Микола Любинський і логіка червоного терору. Невідомі сторінки українського Розстріляного відродження - Соціум - dt.ua

Микола Любинський і логіка червоного терору. Невідомі сторінки українського Розстріляного відродження

18 квітня, 2008, 12:15 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

Сімдесят років тому обірвалося життя Миколи Любинського — одного з перших керівників зовнішньополітичного відомства Української Народної Республіки...

Сімдесят років тому обірвалося життя Миколи Любинського — одного з перших керівників зовнішньополітичного відомства Української Народної Республіки. Коли й де він загинув, тривалий час не знали ні вчені-історики, ні його рідня. Могили цього державного діяча, активного прибічника «українізації» немає ні в Україні, ні поза її межами. У Карелії, за Онезьким озером, знайдено тільки розстрільні ями, до яких кати скидали тіла «репресованих за I категорією»...

У примітках до двотомного збірника документів, виданого 2006 року під егідою Інституту історії України і Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, читаємо: Любинський Микола Михайлович (1891—1930-ті)... заарештований 1931 р. у справі «Українського національного центру». Насправді його затримали в ніч проти 15 жовтня 1930 року в Києві (анкету арештованого заповнено 14 жовтня). Рішення судової трійки при Колегії ГПУ УСРР у справі Любинського оголошено навесні 1932-го (три роки концтабору). А з 1933-го в’язневі Біломорсько-Балтійських виправно-трудових таборів додали адміністративне вислання в Північний край. Розстріляли екс-міністра 8 січня 1938 року в урочищі Сандармох (Карелія).

Про трагічний фінал не відали ні дружина Клавдія Любинська, ні доньки Ава (скорочено від імені матері Клава) і Лада. Нині в Москві живе 84-річна Лада Любинська. З досліджень автора цих рядків вона нещодавно дізналася про місце страти дорогої їй людини. На прохання жителя Києва Сергія Клименка — далекого родича Любинського — москвичка надіслала рукописний спогад про свого батька. Доповнені списки жертв Сандармоху склали Анатолій Разумов (Санкт-Петербург) і Юрій Дмитрієв (Петрозаводськ). Залишилося тільки уважно вивчити слідчу справу в Центральному державному архіві громадських об’єднань України і з мозаїки нових відомостей скласти життєпис одного з визначних діячів Розстріляного відродження.

Сталося так, що ця стаття визріла в переддень 70-х роковин розстрілу, який обірвав життя понад 140 осіб, з-поміж них був і герой нашої розповіді.

Відданий революції

Історики могли й раніше розкрити таємницю «зникнення» Любинського. На звороті підшитого у слідчій справі запиту 1935 року є штамп часів хрущовської відлиги, заповнений дрібним почерком: справу переглянуто 28 липня 1956 року, її фігуранта «1938 року репресовано за I категорією» (це означає — розстріл).

Любинський Микола Михайлович, як видно з документів, був справді неординарною постаттю Національної революції. Народився 1891 року в селі Стріхівці Новоушицького повіту Подільської губернії у сім’ї священика. Служителем культу, як дід, батько та двоє дядьків, юнак не став. Закінчив Кам’янець-Подільську гімназію з особливою відзнакою у словесних науках і вступив на філологічний факультет Київського університету. Був членом ради Української студентської громади, старостою факультету (старостат і громада за царату — нелегальні). А з 1917-го віддався революційній роботі: вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і з 1919 року ввійшов до її ЦК.

На Всеукраїнському національному конгресі 5 квітня 1917-го Любинського обрали до Української Центральної Ради (УЦР), у вересні — делегатом Всеросійського з’їзду народів у Києві (секретар Ради народів), а в листопаді — представником від Поділля на Всеросійських установчих зборах. Наприкінці осені в житті 26-річного лінгвіста сталася доленосна подія, після якої вже за кілька місяців він опиниться в міністерському кріслі. Любинський вирушить до Берестя (Брест-Литовська) у складі Мирової делегації від Української Народної Республіки.

Берестейський мир

«Нас поїхало двоє — я й Левицький, — згадував у тюремній камері в жовтні 1930-го колишній есер. — Потім у зв’язку з тим, що негайно після загального замирення розпочалися перемовини у справі миру, я залишився в Бересті і був за секретаря Мирової делегації».

Взимку 1918-го на Україну рушило червоне військо. УЦР та уряд Всеволода Голубовича вимагали від оновленої делегації на Берестейських переговорах якнайшвидше укласти мир. Дипломати Росії спробували усунути посланців Центральної Ради з конференції: Лев Троцький заявив, що Україну вже представляють там делегати радянського уряду. На пленарному засіданні 1 лютого виголосили палкі промови Олександр Севрюк і Микола Любинський. Останній зазначив, що «заяви більшовиків про цілковиту волю народів Росії — це лише грубі демагогічні засоби... Тільки зі страху перед розвитком національних революцій виставили більшовики... засаду права на самовизначення. Для того щоб не допустити цієї засади до здійснення, уживають вони не тільки банди наймитів червоної гвардії... вони душать пресу і розганяють політичні збори, арештовують і розстрілюють політичних діячів...».

Конференція визнала представником українського народу делегацію УНР. Перший міжнародно-правовий акт УНР на шляху до припинення світової війни було підписано вночі проти 9 лютого 1918 року із дер­жавами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною (передбачалося взаємне визнання суверенітету та кордонів, розвиток дипломатичних і консульських відносин, обмін військовополоненими тощо).

Тим часом червоні взяли Київ. Вояцтво Муравйова чинило масові розстріли (за деякими даними, страчено до п’яти тисяч осіб). Відтак прибув до столиці України й більшовицький уряд. «...Совєт Народних Комісарів, котрий так голосно і лицемірно заявляв про кінець війни та мир між трудящими людьми всіх народів, — писалося у відозві уряду УНР, — почав збройною силою грабувати Україну, вивозити силоміць із нашої землі хліб, цукор, вугілля, паровози, вагони і всяке народне майно, а особливо величезне майно військове, на Московщину». Микола Любинський від імені української делегації підписав у Бересті відозву УЦР до німецького народу: «У тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо помочі... Німецьке військо, що стоїть збоку нашого північного ворога, має силу, щоб нам допомогти і своїм втручанням охоронити наші північні межі від дальшого вдирання ворога...». В Україну ввійшов майже півмільйонний, іноземний контингент. У бойових операціях йому допомагали українські підрозділи, сформовані в Німеччині, та частини армії УНР.

1 березня більшовиків вибили з Києва. До столиці повернулися УЦР і уряд. «У Бересті я пробув до 8 березня 1918 року, — згадував на початку 1930-х Микола Любинський (сидячи в тюремній камері, він, звісна річ, не міг хвалитися своїми колишніми заслугами). — Цим перебуванням у складі делегації Української Центральної Ради в Бересті я вкрив себе незмірною ганьбою — саме тому, що делегація не змогла дійти порозуміння з делегацією від Ради Народних Комісарів і зважилася підписати з представниками німецького буржуазного уряду сепаратний мир... Виправданням для себе особисто вважаю тільки те, що ми в Берестю були тоді абсолютно ізольовані майже від усього світу і тільки виконували накази уряду, одержувані телеграфом. Коли я повернувся до Києва, то за кілька днів, а саме 15 березня мене призначили на посаду управителя Міністерства закордонних справ. На цій посаді я пробув до 28 квітня, коли німецьке командування розігнало Українську Центральну Раду, арештувало скількох діячів Української Центральної Ради, в тім числі й мене».

Звільнившись з-під арешту в травні 1918-го, Любинський певний час працював у Книгоспілці, заробляв перекладами з російської та німецької. За поляків у травні 1920-го його знову взяли під варту. Від початку наступного року як постійний нештатний науковий співробітник брав участь у складанні Енциклопедичного словника при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). Живучи нелегально в Житомирі та Києві, мав прізвище Левицький; у скруті випікав хліб, щоб хоч якось існувати. Легалізувався в січні 1923-го в Харкові. Відтоді після амністії працював у Києві на освітній ниві.

Донька екс-міністра Лада Любинська
Донька екс-міністра Лада Любинська
Молодша донька Лада згадує, що батько був добрий і щирий. Співав українських пісень. Дбав про навчання дітей: дівчата читали книжки, вчителька давала їм удома уроки німецької. Як мовознавець мав книгозбірню, багато працював зі словниками, іншою літературою.

У січні 1930-го, за підсумками конкурсу в Інституті української наукової мови ВУАН, Любинського затвердили на посаді наукового співробітника (редактора). А через дев’ять місяців — арешт. Тепер уже за участь у міфічній «контрреволюційній організації «УНЦ».

У київському бупрі

Зі спогадів Лади Любинсь­кої: «Батько 1930 року захворів на тиф, лежав у інфекційній лікарні, а коли одужав, його невдовзі арештували. Приїхали вночі, вчинили обшук. Мати носила передачі до Лук’янівської в’язниці. Згодом усе це припинилося: напевно, батька відправили з етапом, але куди — не сказали».

Як видно з документів слідчої справи, 15 жовтня 1930 року на вулицю Гоголівську, 32, кв. 3 прибув з ордером «на проведення трусу й арешту» уповноважений ДПУ Пашницький. У присутності коменданта будинку, так і не виявивши нічого підозрілого, чекіст звелів Миколі Любинському збиратися.

Перші два тижні в бупрі (будинку примусових робіт) екс-міністр, чекаючи на допит, писав автобіографію і намагався вгадати, про що його питатиме слідчий. Про темпи українізації? Про участь робітництва у творенні української соціалістичної культури? На ці теми Любинський не раз виступав як науковець у пресі й на зборах. Упевнений, що сталося якесь фатальне непорозуміння, він 23 жовтня написав слідчому Андрєєву заяву з проханням: «...швидче викликати мене на допит, бо вдома мене чекає робота, а також родина залишилася абсолютно без грошей». У заяві висловив прохання долучити до справи копії його «трудового списку», стенограми прилюдної чистки в апараті ВУАН, своїх статей у «Пролетарській правді» тощо. І попросив допитати (щодо його роботи) з десяток партійців — Сліпанського, Семка, Барана, Камінського, Артемського і навіть двох наркомів — Полоза і Затонського.

На допиті 2 листопада слідчий вразив Любинського несподіваним запитанням: «Що ви знаєте про життя і роботу лівого українського громадянства?». Арештант відповів, що йому «легше було б говорити щось про політичні рухи в Індії, ніж відповідати на таке загальне запитання». Про зміст їхнього дальшого спілкування дає уявлення заява від 7 листопада: «...Ви подали мені обвинувачення в контрреволюції, означеній в законі як «зв’язок з міжнародною буржуазією» (ст. 54, п. 4)... Продумавши протягом п’яти днів після допиту все моє життя та роботу за останні сім років (що минули після амністії. — С.Ш.), я знов-таки абсолютно не бачу підстав для будь-яких обвинувачень...».

Дружина Клавдія 20 січня 1931 року надіслала листа Всеволоду Балицькому, в якому просила керівника ДПУ УСРР прискорити слідство у справі чоловіка й звільнити його з-під арешту.

Микола Любинський у показаннях («виказі») від 24 листопада 1930-го категорично відкидав обвинувачення у злочинах. І в додаткових свідченнях від 2 лютого 1938 року (справу вже вів інший слідчий — Погребинський) наголошував: «...ні до якої таємної, нелегальної, конспіративної і контрреволюційної організації я не належав, всякі зв’язки з УПСР (організаційні і ідеологічні) я остаточно пірвав ще 1923 р. і назад до УПСР не повертався... злочинів не вчинив і винним себе визнати не можу».

Але не минуло й 10 днів, як до справи лягла дивна заява, віддрукована на машинці — явно складена за арештанта чекістом. Дослівно: «Заявляю перед ліцем трудящих і каюся, що я належав до контрреволюційноі організаціі, яка ставила собі за мету повалення Радвлади на Украіні шляхом повстання з допомогою інтервенціі. Подробиці діяльності цієі організаціі й моєі в ней участі я докладно оповім в окремій заяві. 11 лютого 1931 р. М. Любинський».

Говорити тільки правду

Ув’язненого умовили, залякали? Чекісти примушували «зізнатися», що 1924 року Любинського нібито завербував до контрреволюційної організації видатний історик Михайло Грушевський. Після згаданого вище «каяття» арештант навіть готував письмові свідчення, які сам же знищив: «Приблизно 12—13 числа я написав чернетку чергового виказу і, не підписуючи її та не подаючи слідчому, прочитав йому. До того ж попередив, що маю там зробити зміни. Після того взяв чернетку до камери і, проглянувши її, прийшов до висновку, що чернетку треба знищити... бо зміст її цілком не відповідав дійсності і був вигаданий» («виказ» від
6 березня 1931 року).

На допитах Любинський тримався мужньо, про що свідчить лист до слідчого Соломона Брука: «...Ви радите, енергійно радите, написати докладне зізнання й щире каяття. Мотивуєте тим, що такого поводження від злочинця вимагає політичний момент, що від цього мені легче буде, вказуєте на приклад інших в’язнів, що вже розкаялися. Нарешті кажете, що моя упертість викликає обурення проти мене, і що наслідком того я зазнаю різних мук, і, що найголовніше, все одно потім напишете, що ви радите...». Далі арештант навів 12 причин своєї так званої впертості й наголосив: «Мовчати примушує мене не страх перед відповідальністю. Справа не в страху. Страх скоріше примусив би говорити. Також тут і не впертість, бо впертість має свої межі й на стільки б її не вистачило. Коли й важить тут яке чуття, то виключно чуття обов’язку перед державою і суспільством. Обов’язок цей велить мені в цьому разі говорити тільки правду. І цю правду я вже сказав...».

Любинський, припускаючи, що на нього могли звести наклепи, написав: «...це ніколи не примусить мене також брехати й безпідставно й брехливо брати на себе вину, робити з себе контрреволюціонера, коли я насправді таким не був... Краще зазнати найлютішої кари, аніж прийняти на себе такий тяжкий наклеп»
(20 квітня 1931 року).

Харківські чекісти Семен Долинський і Генріх Люшков надіслали до Києва витяги з показань інших арештованих у справі «УНЦ», зокрема про «третю нараду членів ЦК УПСР у квартирі Голубовича», і радили колегам використати ці матеріали «в целях раскачки арестованного Любинского». Але останній не здався і не зламався.

«...Не можна карати»

У липні 1931 року фігуранта справи спецвартою з Києва «спрямували» до тогочасної столиці України в розпорядження начальника секретно-політичного відділу (СПВ) ДПУ УСРР. А 20 вересня в’язень камери № 28 спецкорпусу бупру в Харкові подав заяву керівникові слідчого відділу відомства Семенові Долинському. Широким спокійним почерком Любинський написав: «Протягом несподівано довгого десятимісячного слідства слідчі ДПУ страхали мене різними тортурами, арештом родини, пророкували найтяжчі кари, не виключаючи навіть розстрілу. До цих заяв можна було ставитися як до дуже впливових методів допиту, що не обов’язково мають здійснитися. Але цими днями, розмовляючи зі мною, Ви також сказали, що мене чекає десятилітня ізоляція від суспільства. Ваші слова я повинен брати серйозно й, не погоджуючись з Вашим висновком, дозволяю собі, поки ще не пізно, проти такого проекту енергійно заперечити й запротестувати...

Взагалі в процесі слідства я свідомо мало, а може, й недостатньо підкреслював додатні сторони мого життєпису... За радянської влади — десять років роботи в Академії, п’ять років роботи в КВЗІ (Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут. — С.Ш.), три роки в Робітничому університеті, активна участь у переведенні українізації, в профроботі, в житловій кооперації, в радянській пресі... Невже ж все це нічого не важить? Невже ж все це треба завершити десятьма роками суворої ізоляції??! За що?!

Кажуть, що на мене є викази інших. Припустімо, що й так. Напевне, цих виказів небагато. Дуже може бути, що автори деяких виказів вже позрікалися своїх слів. Напевне, ці викази одне одному суперечать, бо ж не можуть усі однаково брехати... Цих виказів я не читав і не бачив, і з авторами очних ставок не мав...

Справді, це дуже принадна думка — рятувати себе тим, що брехати на інших. Мабуть, так і міркували ті, що на мене виказували. Я таким шляхом не міг піти й не пішов. Чому? Не знаю. Може, це альтруїзм, може, ідеалізм, може, звичка говорити тільки правду... Це ніяка заслуга й тим більше не геройство. Але це й не злочин... Карати мене — це карати ту інтелігенцію, яка щиро пішла на радянську роботу, повірила, що між пролетаріатом і інтелігенцією нема ворожнечі, повірила, що давні помилки забуто і прощено... Ні! Мене не треба й не можна карати. Це буде помилка.

...Один зі слідчих сказав, що якби я був інженер, то, може, мене й випустили б, але оскільки я тільки лінгвіст, то без мене революція не постраждає. Це дуже невлучний дотеп! Міркуючи так, можна б поодинці половину населення винищити... Я думаю, що мовознавці-лінгвісти дуже потрібні й будуть потрібні навіть тоді, коли зайва буде міліція й червона армія...».

У жорнах терору

Обвинувальний висновок у справі Миколи Любинського склав уповноважений СПВ ДПУ УСРР Георгій Бордон. Затвердив документ Борис Козельський. Згодом ці чекісти, за логікою червоного терору, і самі потраплять у криваві жорна: Козельський 2 січня 1936 року застрелиться, Бордона і Долинського-Глазберга розстріляють відповідно 1937 і 1938 року. Брука скарають на смерть 1938-го в Москві. Там само в листопаді 1937-го репресують Балицького (розстріл). Утече за кордон Люшков, але 1945 року і його наздожене чекістська куля...

В обвинувальному висновку харківські чекісти записали: «В марте 1931 года ГПУ УССР была ликвидирована украинская контрреволюционная организация «УНЦ», ставившая своей целью — свержение Соввласти на Украине. Материалами следствия установлено, что активную руководящую роль в организации играл Любинский Николай Михайлович»... Справу розглянула судова трійка при колегії ДПУ УСРР 21 березня 1932 року і за двома пунктами статті 54 КК УСРР визначила покарання — три роки концтабору.

Любинський відбував строк у Карелії, працював у виробничому відділі Управління Білморбалттабору. На початку 1933-го в’язневі як «особі соціально небезпечній», котрій небажано проживати на території України, особлива нарада при колегії ДПУ УСРР подовжила строк перебування на Півночі (вислання). Тільки в розпал улаштованого більшовиками голодомору-геноциду, дружина і доньки в Києві, нарешті, дізналася, що глава їхньої сім’ї живий, перебуває в Медвеж’єґорську (на штемпелі листівки було слово Karhumaki) і туди можна поїхати.

З охопленої голодом України в той час було не виїхати (утікачів ловили й повертали назад), а ще важче було вижити. Як писав у своєму щоденникові партпрацівник Дмитро Заволока, «вже понад 10 днів вожусь з тим, як би дістати дров і все ніяк не можу», «пройшов крамниць 10—15 і ніде не міг абсолютно нічого найти харчового», «буквально нема чого їсти»... Так виживав у січні 1933-го завідувач відділу Ленінського райкому партії м. Києва. А що казати про сім’ї «ворогів народу»!

Прощання назавжди

Зі спогадів Лади Любинсь­кої: «У Києві було дуже скрутно з харчами, мати почала пухнути з голоду. Багатьох людей арештували. Мені й сестрі (вона старша на три роки) мати сказала: якщо спитають, де тато, відповідайте — «у будинку одпочинку».

Сестра саме одужала після тифу. Мати боялася, що всі ми попухнемо, тож незабаром — поїхали-таки до Карелії.

Тато, чекаючи на нас, придумав і змайстрував гру, в яку ми потім усі разом іноді грали в Медвеж’єґорську. Там він уже не співав нам вечорами перед сном своїх чудових пісень: ми підросли, та й настрій був не той. А саме містечко нам сподобалося: зима тепла, літо спекотне, є Онезьке озеро, гори, річка Кумса. Житлові умови, щоправда, погані, мучили таргани...

Взимку я захворіла на скарлатину. Дитячої інфекційної лікарні там не було, мене мали відправити до Петрозаводська окремим вантажним вагоном. У залізничній школі, в якій ми навчалися, мати тоді вчителювала. Вона й поїхала зі мною, топила у вагоні пічку «буржуйку». Потім щодня приходила до лікарні. Коли хвороба загострилася, медики сказали матері, що зняли з мене мірку на той випадок, якщо доведеться замовляти домовину. На щастя, я одужала. Після хвороби вдруге вчилася ходити, а вже навесні могла й бігати.

Нам дали дві кімнатки в бараку неподалік від школи. Батько працював архіваріусом і жив у бараку-гуртожитку біля Управління Білморбуду. У суботу й неділю він приходив до нас. Іноді приносив у судках обіди з їдальні. Але, здається, 1937 року архів переїхав до Повенця. Тато тимчасово поселився там у якоїсь літньої жінки. На вихідні так само приїздив до Медвеж’єґорська. Бувало, брав нас із сестрою до себе. Садовив за стіл, давав папір і ми щось писали бабусі (його матері), з якою він листувався.

Приїздила погостювати батькова старша сестра Ніна Михайлівна, а потім і його мати. Вона, від’їжджаючи, гірко плакала і прощалася із сином неначе назавжди. Казала, що приїхати вдруге вже не матиме сили.

Наприкінці 1937-го тато чомусь не відвідав нас у суботу. Телефоном ми не спілкувалися. Мати поїхала до Повенця. Повернулася звідти із сірим обличчям, мовчазна: виявилося, батька вночі забрали»...

Трагічний фінал

Миколу Любинського заарештували 12 листопада 1937 року. Упродовж тижня за Онезьким озером — у Піндушах, Тугунді та інших трудпоселеннях на території Карелії — тривали масові арешти (щодоби по 14—20 осіб). Їхню долю вирішила особлива трійка УНКВС Ленінградської області. Вирок — розстріляти, як і 1111 соловецьких в’язнів, страчених там у переддень ювілею жовтневого перевороту... Отож 8 січня 1938 року на вівтар будівництва комунізму було принесено ще понад 140 жертв, з них більшість — вихідці з селянських родин, переважно поляки, українці, німці, які жили на теренах УСРР (загалом понад дві третини розстріляних у Сандармосі вночі після Різдва — колишні жителі України). До списку смертників потрапили екс-міністри УНР Микола Любинський та Іван Штефан, єпископ Афанасій (Яків Мовчанівський), чимало баптистів і висланих з Поділля та Полісся «куркулів». Серед страчених каналармійців — жителі селищ Повенець, Данилово, Нижній Ідель, Неминський-2, Кумса-2, Айта-Ламба, Карбозеро...

Пам’ятник на місці розстрілів у Сандармоху (Карелія)
Пам’ятник на місці розстрілів у Сандармоху (Карелія)
За що стріляли? Формально — за «контрреволюційну» чи «підривну» діяльність, «антирадянську агітацію», «терористичні наміри», «підготовку втечі з поселення»... Хтось був «соціально небезпечним елементом», хтось «зривав стахановський рух».

...Після війни сестри Любинські оселилися в Москві (їхня сім’я спочатку переїхала з Медвеж’єґорська до Ленінградської області, потім були Новгород і Томськ, де мати померла 1942 року в евакуації). Ава захистила кандидатську дисертацію, викладала філософію у вищих навчальних закладах. Лада закінчила фізфак Московського університету та аспірантуру. На запит сестри, висновок про реабілітацію батька (за останнє його покарання в Карелії) Лада отримала вже після смерті Ави наприкінці 1980-х.

В Україні Миколу Любинсь­кого реабілітовано 15 вересня 1989 року. Тогочасні працівники КДБ УРСР перевірили, чи прописані в Києві Ава і Лада Любинські. Виявилося — ні. У висновок записали стандартну фразу: «В ходе проверки родственники не установлены».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво