Микола Любинський і логіка червоного терору. Невідомі сторінки українського Розстріляного відродження

Сімдесят років тому обірвалося життя Миколи Любинського — одного з перших керівників зовнішньополітичного відомства Української Народної Республіки. Коли й де він загинув, тривалий час не знали ні вчені-історики, ні його рідня. Могили цього державного діяча, активного прибічника «українізації» немає ні в Україні, ні поза її межами. У Карелії, за Онезьким озером, знайдено тільки розстрільні ями, до яких кати скидали тіла «репресованих за I категорією»...

У примітках до двотомного збірника документів, виданого 2006 року під егідою Інституту історії України і Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, читаємо: Любинський Микола Михайлович (1891—1930-ті)... заарештований 1931 р. у справі «Українського національного центру». Насправді його затримали в ніч проти 15 жовтня 1930 року в Києві (анкету арештованого заповнено 14 жовтня). Рішення судової трійки при Колегії ГПУ УСРР у справі Любинського оголошено навесні 1932-го (три роки концтабору). А з 1933-го в’язневі Біломорсько-Балтійських виправно-трудових таборів додали адміністративне вислання в Північний край. Розстріляли екс-міністра 8 січня 1938 року в урочищі Сандармох (Карелія).

Про трагічний фінал не відали ні дружина Клавдія Любинська, ні доньки Ава (скорочено від імені матері Клава) і Лада. Нині в Москві живе 84-річна Лада Любинська. З досліджень автора цих рядків вона нещодавно дізналася про місце страти дорогої їй людини. На прохання жителя Києва Сергія Клименка — далекого родича Любинського — москвичка надіслала рукописний спогад про свого батька. Доповнені списки жертв Сандармоху склали Анатолій Разумов (Санкт-Петербург) і Юрій Дмитрієв (Петрозаводськ). Залишилося тільки уважно вивчити слідчу справу в Центральному державному архіві громадських об’єднань України і з мозаїки нових відомостей скласти життєпис одного з визначних діячів Розстріляного відродження.

Сталося так, що ця стаття визріла в переддень 70-х роковин розстрілу, який обірвав життя понад 140 осіб, з-поміж них був і герой нашої розповіді.

Відданий революції

Історики могли й раніше розкрити таємницю «зникнення» Любинського. На звороті підшитого у слідчій справі запиту 1935 року є штамп часів хрущовської відлиги, заповнений дрібним почерком: справу переглянуто 28 липня 1956 року, її фігуранта «1938 року репресовано за I категорією» (це означає — розстріл).

Любинський Микола Михайлович, як видно з документів, був справді неординарною постаттю Національної революції. Народився 1891 року в селі Стріхівці Новоушицького повіту Подільської губернії у сім’ї священика. Служителем культу, як дід, батько та двоє дядьків, юнак не став. Закінчив Кам’янець-Подільську гімназію з особливою відзнакою у словесних науках і вступив на філологічний факультет Київського університету. Був членом ради Української студентської громади, старостою факультету (старостат і громада за царату — нелегальні). А з 1917-го віддався революційній роботі: вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і з 1919 року ввійшов до її ЦК.

На Всеукраїнському національному конгресі 5 квітня 1917-го Любинського обрали до Української Центральної Ради (УЦР), у вересні — делегатом Всеросійського з’їзду народів у Києві (секретар Ради народів), а в листопаді — представником від Поділля на Всеросійських установчих зборах. Наприкінці осені в житті 26-річного лінгвіста сталася доленосна подія, після якої вже за кілька місяців він опиниться в міністерському кріслі. Любинський вирушить до Берестя (Брест-Литовська) у складі Мирової делегації від Української Народної Республіки.

Берестейський мир

«Нас поїхало двоє — я й Левицький, — згадував у тюремній камері в жовтні 1930-го колишній есер. — Потім у зв’язку з тим, що негайно після загального замирення розпочалися перемовини у справі миру, я залишився в Бересті і був за секретаря Мирової делегації».

Взимку 1918-го на Україну рушило червоне військо. УЦР та уряд Всеволода Голубовича вимагали від оновленої делегації на Берестейських переговорах якнайшвидше укласти мир. Дипломати Росії спробували усунути посланців Центральної Ради з конференції: Лев Троцький заявив, що Україну вже представляють там делегати радянського уряду. На пленарному засіданні 1 лютого виголосили палкі промови Олександр Севрюк і Микола Любинський. Останній зазначив, що «заяви більшовиків про цілковиту волю народів Росії — це лише грубі демагогічні засоби... Тільки зі страху перед розвитком національних революцій виставили більшовики... засаду права на самовизначення. Для того щоб не допустити цієї засади до здійснення, уживають вони не тільки банди наймитів червоної гвардії... вони душать пресу і розганяють політичні збори, арештовують і розстрілюють політичних діячів...».

Конференція визнала представником українського народу делегацію УНР. Перший міжнародно-правовий акт УНР на шляху до припинення світової війни було підписано вночі проти 9 лютого 1918 року із дер­жавами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною (передбачалося взаємне визнання суверенітету та кордонів, розвиток дипломатичних і консульських відносин, обмін військовополоненими тощо).

Тим часом червоні взяли Київ. Вояцтво Муравйова чинило масові розстріли (за деякими даними, страчено до п’яти тисяч осіб). Відтак прибув до столиці України й більшовицький уряд. «...Совєт Народних Комісарів, котрий так голосно і лицемірно заявляв про кінець війни та мир між трудящими людьми всіх народів, — писалося у відозві уряду УНР, — почав збройною силою грабувати Україну, вивозити силоміць із нашої землі хліб, цукор, вугілля, паровози, вагони і всяке народне майно, а особливо величезне майно військове, на Московщину». Микола Любинський від імені української делегації підписав у Бересті відозву УЦР до німецького народу: «У тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо помочі... Німецьке військо, що стоїть збоку нашого північного ворога, має силу, щоб нам допомогти і своїм втручанням охоронити наші північні межі від дальшого вдирання ворога...». В Україну ввійшов майже півмільйонний, іноземний контингент. У бойових операціях йому допомагали українські підрозділи, сформовані в Німеччині, та частини армії УНР.

1 березня більшовиків вибили з Києва. До столиці повернулися УЦР і уряд. «У Бересті я пробув до 8 березня 1918 року, — згадував на початку 1930-х Микола Любинський (сидячи в тюремній камері, він, звісна річ, не міг хвалитися своїми колишніми заслугами). — Цим перебуванням у складі делегації Української Центральної Ради в Бересті я вкрив себе незмірною ганьбою — саме тому, що делегація не змогла дійти порозуміння з делегацією від Ради Народних Комісарів і зважилася підписати з представниками німецького буржуазного уряду сепаратний мир... Виправданням для себе особисто вважаю тільки те, що ми в Берестю були тоді абсолютно ізольовані майже від усього світу і тільки виконували накази уряду, одержувані телеграфом. Коли я повернувся до Києва, то за кілька днів, а саме 15 березня мене призначили на посаду управителя Міністерства закордонних справ. На цій посаді я пробув до 28 квітня, коли німецьке командування розігнало Українську Центральну Раду, арештувало скількох діячів Української Центральної Ради, в тім числі й мене».

Звільнившись з-під арешту в травні 1918-го, Любинський певний час працював у Книгоспілці, заробляв перекладами з російської та німецької. За поляків у травні 1920-го його знову взяли під варту. Від початку наступного року як постійний нештатний науковий співробітник брав участь у складанні Енциклопедичного словника при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). Живучи нелегально в Житомирі та Києві, мав прізвище Левицький; у скруті випікав хліб, щоб хоч якось існувати. Легалізувався в січні 1923-го в Харкові. Відтоді після амністії працював у Києві на освітній ниві.

...Після війни сестри Любинські оселилися в Москві (їхня сім’я спочатку переїхала з Медвеж’єґорська до Ленінградської області, потім були Новгород і Томськ, де мати померла 1942 року в евакуації). Ава захистила кандидатську дисертацію, викладала філософію у вищих навчальних закладах. Лада закінчила фізфак Московського університету та аспірантуру. На запит сестри, висновок про реабілітацію батька (за останнє його покарання в Карелії) Лада отримала вже після смерті Ави наприкінці 1980-х.

В Україні Миколу Любинсь­кого реабілітовано 15 вересня 1989 року. Тогочасні працівники КДБ УРСР перевірили, чи прописані в Києві Ава і Лада Любинські. Виявилося — ні. У висновок записали стандартну фразу: «В ходе проверки родственники не установлены».