Мільйони років тому, коли земля була ще тепленька... - Соціум - dt.ua

Мільйони років тому, коли земля була ще тепленька...

16 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 16 грудня-23 грудня

Радій Степанович Бедюх уже десять років живе у селі Тарасівка біля Переяслава-Хмельницького. Покинув київську суєту і лише час від часу наїжджає до столиці у справах...

Радій Бедюх
Радій Бедюх

Радій Степанович Бедюх уже десять років живе у селі Тарасівка біля Переяслава-Хмельницького. Покинув київську суєту і лише час від часу наїжджає до столиці у справах. Радіофізик та спеціаліст у галузі радіолокації, свій вільний час він присвятив шліфуванню та грануванню дорогоцінних каменів. «Тільки не називайте мене ювеліром...»

Краєм вуха зачувши про майстерню в будинку Бедюха, місцеві «люде» з косами та іншим ріжучим реманентом потяглися до точильного приладу... Але коли понесли лагодити прикраси, Радій Степанович припинив це «паломництво». Інтравертові таке панібратство надто обтяжливе. «Добрий день, до побачення». Дистанція. Все, що сковує вільний рух, він без вагань відкидає.

— Найщасливішим періодом у житті було навчання в училищі радіозв’язку у Владивостоці. То був час, коли я нарешті відірвався від молодших братиків та хатньої роботи. Ніякої мороки з димокурами, себто хмизом, який треба було розкладати біля корів, щоб комарі не кусали. Це було дуже давно... Вчився я добре, тому мене призначили начальником радіовузла в місцині за тридцять шість кілометрів від Владивостока. Цей радіовузол я практично збудував. І відповідно «радіофікував» населення. У 50-ті це була одна з основних вимог радянського уряду: всі до одного мали слухати ідейні настанови партії.

Далі було місто Іман, на кордоні з Китаєм. У свої дев’ятнадцять я став начальником Іманського радіовузла. А потім поїхав учитися. Здобув вищу освіту та фах радіофізика. Як спеціаліста з радіолокації мене направили до Києва на завод «Арсенал-2» — військовий об’єкт. З цією роботою пов’язано багато цікавих спогадів. Особливо про різноманітні відрядження. В основному до «третіх» країн. Найбільш запам’яталася поїздка в Ємен. Мене туди направили, коли вирішувалися проблеми з технікою, залишеною єгиптянами...

— Яку техніку і чому єгиптяни? Трохи детальніше...

— Для мене то була реальність, а для вас уже уроки історії... Зі шкільної програми, мабуть, вивчали вторгнення Єгипту на територію Ємену. Тоді єменці дали єгиптянам гідну відсіч. А радіолокаційна військова техніка нападників залишилася. Щось треба було з нею робити. Мене послали розв’язати цю проблему. Як-не-як, техніка була «made in» СРСР...

— Мабуть, було небезпечно?

— Аякже. За військову частину краще було не виходити. Але як простий цивільний, я був трохи легковажний. Вийшов прогулятися і підійшов до єменського поселення. Раптом з усіх щілин на мене наїжачилися рушниці. З гучним лементом повискакували маленькі, схожі на дітей, люди й оточили мене. Але все обійшлося. Переконавшись, що я не озброєний і не єгиптянин, відпустили. Згодом між нами зав’язалися приятельські стосунки. Для єменців я був справжнім велетнем. «Баобаб», — казали вони.

— А радіолокаційні системи? Що з ними?

— Прийняв рішення підірвати. Демонтувати і перевозити не було сенсу. Надто дорого... А незабаром відбулася знакова зустріч. Випадок. Все знакове та важливе у моєму житті завжди йшло через випадок. Моїм попутником у потязі став директор науково-дослідного інституту «Сатурн». Познайомились і після тривалої, до ночі, розмови, він запропонував мені очолити відділ. Це тобі не жарт, близько сотні підлеглих. Я спочатку заперечував. Мовляв, «вечірник», фундаментальних знань не маю... Але він і слухати не хотів.

На той час то була унікальна за своїми розробками установа. Єдина в СРСР. Хоча тоді «Сатурн» переживав не найкращий період. Інститут «завалив» дуже важливу тему. П’ять років весь колектив працював над розробкою протиракетної системи. А державна комісія її не прийняла. Американці вже мали подібну: «Сейфгард». На противагу їй розроблявся радянський «Екран». Спочатку на мене дивилися величезними очима. Мовляв, прийшла людина з вулиці. Що вона там може? Та для спеціаліста у сфері радіолокації нема особливих складнощів розібратися в усьому тому. Цю систему я буквально за кілька годин промацав.

— Ту, яку не прийняла державна комісія?

— Так. Треба було щось міняти, щось переробляти. Адже з самого початку заклали принципово неправильні розрахунки. Але як ми працювали! Вдома з’являвся тільки помитися і перевдягнутися. До інституту прийшов у серпні 1973 року, а через п’ять місяців уже здав три дослідні зразки державній комісії. Повна назва винаходу: «Кріоелектронна параметрична підсилювальна система». Її прийняли. Уявляєте, який я відчував тріумф! Але наступного року Брежнєв домовився з президентом Ніксоном, що американці знищують свій «Сейфгард», а Радянський Союз — «Екран». Отак і вийшло, що моїх три дослідні зразки пішли котові під хвіст...

— Ну а «Кольчуга»?

«Кольчуга» — для ПВО. Дальність дії — кілька десятків кілометрів. Моя система тисячі кілометрів «бачила». Відчуваєте різницю? Не викриваючи себе, ми могли проглядати всю північну Канаду, Аляску... Щоб було зрозуміліше, система, над якою я працював, на кілька порядків чутливіша від будь-якого радіоприладу. Вона приймала сигнали на рівні фону Землі. На той час їй аналогів у світі не було. Щоправда, згодом американці сконструювали ще чутливішу систему. Тоді вже вони нас «бачили», а ми — не могли.

— Що було потім, після того, як вашу роботу знищили?

— З одного боку, ніби й радів, бо закінчилася холодна війна. Але водночас дуже переживав. У мене, як тепер розумію, було повне нервове виснаження. Сидів на усіх тих наукових зборах і вже нічого не розумів і не хотів розуміти. Нудно стало. Пішов з інституту. Перевівся у МВС. Там я відповідав за ремонт усіх засобів зв’язку міліції. Ні, я сам ремонтом не займався. Я керував 26 майстернями по Україні. Трохи веселіше стало... Служба в МВС стала своєрідним плацдармом для мого улюбленого заняття: гранування каменів. Цією справою захворів випадково. Пригадуєте, як і завжди в моєму житті... Зайшов у магазин «Алмаз» на Шевченківському бульварі. І там мене приголомшили величезні зрізи, здається, то яшма була. Знаєте, якось аж занімів, бо мене миттєво заполонила ідея зробити подібну красу самотужки. А що, думаю, взяти камінь, пилочку і розпиляти... Тоді ж спеціальної літератури не існувало і ніхто з майстрів секретом не ділився. Та й спробували б ви знайти тих майстрів, вони не «світилися». Тому я сам, потроху й докумекав усю філігранність тої справи. Часто їздив у відрядження по Україні. У кожному обласному центрі була майстерня від МВС. Тож я і розпитував колег про щось цікавеньке поблизу...

До речі, в Україні, у Житомирській області, є унікальний Володар-Волинськ. У цій місцевості сконцентрувалися найбагатші світові запаси топазів і берилів. У радянський час там були шахти, які спеціалізувалися на видобутку кварцу. Вся промисловість радянська була спрямована на розробку цього каменю. Адже тоді, в добу «розвинутого соціалізму», ми надшвидкими темпами доганяли Захід в електроніці. Для цього був потрібен кварц. Багато кварцу. Знаєте, що це таке? Це абсолютна точність, яка від температури практично не залежить. Володар-Волинськ працював на військову промисловість. Містечко довкола шахт підпорядковувалося безпосередньо Москві. Така собі невеличка за розмірами місцина. Добували відкритим способом. Кар’єр не менше двадцяти метрів у глибину і в довжину десь кілометр. Копають, значить, цей кварц і періодично натрапляють на «занориш». Знаєте що це таке? Давним-давно, мільйони років тому, коли Земля ще була доволі тепленькою, народжувався камінь... Саме так, тому що він ріс... Уявіть собі печерку, де звідусіль — зі стелі, зі стін — ростуть кристали різних розмірів. Є зовсім малесенькі, а можуть виростати до кількох кілограмів і навіть тонн.

— Значить, оце не надто симпатичне слово «занориш» є такою собі чарівною печерою...

— І справді, чарівною, тому що поміж брудної породи траплялися коштовні камені: топази і берили. В той час наша держава на військове озброєння вимагала тільки кварц. Те, що кристалик топазу міг коштувати кілька вагонів цього кварцу, а берил ще дорожче, нікого не бентежило. Зате геологи це знали. Кварц відправляли ешелонами до Москви, а коштовності брали собі. Місцеві ж нічого в цьому не тямили. Камінчик як камінчик, нічого особливого: хвіртку підперти. Бувало і таке. Боже мій, таке багатство, кристали по декілька кілограмів! А тепер нічого немає. Шахти занедбані. Коли я вперше туди приїхав, то з чотирьох шахт функціонувала тільки одна. Згодом, уже за незалежної України, її продали іноземній фірмі. В шахті залишився один «занориш». Але дістати його було дуже складно, бо все затоплено водою. Років зо два відкачували, аж поки не дісталися до дев’ятисот кілограмів берилів. Нічогенький «занориш»... Вивезли і знову затопили ту шахту. А що таке берил, ви знаєте? Це рідний брат смарагда. Тільки смарагд має більш насичений зелений колір. Але тепер навчилися спеціальним опроміненням «бомбардувати» берил, і він стає таким зеленим, що важко відрізнити від смарагда. В наш час не тільки берил, але й будь-який інший камінь можна зробити зеленим.

— Вважається, що найбільш дорогим каменем є діамант...

— Так, але він посідає перше місце разом із рубіном. Натуральний чистий рубін — надзвичайна рідкість. Він ніколи не буває великим. У мене також є рубіни, але вони нічого не коштують: брудненькі. До цієї ж групи корундів належить сапфір, він синього кольору. Сьогодні навчилися так досконало вирощувати штучні камені, що гра його кольору не гірша, ніж у природного. А буває навіть кращою...

— Ви вірите у магічні властивості каменів?

— Я вірю у їх лікувальні властивості. Свого часу у «Комсомольской правде» була величезна стаття на цю тему: під час війни одна жінка лікувала поранених сердоліком. Її звинуватили у шарлатанстві. У статті висвітлювалися дві позиції. Прихильники однієї казали, що камінь справді лікує. Решта — що ні. Річ у тім, що кожна людина має певний енергетичний рівень. Це загальновідомо. Так от сердолік за рівнем енергії рівновеликий енергії людини. Розтративши свою, вона може повісити цей камінчик на шию і підзарядитись...

— А від діамантів?

— Діамант ніякої енергії не має. Просто красивий. Навіть фізичні його властивості, крім твердості, не є досконалими. Наприклад, він згорає при температурі 900 градусів. Якщо, не дай Боже, у когось пожежа і купа брильянтів у панчосі, то нехай із ними розпрощається. А берил витримує будь-яку температуру. От тільки чи має він енергію, як сердолік, не знаю...

— Ви казали про здобутки у вирощуванні штучних каменів. Тоді чому природні все одно дорожчі? І навіщо витрачати величезні кошти на пошуки та розробку покладів, коли можна любенько їх виростити?

— Агат ви ніколи не виростите. Топаз також. Смарагд можна виростити навіть гідротермальним способом. Але природний все одно у тисячу разів дорожчий. Природний камінь, це треба бачити, він такий красивий... Уявіть собі друзу, коли кристали виростають у різні боки. І різні нюанси, які під силу тільки природі. Наприклад, «щіточка» – це коли розбиваєш кристал, а його поверхня не гладка-гладенька, а така шорстка, наче скрижанілі бульбашки... Людина може багато штучних каменів виростити, навіть суцільні друзи. Але таку красу — ніколи. Існують якісь невідомі закони природи, за якими цей кристал народився. І навряд чи хтось колись зможе запрограмувати гру його кольорів. Камінь сам собі вибирає, як і скільки рости. Можливо, нам і не треба знати цих закономірностей. Тільки б вони лишалися красивими, ці вічні квіти Землі...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво