МИКОЛА КОЛЕССА: «НАЙГОЛОВНІШЕ В ЖИТТІ — НЕ ПОМИЛИТИСЯ У ВИБОРІ ДОЛІ, ВЧАСНО ПРИСЛУХАТИСЯ ДО СЕБЕ...» - Соціум - dt.ua

МИКОЛА КОЛЕССА: «НАЙГОЛОВНІШЕ В ЖИТТІ — НЕ ПОМИЛИТИСЯ У ВИБОРІ ДОЛІ, ВЧАСНО ПРИСЛУХАТИСЯ ДО СЕБЕ...»

22 грудня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №50, 22 грудня-29 грудня

Так уже сталося, що, сама того не знаючи, я напросилася на зустріч з одним із найшанованіших громад...

Так уже сталося, що, сама того не знаючи, я напросилася на зустріч з одним із найшанованіших громадян Львова, корифеєм української музичної культури Миколою Філаретовичем Колессою буквально в переддень його дня народження. 6 грудня 2000 року цій дивовижній людині, яка чимало побачила на своєму віку, виповнилося 97 років.

У мене були побоювання, що в такому похилому віці Микола Філаретович може відмовитися від інтерв’ю. І це було б зрозуміло. Проте, коли я напередодні зателефонувала й запитала, чи можу зустрітися з композитором, жіночий голос одразу відповів: «Зараз він підійде до телефону». І це обнадіювало. Микола Філаретович, з’ясувавши тільки із якої газети кореспондент, погодився на розмову, попросивши перед зустріччю все-таки перетелефонувати — щось може завадити, і я даремно згаю час.

Однак ніщо, на щастя, не завадило. І ось я стою в під’їзді стародавнього чотириповерхового будинку на вулиці Конопницькій. Тут тихо, затишно, немає великого транспортного потоку. У цьому будинку й у цій квартирі на другому поверсі (як потім розповідав Микола Філаретович) він прожив понад 50 років. Двері теж відчинив сам хазяїн. Звісно ж, такі квартири бувають лише в людей творчих. Картини, скульптури й погруддя, фотографії та інші реліквії з пам’ятними і дорогими серцю написами, а посередині, ближче до стіни, рояль. Усе скромно, навіть дуже. І ставлення Миколи Філаретовича, найввічливішої людини, налаштовує на розмову. Він не хизується своєю популярністю, а з великим бажанням і повагою до співрозмовника розповідає те, що, мабуть, розповідав за своє життя сотні разів. Пам’ять у нього збереглася для такого віку відмінно: послідовність подій пам’ятає чудово, навіть назви вулиць, що за його життя пере- йменовувалися не раз, не кажучи вже про те, що було пов’язано з музикою.

З простих, життєвих запитань і розпочалася наша розмова.

— Вам можна лише позаздрити, Миколо Філаретовичу, що за плечами таке життя...

— Це не так уже й весело...

— Ну, чому? Навіть у такому похилому віці ви ще знаходите сили і бажання брати участь у громадському житті, вас можна бачити в опері, філармонії...

— Так, і нині мене тягне до людей, хочу бути ближче до них. Концерти намагаюся відвідувати, адже потрібно мати контакти з нинішнім світом, із тим, чим ми живемо сьогодні. Те, що було раніше, уже минуло. Прийшли нові покоління. Все змінюється. Зараз жити стало дуже цікаво. Тільки потрібно, щоб усе змінювалося у кращий бік, а не в гірший. Це дуже важливо. Однак ось проблема — сам я вже з побоюванням виходжу з будинку. Потрібно, щоб зі мною хтось був поруч. А це не так просто, оскільки всі мої домашні працюють.

— А серце як?

— Серце майже в порядку. Дивуюся, як за стільки років воно себе не виробило. Уявіть собі: 97 років — і практично без відпочинку.

— Виходить, правильно жили, займалися тим, до чого лежала душа.

— Може, і так. Найголовніше — знайти себе в цьому житті, свою єдино вірну дорогу. Не йти якоюсь іншою, чужою, а лише тією, яка призначена тобі долею.

— Ви вважаєте, що знайшли свою дорогу?

— Так, упевнений, що правильно зробив, коли кинув медицину, адже спочатку я навчався на лікаря. І було це в Кракові. Там уперше у своєму житті я почув 9-у симфонію Бетховена, щось потягло мене на той концерт. Перші ж акорди симфонії справили на мене таке враження, що я розплакався.

— Скільки вам років тоді було?

— Двадцять. І я зрозумів усім своїм єством: моє призначення — музика. Взагалі, це було ризиковане рішення, адже на той час ніхто в нас у Східній Галичині не жив, власне, тільки за рахунок музики. Була основна професія й була музика — як захоплення. На той час лише одна відома мені у Львові людина вважала музику своєю професією. Це був музикант, композитор, директор Вищого музичного інституту ім. Лисенка Василь Барвинський. Проте йому було легше, він мав постійну посаду.

— І ви кинули медицину?

— Так. І вмовив батька, щоб він відправив мене «у науку» за кордон. Я хотів навчатися в Празі, адже там у Вітезслава Новака, визнаного учня знаменитого чеського композитора Дворжака, навчався Барвинський. А я мріяв бути таким, як Барвинський. У часи, про які йдеться, наш композитор був на вершині розквіту свого таланту, творчих можливостей. Що б він не написав, уже через кілька днів виконував у концертах. Він якось навіть не грав, не вдаряв по клавішах фортепіано, а гладив їх, пестив.

— А ви особисто були на той час знайомі з Барвинським?

— Був. Ще юнаком я займався у Вищому музичному інституті ім. Лисенка по класу фортепіано і якось написав свій перший музичний твір — маленьке тріо для фортепіано, скрипки та віолончелі. Вирішив показати свою роботу Барвинському. Батько мене лаяв: чого ти з такою дурницею йдеш до такого великого майстра? Однак я пішов. Барвинський переглянув мою роботу і, ствердно похитавши головою, схвалив. Проте тоді я ще не був упевнений, що саме музика — сенс мого життя. До того ж, батьки хотіли бачити мене лікарем.

— Вам повезло, що в 20 років зрозуміли свою помилку, коли починати все спочатку було ще не пізно...

— Я поїхав до Праги й навчався в Новака. Чотири роки вивчав музикознавство, композицію, диригування та інші предмети. Закінчив консерваторію й поступив ще на три роки до Школи вищої майстерності. Я дуже вдячний батьку за розуміння й підтримку.

— Після закінчення навчання ви повернулися до Львова?

— Так, звісно.

— Як професіонала-музиканта зустріло рідне місто?

Нелегко було. На той час у музичному інституті вже працювали відомі музиканти, композитори, теоретики. На роботу я відразу потрапити не зміг, але отримав слушну пораду: ходи до інституту щодня, щоб тебе постійно там бачили. І це попри те, що мій батько входив до правління інституту. Зрештою, мені поталанило: у цей час в інституті вирішили відкрити школу диригування, а я за освітою був ще й диригентом. Отже, отримав можливість стати першим викладачем у цій школі й навчати студентів диригуванню. Спочатку в мене було лише п’ять учнів, тому викладав також сольфеджіо, керував шкільним хором...

— І писали свої твори...

— Мало тоді писав, був зайнятий. Крім Львова, працював у наших філіях у Стрию (Львівщина) і Перемишлі (нині — територія Польщі). Ці філії в районах активно організовував композитор Станіслав Людкевич, який на той час повернувся з російського полону, куди він потрапив через призов до армії, і став інспектором Вищого музичного інституту ім. Лисенка, хоча раніше, 1903 року, сам він був директором інституту. У відсутність Людкевича інститут очолив Барвинський, і Людкевич із усією своєю енергією взявся за організацію філій і товариства ім. Лисенка та інституту. Два роки я їздив у Стрий і рік — у Перемишль. А родина залишалася у Львові.

— Миколо Філаретовичу, із ким ви нині живете? Я знаю, що ваша дружина померла.

— Я живу тут із родиною мого онука Яреми. Донедавна жив із молодшою дочкою та її родиною. Мій онук, син середньої дочки, теж диригент, мій учень.

— Скільки ж у вас дітей і онуків?

— У мене три дочки. Старша, Ксенія, доцент консерваторії, піаністка. Середня, Харитина, після закінчення музичної школи-інтернату ім. С.Крушельницької (там навчалися всі мої дочки) поступила в Московську консерваторію, віолончелістка, була ученицею самого Растроповича. А потім повернулася до Львова, викладає в консерваторії (зараз це Державна музична академія), професор, зав. кафедрою струнних інструментів. І не буває дня, щоб вона не принесла мені гарячий обід. Живе далеченько, навантаження на роботі величезні, а тут ще й я... Молодша дочка, Соломія, викладає в школі-інтернаті ім. Крушельницької, скрипалька. Коли дочки були незаміжні, вони організували інструментальне тріо і досить успішно виступали. А потім з’явилися родини, пішли діти...

— І все-таки найголовніша справа їхнього життя — теж музика. Виходить, саме ваш вибір свого часу був не випадковий. А хто була ваша дружина?

— Вона була дочкою сільського священика, родом із Поділля. Закінчила Львівський університет, була магістром філології. Крім того, навчалася по класу фортепіано в інституті ім. Лисенка в самого Барвинського. На жаль, померла Надія десять років тому. Я вдівець і дуже бідую без дружини. У цій квартирі ми святкували наше золоте весілля... Проте живу з дітьми й онуками. У мене вісім онуків і два правнуки, незабаром буде третій. Чимало з них теж вибрали дорогу музики. Так, Галина, дочка середньої моєї доньки Харитини — відома альтистка, навчалася в Москві в Башмета. Зараз живе і працює в Нью-Йорку, Ярема, я вже казав, — диригент і викладач Львівської академії музики. Діти молодшої дочки — Соломія і Павло — теж музиканти. Ганна закінчила консерваторію по класу хорового диригування, поки що без роботи, Павло — віолончеліст, працює в оркестрі Львівського оперного театру. Сини старшої дочки — художники. Мій онук Олесь — майбутній лікар.

— Кажуть, у житті не буває випадковостей. І те, що ви народилися саме в родині Філарета Колесси, і те, що пов’язали своє життя з музикою. Розкажіть, будь ласка, докладніше про батьків. Яким було виховання в родині, ставлення один до одного?

— Мій батько був музикантом від природи, але самій музиці не навчався. Він був учителем гім- назії, або гімназійним професором, як тоді казали. Викладав латинь, грецьку, українську літературу та інші філологічні науки. Музика була його захопленням. Під час навчання в Стрийській гімназії, ще зовсім хлопчиком, він розпочав самостійно музичити, беручи приклад з Остапа Ніжанківського, який теж навчався в цій гімназії, але був на кілька років старший за мого батька і мав на нього величезний вплив. Остап Ніжанківський уже тоді був великим ентузіастом музики. Мій батько так перейнявся цим поривом, що теж почав збирати народні пісні, записувати й опрацьовувати їх, а паралельно займатися музикою, самостійно вивчаючи гармонію та інші науки. Однак після закінчення гімназії він поступив на теологію, мав намір стати священиком. Навчався у Відні разом із Богданом Лепким, вечорами без дозволу, але з величезним нетерпінням бігли на концерти музики. У результаті, після першого року навчання батько, як і Богдан Лепкий, залишив теологічні студії і поступив до Львівського університету. Закінчив його й отримав посаду викладача в одному із повітових центрів Львівщини — Самборі, де я і народився. Потім викладав у Стрию, а надалі його перевели до Львова. Мені тоді було п’ять років. І тут, у Львові, батько вже працював як учений-етнограф, як музикант — збирач і хранитель української народної музичної творчості.

— А мама?

— Мама не мала такої освіти, але була музично дуже обдарована. Добре співала. Я дотепер пам’ятаю її колискові пісні. У мене було ще дві сестри — Дарія та Соня. Рік тому померла старша з них, Дарка, їй виповнилося 93 роки. А Соня померла під час Другої світової війни від тифу в Середній Азії, у Ташкенті, куди евакуювалася разом із хором «Трембіта». Однак пам’ятаю з дитинства, як ми всією родиною любили співати, у нас був свій маленький сімейний хор. Мама дуже гарно вела партію альта, мої сестри — сопрано, я — тенора, а мій батько — баса. Пізніше сестри теж трохи навчалися музики... Пам’ятаю, у батька був віночок українських народних пісень, який називався «Вулиця», дуже відомий твір, складений із пісень, записаних у селі Ходовичі на Стрийщині, де він ріс і виховувався. Мій дід був священиком у цьому селі. Дуже музичні й талановиті жили там люди. Які тексти до пісень складали, яку поетичну музику. Ми дуже любили співати ці пісні. Отож, чому батько назвав свій збірник «Вулиця»? Раніше у селах вечорами молодь збиралася «на посиденьки». Хлопці всі разом йшли з одного кінця села, а дівчата — з іншого. І в центрі десь сходилися «вулицею», а потім уже співали й гуляли разом. Ось вам і «Вулиця».

— А взагалі, яка атмосфера панувала у вашій родині?

— Любилися, лаялися, билися (образно кажучи), але було добре. У нас була дуже цікава родина. У мого діда по батьку було п’ятеро дітей: три сини й дві дочки. Дід хотів, щоб усі його сини отримали вищу освіту. Проте матеріально було дуже складно це здійснити, тому старший брат мого батька Іван став військовим лікарем, був на державному забезпеченні. Середній, Олександр, став відомим вченим, філологом, а потім — депутатом Австрійського парламенту (Західна Україна свого часу була і польською, і австрійською). Пізніше він так і залишився жити в Австрії. А його дочка, Любов Колесса, стала піаністкою зі світовим ім’ям. Теж жила у Відні, до Львова приїжджала тільки на гастролі. Ну а мій батько, Філарет Колесса, був відомим ученим і літописцем музичної народної творчості, дійсним членом Академії наук України.

— Скільки творів ви написали у своєму житті?

— Важко сказати. Багато. Деякі я написав, коли був ще учнем Новака в Празі. До свого випуску в консерваторії (як дипломної роботи) створив «Українську сюїту» для симфонічного оркестру. Ця сюїта мені так удалася, що на випускному вечорі її виконував оркестр Чеської філармонії. І уявіть собі, на цей концерт прийшов відомий російський композитор Глазунов, який проїздом був у Празі, прямуючи на лікування до Карлових Вар. Викладачі після концерту сказали: «Знаєте, Глазунову сподобалася ваша сюїта, провідайте його». І я пішов до Глазунова. Двічі зустрічався з композитором. І в мене від Глазунова з тих років залишилася пам’ять...

Ми перериваємо розмову, і Микола Філаретович підводить мене до одного з кутків своєї квартири. Я читаю дарчий напис, що зберігається під склом: «Талановитому, багатообіцяючому молодому композитору Миколі Колессі від відданого йому Олександра Глазунова. 29 червня 1928 року. Прага». Вже пізніше, 1940 року, на концерті Колесси в Москві побував і російський композитор Мясковський...

* * *

«Документальних» спогадів тут дуже багато. Ось на роялі стоїть маленьке погруддя самого Новака, а от виразна фотографія Людкевича в 95-річному віці (ніколи не скажеш, що йому стільки років!), зроблена на концерті, де виконувався його «Кавказ», а симфонічним оркестром диригував Микола Колесса. Колесса «керував» оркестром, коли вперше пролунали і «Каменярі» Людкевича, інші його твори. Звичайно, вони були знайомі, спілкувалися, хоч вікова різниця була велика. А ось фотографія Модеста Менцинського під час виконання опери «Паяци». На ній дарчий напис: «Микольцевi на милий спомин. Модест.» Виявляється, Менцинський — найближчий родич Миколи Колесси, його дядько по батьківській лінії. Ось малюнки відомого львівського художника Олекси Новаківського. Мою увагу привернув невеличкий малюнок, виконаний олівцем. Троє музикантів коло млина сидять і, задоволені життям, грають. Виявилося, що автор малюнка — сам Микола Філаретович. З посмішкою він зізнається: якби не став музикантом, напевно, був би художником. У всякому разі митці визнавали в ньому такі здібності.

Проте він став музикантом, і не простим, а видатним — об’єднавши в собі дар піаніста, диригента, композитора.

— Я вже навіть академіком став, — знову ж із посмішкою каже мій співрозмовник. — Академія мистецтв України обрала мене дійсним членом за фахом «музичне мистецтво». Ніколи про це й не мріяв. Просто хотів бути музикантом, а от як вийшло. У мене завжди було багато учнів з диригування, і дуже талановитих.

Пізніше в сімейному альбомі серед безлічі фотографій вдячних учнів я побачу фотографію нашого сучасника — видатного українського диригента Степана Турчака — він теж був учнем Колесси. Знову ж на одній з фотографій мені здалося, що я побачила неперевершену Соломію Крушельницьку. І Микола Філаретович підтвердив: вони разом працювали у Львівській консерваторії в останні роки життя Крушельницької.

— Я спиною відчував, коли в залі на концерті була присутня Соломія. Дуже відповідально було виступати перед нею, — каже Микола Філаретович.

— А Івана Франка ви знали, зустрічали у Львові?

— Він був у нас двічі вдома. Якось батько показав мені його на вулиці. А одного разу Франко сам запропонував: «Я вам наспіваю кілька народних пісень, які знаю від мами». І от письменник прийшов до нас додому. Приніс кульок вишень і віддав їх мені. Батько повів його до свого кабінету, посадив за стіл, і Франко заспівав. А ми, діти, сиділи під дверми і слухали, як Франко співає. Йому тоді було десь років 59, виглядав хворим, пальці на руках у нього були покручені. Співав звичайно, як співають в селах. А взагалі, із багатьма цікавими людьми зводила мене доля, і за це я їй безкінечно вдячний.

Можливо, не збулася ще одна моя заповітна мрія — я дуже хотів написати справжню оперу, приміром, про нашого народного героя Олексу Довбуша. Почував, що зможу, що є в мені такий дар. Однак не знайшов справжнього лібрето. А так — писав музику, диригував прекрасними оркестрами, що виконували твори всесвітньо відомих композиторів. На життя не скаржуся...

— Ви щось пишете зараз?

— Ні, очі вже не ті. Погано бачу, та й руки не слухаються. Однак ще імпровізую на роялі. Інколи ночами мене просто переслідують мелодії: одна, друга, третя... А записати вже не можу.

* * *

У свої 97 років Микола Філаретович Колесса викладає ще й у консерваторії, учить майбутніх диригентів оперно-симфонічних оркестрів. Щоправда, нинішнього року працює на півставки (онук- диригент допомагає), але ще в минулому самостійно ходив на заняття, мав свого випускника. Тепер за Миколою Філаретовичем раз на тиждень приїжджає машина, і він їде, щоб передати своєму наступному учневі те, чим нагородила його доля і що він надбав за своє довге і прекрасне життя. А ще разом із музикознавцем Наталією Самотос працює композитор над книгою своїх спогадів. «Може, щось із цього вийде», — скромно зауважує він.

...Кажуть, актори, музиканти, представники інших творчих професій, які повністю віддають себе своїй улюбленій справі і глибоко проникають в її суть, створюють не лише прекрасні твори, а й генерують величезну внутрішню позитивну енергію, що нерідко продовжує і їхнє фізичне життя. У зв’язку з цим можна пригадати львівських композиторів Людкевича, який прожив 103 роки, Кос- Анатольського, що дожив до столітнього порога... Отже, багато вам літ, вельмишановний Миколо Філаретовичу!

Р. S. До дня свого 97-річчя, за великі заслуги в розвитку музичного мистецтва і культури і за високий професіоналізм, указом Президента України професор Львівської музичної академії ім. М.Лисенка Микола Філаретович Колесса був нагороджений орденом «За заслуги» I ступеня.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво