що його дочка Анастасія вийшла заміж за гетьмана Івана Ілліча Скоропадського, завдяки чому ім’я орендаря залишилося в історії. Знаменита Настя Скоропадська мала такий величезний вплив на гетьмана Лівобережної України, що в народі казали: «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Настя мала трьох братів — Андрія, Івана і Федора. Кожен з них посідав помітне становище в козацькій ієрархії. Андрій Маркович, котрий із 1708 року мав почесний титул знатного військового товариша, був прибічником гетьмана І.Мазепи, але перейшов на бік росіян. У складі військ Олександра Меншикова брав участь у штурмі Батурина. Наділений довірою гетьмана І.Скоропадського і царя Петра I, вирушив із дипломатичною місією до Стамбула (Константинополя), після чого отримав як нагороду чин глухівського сотника і багаті маєтки. Коли Андрій Маркович став лубенським полковником, його здирництво викликало великий негативний резонанс в Україні. 1727 року він був відсторонений від посади і опинився під слідством. Але заступництво його сестри Анастасії Скоропадської і прихильність російської влади дали змогу уникнути покарання. Більше того, 1729 року колишній лубенський полковник отримав чин генерального підскарбія і залишався на цій високій посаді до схилу літ, після чого був із пошаною звільнений у ранзі генерального обозного. Такими є кульбіти долі першого нащадка орендаря Марка.

Євген Іскрицький — уже червоний військспец
Євген Іскрицький — уже червоний військспец
Двоє інших синів орендаря теж обійняли помітні посади в державі: Іван був прилуцьким сотником, а потім суддею; Федір змінив брата на посаді прилуцького сотника, мав почесний титул бунчукового товариша. Численні нащадки синів орендаря теж залишалися в стані української козацької старшини. Деякі представники роду Марковичів іще в XVIII столітті прийняли полонізовану форму прізвища і стали Маркевичами. Цікаво, що Марковичі дали Україні багатьох видатних письменників. Наприклад, Яків Андрійович Маркович — вихованець Могилянської академії, бунчуковий товариш, лубенський полковник, а потім і генеральний підскарбій у відставці, улюблений учень Феофана Прокоповича, був автором «Дневных записок…»... Яків Михайлович Маркович — етнограф, вихованець Московського університету, автор «Записок о Малороссии...»; Олександр Маркович — генеральний суддя в Чернігові, автор «Исторической и статистической записки о дворянском сословии...». Багато Маркевичів і Марковичів у XIX—XX століттях були істориками України, юристами, фольклористами, правознавцями, письменниками... Найбільш знаним став український історик, фольклорист, етнограф, поет і композитор Микола Андрійович Маркевич (1804—1860). У молоді роки він входив до кола товаришів О.Пушкіна, К.Рилєєва, І.Пущина, В.Кюхельбекера, А.Дельвіга. 1842—1843 рр. вийшла 5-томна «История Малороссии», а 1857 р. збірник «Південноруські пісні»; серед його досліджень виділимо «Народные украинские напевы, положенные на фортепиано» (1840), а також «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (1860). Найвищих чинів при цьому досягнув саме син Миколи Маркевича Андрій Маркович-Маркевич (1830—1907), котрий став дійсним таємним радником, сенатором і статс-секретарем імперії. Але, що цікаво, високий сановник був у душі музичним етнографом. А Дмитро Маркович (1849—1920), котрий обіймав високий пост генерального прокурора при Українській Центральній Раді і сенатора при гетьмані Павлі Скоропадському, в душі залишався письменником.

Серед Марковичів—Маркевичів ми зустрінемо генерал-лейтенанта Андрія Івановича Маркевича, котрий 1802 року, будучи підполковником Російської армії, розробив артилерійський приціл. Потім його призначили директором 2-го Кадетського корпусу в Петербурзі. Тут він написав кілька теоретичних праць з матеріальної частини артилерії, серед яких — «Пособие по артиллерийскому искусству». Ще один представник славного роду Маркевичів — полковник Володимир Ієронімович Маркевич (1883—1956), конструктор мисливської зброї, автор знаменитої книги «Ручное огнестрельное оружие...», виданої 1937 року. Володимир Ієронімович відомий як знаменитий зброєзнавець. Військова служба майбутнього конструктора почалася під час Російсько-японської війни 1904—1905 рр., а з 1921 року В.Маркевич служив у Червоній армії військовим представником на Тульському та Іжевському збройових заводах. Але повністю талант В.Маркевича розкрився під час служби в Артилерійському історичному музеї в Ленінграді. Полковник Маркевич за довгу службу в армії був нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки. Але більш відомими стали не його ордени, а медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.». Саме з медалями пов’язана хвилююча історія шаблі роду Маркевичів. Коли один з його представників отримав срібну нагородну медаль «У пам’ять Вітчизняної війни 1812 року», то приварив її до піхв своєї шаблі. Участь офіцерів Маркевичів у нових війнах засвідчено появою нових медалей на шаблі — за Перську війну 1826—1828 рр., за Кримську війну 1853—1856 рр., за дві Турецькі війни 1818—1829 і 1877—1878 років... Шабля переходила від батька до сина майже 150 років... Володимир Ієронімович додав до неї медалі «У пам’ять російсько-японської війни 1904—1905 рр.» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.». Так замкнувся цикл між двома Вітчизняними війнами, залишивши медальний літопис бойових справ роду Маркевичів.

Так само цікаво склалася доля козацького роду Іскрицьких, котрий дав Вітчизні 18 бойових офіцерів. Початок історії славного козацького роду поклало одруження київського шляхтича Михайла Іскрицького з Євою Моржковською, сестрою гетьмана Правобережної України Павла Тетері (Павла Моржковського або, інакше, Мережковського). Син Михайла і Єви Василь був димерським полковником, мав почесний титул заслуженого товариша Війська Запорозького, його полк дислокувався на Правобережній Україні і хоробро воював у битві з турками і татарами під Віднем 1683 року під знаменами польського короля Яна III Собеського. Василеві діти круто змінили долю роду Іскрицьких, перейшовши з польського підданства в російське. Ще наприкінці XVII століття його син Григорій, залишивши в польській частині України все майно, виїхав на Лівобережну Україну і служив сотником у Сумському слобідському полку. Сотник Григорій загинув у бою 1708 року. Василева дочка Уляна вийшла заміж за гетьмана Лівобережної України Данила Павловича Апостола. Так Іскрицькі «прописалися» у східній частині України.

Всі нащадки Василя Іскрицького свято берегли традицію батька і діда, присвятивши себе військовій службі. Їхня хоробрість неодноразово була відзначена під час кримських походів 1737—1739 років, у двох Російсько-турецьких війнах 1768—1774 і 1787—1791 років. Секунд-майор Іскрицький служив під знаменами фельдмаршала Суворова, штурмував Ізмаїл. Нащадки бойового офіцера пішли стопами батька, стали офіцерами, брали участь у Вітчизняній війні 1812 року. Один з Іскрицьких, Дем’ян, 17-річний поручик гвардійського Генерального штабу, під час повстання декабристів на Сенатській площі виконував доручення директора Північного товариства Кіндратія Рилєєва. За участь у повстанні поручик гвардії Дем’ян Іскрицький був покараний річним ув’язненням у Петропавловській фортеці. Після фортеці поручика перевели на Кавказ у чині штабс-капітана. У ході бойових дій Д.Іскрицький показав себе хоробрим і енергійним офіцером, на його мундирі з’явилися медалі за Російсько-іранську війну 1826—1828 рр. і Російсько-турецьку війну 1828—1829 рр. Не доживши і до 30-ти років, Дем’ян помер від малярії.

Той самий Георгіївський хрест із лавровою гілочкою генерал- лейтенанта Євгена Іскрицького
Той самий Георгіївський хрест із лавровою гілочкою генерал- лейтенанта Євгена Іскрицького
Ще кілька сторінок історії офіцерської сім’ї Іскрицьких — і ми зустрічаємо генерала Євгена Іскрицького (1874—1949). Він пройшов усі щаблі військової ієрархії царської Росії — був кадетом у Першому Петербурзькому кадетському корпусі, юнкером у привілейованому Павлівському військовому училищі, здобув блискучу вищу військову освіту в Миколаївській академії Генерального штабу. Бойовий офіцер Євген Андрійович Іскрицький під час Першої світової війни став генерал-лейтенантом, командиром 1-го Сибірського армійського корпусу. Серед багатьох бойових відзнак генерала — найрідкісніша для офіцера, а тим більше генерала, нагорода — солдатський Георгіївський хрест 4-го ступеня з лавровою гілкою.

У ході Першої світової війни нижні чини нагороджувалися Георгіївськими хрестами. Після Лютневої революції 1917 року офіцери отримали право бути нагородженими солдатськими Георгіївськими хрестами, а солдати — офіцерськими орденами Святого Георгія. Офіцери могли отримати солдатський Георгій виключно «за подвиги особистої хоробрості... за удостоєнням загальних зборів роти, ескадрону, сотні, батареї». Почесне значення цієї солдатської нагороди для офіцерів підкреслювалося тим, що на стрічку хреста прикріплювали металеву лаврову гілочку. Рисунок цих гілочок було затверджено 19 серпня 1917 року. Усього два місяці вручали таку найрідкіснішу нагороду — сьогодні Георгіївські хрести з лавровою гілочкою відомі в одиничних екземплярах.

Генерал Іскрицький у липні 1918 року отримав під провід 2-гу Новгородську піхотну дивізію червоних, а через п’ять місяців — 7-му армію РСЧА. Сьома армія обороняла підступи до Петрограда. Під командуванням Є.Іскрицького армія вибила кайзерівські війська з Пскова, Острова і Нарви. А потім командарма Іскрицького відкликали і призначили викладачем Перших Радянських артилерійських курсів комскладу. З 1926 року Іскрицький — викладач курсу воєнної географії в ленінградській Військово-політичній академії. 1934 року 60-річний військспец Іскрицький був звільнений на пенсію, але після цього ще 15 років працював шкільним учителем. Його син, закінчивши інститут, став військовим інженером. Він загинув 1942 року в обложеному Ленінграді, де керував будівництвом оборонних споруд. Справу загиблого батька продовжив його син — кандидат технічних наук полковник-інженер Євген Андрійович Іскрицький... От уже справді: козацькому роду нема переводу!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво