Микита Петров: «Сталін допомагає процесу сакралізації влади»

Поділитися
Останнім часом з’явилися цілі когорти політологів/політтехнологів, котрі знають усе і вся. Історики і філософи здебільшого люди непублічні...

Останнім часом з’явилися цілі когорти політологів/політтехнологів, котрі знають усе і вся. Історики і філософи здебільшого люди непублічні. Їхню думку владний істеблішмент рідко бере до уваги. А шкода. Заступник голови Ради Науково-інформаційного і просвітницького центру «Меморіал» із штаб-квартирою в Москві (біля витоків якого стояли Андрій Сахаров і Сергій Ковальов), доктор філософії Микита Васильович Петров перебував у Києві на запрошення Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. «Дзеркало тижня» звернулося до нього з низкою актуальних запитань, частина з яких, на перший погляд, виходить за межі його наукових інтересів. Відповіді на них дано без остороги щодо політкоректності, тому вони як ніколи актуальні для українців у новій політичній реальності.

«Меморіал» відомий своєю правозахисною діяльністю, дослідженням порушень прав людини і норм міжнародного гуманітарного права у зонах масових воєнних конфліктів. У «Меморіалі» зберігаються архіви матеріалів з історії репресій та інакомислення в СРСР, працює інформаційне агентство «МЕМО.RU»

Коло інтересів і тематика досліджень М.Петрова широкі: захист прав і свобод громадян в умовах всесилля державної машини, відносини ЗМІ і можновладців, контраверсійні сторінки історії Радянського Союзу (насамперед історія спецслужб — ВЧК-НКВД-МГБ-КГБ). Головна тема досліджень, за словами Микити Васильовича — «історія всієї радянської влади та історія придушення цією владою населення і порушення нею прав громадян».

М.Петров — автор 11 книжок і понад 80 наукових статей. Звернімо увагу на унікальний проект в «Новой газете» (чи не останньому бастіоні демократії в російських ЗМІ) — серію есе в рамках спецвипуску «Правда ГУЛАГа», присвячених масовим репресіям у СРСР.

— Микито Васильовичу, відносини ЗМІ з владою в Росії, а сьогодні і в Україні, — це або боротьба на межі виживання, або «кохання без взаємності», або ж рабське плазування. Іншого не дано?

— Цікавий був випадок, пов’язаний з історією злочину спецслужб. На одному з російських телеканалів нещодавно готувався фільм про вбивство 1978 року в Лондоні болгарського дисидента Георгія Маркова (пам’ятаєте, напевно, «укол парасолькою»). Болгарські спецслужби провели цю операцію за сприяння КГБ. Я запитую журналістів: «Що ж ви не покличете екс-генерала КГБ Калугіна? Адже він мав безпосередній стосунок до цієї справи». Мені відповідають: «А «внутрішній цензор»? Нам редактор просто не дозволить його покликати…» Більшість російських журналістів чудово розуміють, що можна, а чого не можна.

— Самоцензура вже працює в автоматичному режимі?

— Точніше, на рівні інстинкту самозбереження. Припустімо, є писані правила цензури. У радянський час існували переліки заборонених тем. Розуміли їх подеколи, що називається, «розширювально». Але в Російській Федерації цензуру заборонено (за Конституцією!). Тому самоцензура журналістів огидна за суттю. Це й перестраховка, і небажання з кимсь сваритися, комусь дорогу перейти. Журналісти стають просто «беззубими». Як, утім, і преса, яка «не бачить» цілої низки суспільно важливих, животрепетних тем. Або ж ЗМІ витримують таку прокремлівську, продержавну позицію, коли все перетворюється на наклеп, справжню істерику.

— Стаття 31 Конституції Російської Федерації говорить про свободу зборів. І люди, у яких совість не мириться з дійсністю, збираються 31 числа кожного місяця, виходячи на «Марші незгодних». Висвітлення цієї теми у ЗМІ в мислячих людей викликає відторгнення…

— Так, достатньо подивитися на висвітлення в пресі і на телебаченні «Маршів незгодних». Окрім дикої злоби, яку, наприклад, вихлюпує газета «Известия», нічого немає… Склався своєрідний «охоронний» стереотип, коли самі журналісти, хоч як це сумно, себе ж «коротять», цензурують.

— А можливо, і логічне пояснення знаходять?

— Пояснення знаходять, як і кожна людина, котра робить щось негарне, має знайти пояснення цього. Мусить самовиправдатися, інакше у власних очах видаватиметься безпорадною і боягузливою. Хто ж хоче мати такий вигляд?

— Ми плавно переходимо до дуже цікавої теми — чи може обійтися владна вертикаль Путін/Медведєв і, відповідно, постєльцинська Росія, без зловісної фігури Сталіна?

— Я вважаю, що Путін (як особистість, як політик) не є сталіністом. Та й не вважаю його прибічником таких методів. Він на Сталіна дивиться цілком утилітарно, як на неминучий і наявний в історії атрибут, який використовує для дистанціювання від Заходу. Я навіть не ворожитиму на кавовій гущі: близькі чи ні погляди Сталіна на світ самому Путіну. Він — людина іншої епохи. І чудово засвоїв аксіому: якщо треба побудувати бар’єри із Західним світом, то варіанту кращого за таке собі «м’яке» «підняття» Сталіна немає. А як інакше збудувати штучні бар’єри? Кремлю вони потрібні. Не хоче Путін, щоб країна вбудовувалася в якийсь цивілізований і західний контекст, а також перебудовувала систему управління в демократичному ключі. Для преси, для пабліситі він розповідає про громадянське суспільство. Проте по суті, що виходить? Ми постійно знаходимо собі за кордоном ворогів, ідеологічних насамперед…

— Ці зсуви в ментальності російського керівництва незворотні?..

— Так, це стає ментальною рисою.

— На жаль, це стосується не тільки керівництва, а й більшості громадян Російської Федерації з їхнім сприйняттям світу, найближчих сусідів…

— З населенням картина розпадається на кілька складових. Є цілком затяті сталіністи, у тому числі й серед освічених людей. Але більша частина простих громадян, насправді не сповідуючи сталінську ідеологію, лише дражнять владу Сталіним. Вони ж не знають Сталіна, але живуть міфами про нього. Для них це якийсь жорстокий (так, жорстокий, і всі це усвідомлюють) керівник, котрий дуже круто розправлявся з чиновниками-крадіями. Така псевдосхема. Та чи вкладається взагалі весь сталінський тероризм, уся сталінська тиранія в цю просту і нехитру схему?

— Російські лідери хочуть обмежити права і свободи (і в цьому досягли неабияких успіхів). І це заради побудови «світлого майбутнього»? Ще легше знайти «зовнішні подразники» в особі «недружніх країн»…

— Вони завжди казатимуть, що ми перебуваємо в оточенні недружніх країн. Подивіться, як легко зробили в Кремлі ворогів з країн Балтії, з України! Я вже не кажу про Грузію — Росія порушує міжнародні договори та угоди. Як можна переривати повітряне сполучення, поштовий зв’язок? Ми що, не підписували Міжнародної поштової конвенції? Країна поводиться як скривджена дитина, котра готова забути все, навіть власну вигоду, аби лише затвердити свою ефемерну правоту.

— Нещодавно, у 2008—2009 рр., у Росії з’явилися підручники, в яких Сталін уже постає «досвідченим менеджером», наполегливо акцентується увага на його «позитивних рисах». Учені-історики, які писали ці підручники, отримали певний сигнал, меседж (модне слівце) від російської влади?

— Гадаю, ні. Насправді це процес із взаємним впливом. Влада підхоплює (не будучи генератором ідей у галузі історії, до речі) те, що їй подобається. І те, що їй корисно. Тому, коли я кажу про Путіна, підкреслюю, що йому сталінізм потрібен як інструмент відокремлення від Заходу, як інструмент пояснення історії. Пояснення, чому в нас сьогодні такі порядки, а не інші. Чому сьогодні не йдеться про демократію, задекларовану в Конституції РФ? Чому йдеться про самоцензуру, про страх людей йти проти влади? Сталін допомагає процесу сакралізації влади. Держава оголошується правою апріорі. Вона — вічна і найвища цінність у Росії. І виходить: ти служиш державі й зобов’язаний орієнтуватися на державу. Як раніше співали: «жила бы страна родная, и нету других забот…». Інститутом, який називається державою, що заздалегідь оголосила про своє служіння народу, підмінюється поняття рідного краю, власного народу. Насправді в Росії при владі перебувають самозванці. Формально ми когось обирали, але сьогодні всі чудово розуміють, що йдеться про профанацію. І вибори ці — профанація, як і вибори президента. Скільки зусиль було витрачено, аби не допустити до участі в останніх президентських виборах Михайла Касьянова!

— Виходить, що для такого типу держави мораль і етика не важливі, вони залишаються на маргінесі. Але в наявності перебір у цих «зусиллях»…

— Насправді ці дії влади мають непристойний вигляд. І що — люди цього не бачать? Бачать, але будь-який чиновник, близький до Кремля, «інфікований» новітньою російською державницькою ідеологією, завжди пояснить: «Зараз не час. Зараз треба обмежити це, це і це, оскільки ми перебуваємо біля небезпечної межі!»

— Після «блискучої» перемоги Росії над маленькою Грузією відставний американський генерал Ральф Пітерс на одній з дискусій у Вашингтоні зауважив: «Я так розумію, що президент Саркозі прилетів у Париж, розмахуючи аркушем паперу, який гарантує мир нашому поколінню». Аналогія з прем’єром Великобританії Чемберленом і з Мюнхенськими угодами, які дали старт знищенню демократичної Чехословаччини в 1938 році і фактично означали початок Другої світової війни, напрошується сама по собі. Далі пан Пітерс сказав: «Ми маємо справу з відродженням великої держави, охопленої імперською манією величі, якою керує найефективніший і, на мою думку, блискучий лідер нашого часу, котрий на голову перевершує всіх інших. Леді і джентльмени, мені все це зловісно нагадує 30-ті роки минулого століття». Як ви прокоментуєте слова американського генерала?

— Я не можу погодитися з твердженнями, що Путін на голову вищий від когось із західних лідерів. Так, Росія залишилася по суті безкарною за агресію проти Грузії. Треба називати речі своїми іменами. Ми кажемо: а от Саакашвілі увів війська... Агресор не той, хто починає. Агресор той, хто захоплює чуже. І в цьому разі ми бачимо Росію в ролі агресора, який захопив чужу територію, розмістив там свої війська, начхавши на міжнародне право. План Медведєва-Саркозі, звісно ж, ганебний для Заходу, тому що це спроба врятувати своє обличчя, але водночас і прояв певної слабкості. Москва зіграла на суперечностях, на небажанні Заходу втручатися, він до останнього тягне... Пригадаймо історію з Югославією. Адже догралися до того, що там були не просто етнічні чистки, а знову, через 50 років після Другої світової війни, з’явилися рови, наповнені трупами розстріляних...

Слабкість Заходу криється в небажанні вирішувати конфлікт сьогодні, зараз. Стосовно війни Росії і Грузії серпня 2008 року — така сама історія. Саркозі гадав, що Росія виконуватиме підписаний ними план, який зобов’язує повернутися до стану на 7 серпня. Чи повернулася Росія до цих рубежів? Ні, вона здійснила ще гірші вчинки. Кремль юридично визнав відірвані від Грузії території «незалежними державами». А Захід узяв і «проковтнув»! Отут і починається зрада інтересів боротьби за мир і справедливої світобудови. Тому що вони вважали, що підписали папір — і все буде гаразд.

— Чемберлен, як і Даладьє, коли підписували в Мюнхені договір з Гітлером, теж думали, що цей «мир» надовго. І запорукою його буде окупація Судетської області Чехословаччини. Це не тільки недомисел, а й пряме потурання агресорові, чи не так?

— Аналогія з 1938 роком справді цілком доречна з однієї простої причини — Захід спасував перед агресором, дозволивши умиротворити Гітлера, поступившись йому частиною території союзної держави. І, звісно ж, договір не давав згоди на захоплення Праги (що відбулося вже у квітні 1939 року — С.М.), на знищення державності Чехословаччини. Але це неминуче трапилося, і Захід уже нічого не зміг вдіяти…

— Та чи тільки від недалекоглядної політики Чемберлена і Даладьє це сталося? Нормальний політик мав, як шахіст, бодай на три-п’ять ходів прораховувати розвиток ситуації. Значною мірою — і через пацифізм населення Європи (у т.ч. і Чехословаччини), яке пам’ятало жахи Першої світової війни. Але нині багато хто в Росії (насамперед історики) намагаються виправдати злочинні дії нацистів і комуністів у 1939 році саме «аналогічними» подіями 1938 року. Наскільки етично порівнювати ці дві події світової історії?

— Перший крок ганебної поступки, слабкості було зроблено. Але це все-таки не змова з агресором, як намагаються нас переконати, виправдовуючи Секретні протоколи до Пакту Молотова-Ріббентропа. З погляду моралі Мюнхен-38 можна засудити: людина злякалася злочинця. А якщо ти увійшов у змову зі злочинцем, як СРСР з Гітлером у серпні 1939 року? І почав укупі з ним бити своїх сусідів — від Балтики до Середземного моря? Це вже називається злочином. Російська лінія сьогодні має такий вигляд: «і вони теж», «ми такі ж, як усі, ми не гірші за інших», «усі робили негарні вчинки в історії». Ця «мораль» цілком неприйнятна. Але чому, якщо всі навколо негідники, ти не хочеш поводитися пристойно? Чому працює жахлива приказка: «з вовками жити — по-вовчому вити»? Тут теж підміна понять: не робили інші країни злочинів, аналогічних злочинам, скоєним СРСР у сталінський час. Депортація народів, знищення цілих класів, «чистки», десятки мільйонів людей у ГУЛАГу, Голодомор 1932—1933 років... Такий спектр злочинів можемо зустріти тільки в нацистській Німеччині (стосовно інших народів, звісно ж). У цьому сенсі порівняння недоречне. Але й мораль дивна. Подивіться на абсолютно лукаву російську зовнішню політику. Ми визнали Абхазію і Південну Осетію, проте чому тоді відмовляємося визнавати Косово? Де логіка? Але ні — затято, до гнівних філіппік доходить полеміка, коли Росія говорить про огидну поведінку Заходу в «косовському питанні». І відразу, вкрай безглуздим способом, виправдовує власні аналогічні кроки.

— Повернімося на 75—80 років назад. Згадаймо про роль Заходу в замовчуванні сталінських репресій, Голодомору 1932—1933 років. Сумно, але факт: найбільшу активність у тому, щоб розповісти світові про Голодомор, виявили представники двох тоталітарних режимів — фашистської Італії (консул Граденіго в Харкові) і нацистської Німеччини та кілька чесних західних журналістів (М.Маггерідж, Г.Джонс, С.Бертіон). Ну і, звісно ж, українська діаспора. А західні демократії мовчали, і цьому сприяли ліві інтелектуали(Л.Фейхтвангер, Р.Роллан, Б.Шоу); хіба що А.Жід не був зачарований сталінськими «потьомкінськими селами» і злочинною брехнею режиму. У 1933 році — у самий пік Голодомору в Україні — США визнали Радянський Союз, заплющивши очі на кричущі злочини тоталітарного режиму.

— Я можу сказати, що Радянський Союз, як і тепер Росія, завжди вмів грати на протиріччях між західними країнами, шукати суперечностей між ними, створювати конфліктні ситуації. Це, власне кажучи, було завданням і дипломатії, і всіх ідеологічних кампаній. Свого роду римейк ленінських і марксистських догм щодо загострення міжімперіалістичної боротьби. Насправді це прагматична позиція. Але вона була не дуже успішною для СРСР. «Велике бачити здалеку» — ми можемо говорити про окремі зовнішньополітичні успіхи, коли ми когось обманули, комусь «напустили туману» або виставили СРСР у кращому світлі, або не дали говорити про Голодомор тому, хто хотів про це говорити... Так бувало, але якщо ми візьмемо весь період існування Радянського Союзу і його безславний кінець, то зрозуміємо: вічно обманювати світ не можна! Усе закінчилося оголошенням Хрестового походу проти комунізму. Це означало, що якісні і кількісні зміни, які тоді відбувалися, усе-таки переросли в нову якість, коли усім стало очевидно, що таке СРСР. Я не думаю, що продуктивно говорити, ніби в Голодоморі ми можемо знайти (як кажуть деякі російські дослідники, з якими я категорично не згоден!) і провину Заходу. Зрештою, неправильно перекладати провину зі злочинця на тих, хто, можливо, вирішив в якийсь момент злочину не помічати. Від страху, а може, з корисливих міркувань. Ми можемо його засудити, сказати: «ну хіба можна було купувати в тих умовах зерно в СРСР?». Але ж повної картини на Заході все ж таки не було. Надходили окремі дані: СРСР був країною із закритим режимом, там не розповідали в газетах ні про свої труднощі, ні про провали. Могли говорити: адже в газетах про це у них не пишуть. Наївний Захід міг думати, що в нас у газетах взагалі усе мають писати…

— Мені здається, це дещо «наївна» оцінка...

— Більш того, західні країни бойкотували радянські товари. Наприклад, ліс, який поставлявся за демпінговими цінами наприкінці 20-х років. Проводилася потужна кампанія проти купівлі лісу в СРСР, тому що він виробляється руками ув’язнених ГУЛАГу. Кремль довго виправдовувався, ще й 1931 року, що в нас, мовляв, чесні і вільні лісоруби рубають цей ліс. Ну й не треба забувати: було ухвалено резолюції Конгресу США, що не можна купувати товари, вироблені з допомогою рабської праці. І ці резолюції поширювалися на Радянський Союз. Так, 1981 року СРСР зазнав величезних збитків через те, що нам не продавали труби для будівництва трубопроводу, з допомогою якого сьогодні Росія шантажує Європу. Підкреслю, Захід — це не монолітна, не високоорганізована, відмобілізована структура, готова вжити відповідних заходів. Це маса країн із своїми власними інтересами. І в цій «каламутній воді» Союз ловив рибу. Сучасна Росія дотримується ленінсько-сталінських заповітів зовнішньої політики. Лише за одним винятком: якщо зазнала краху ленінсько-сталінська зовнішня політика (вона ж хрущовсько-брежнєвська), то не треба сподіватися, що нинішнє епігонство приведе до якихось сприятливих результатів. Адже крахом закінчилося геть усе.

— Скажіть, чому тема Голодомору в Україні так «чіпляє» російську владу, що зубовний скрегіт лунає навіть від згадування цієї теми, настільки болісної для України?

— Коли в Україні розпочалася справді серйозна, наукова, гуманітарна робота, пов’язана з наслідками Голодомору 1932—1933 років, а також робилася спроба юридичної оцінки цього, Росія була страшенно роздратована. Як той біблійний гріх: «доброту чуждую видев, и тою уязвлен бых сердцем». Адже самі не цікавимося, нам самим цілком байдуже, скільки загинуло людей, навіть не намагаємося створити поіменний список жертв. Це настільки непристойно, негуманно, нелюдяно! Але коли хтось інший це робить, ми чомусь вирішуємо, що це все спрямовано проти Росії. І це дуже дивно, я б сказав, це позиція, яка по суті солідаризується зі злочинцем Сталіним. Ну, був голод, то й що? А ми знати нічого не хочемо, і всі, хто цим займається, на зло нам робить, навмисно! І історично неправильно, і політично. А з гуманітарного погляду — цілком неправильна позиція.

— Поговорімо про наступність репресивної системи. В офісі петербурзького відділення «Меморіалу» ФСБ проводить обшук, зовсім недавно в Республіці Комі місцевих активістів «Меморіалу» без пояснення причин зачиняють в околодку тільки тому, що приїжджає В.Путін... У нас
8 вересня 2010 р. заарештовують директора львівського музею «В’язниця на Лонцького», співробітника СБУ Руслана Забілого (за усним розпорядженням голови СБУ В.Хорошковського!), звинувачуючи його в підготовці до розголошення матеріалів, які становлять державну таємницю. Співробітники СБУ 13 годин допитують Р.Забілого, незаконно конфіскують ноутбук і два жорсткі диски. Багато в чому повторюється російський варіант… Вам не здається, що ми в Україні підійшли до небезпечної межі, коли спецслужби підміняють собою державу?

— Я можу сказати, що всі ці факти самі по собі огидні. Ми бачимо рецидиви антиправового і псевдодержавницького підходу, коли хочеться заради якогось ефемерного порядку придушити права особистості. В Україні це виходить, оскільки пропаганда робить свою справу. Що говорили, коли при владі був Ющенко? В Україні свобода, там демократія. Що відповідали російські ідеологи і пропагандисти? Там безлад! І ця природна підміна понять — оскільки у вас там бардак, то треба навести лад, — що означатиме? Ну, трошки десь «загвинтять гайки», обмежать права і свободи громадян. І оця священна корова, яка подається населенню як благо (порядок), насправді «працює». Населення із задоволенням підпишеться під будь-яким документом, де було б слово порядок. Люди втомилися від необов’язковості чиновників, багато від чого іншого. Порядок, який є сьогодні в Росії і який наша влада, можливо, називає порядком, чи він звільнив країну від корупції, усевладдя чиновників, від беззахисності особистості перед усесиллям
державної машини? Тоді виникає запитання: а навіщо нам такий порядок? Може, краще те, що ми називаємо безладом, але демократією? У нас же в Росії проблема в тому, що ми до пуття не можемо в судах оскаржити дії влади.

Переходимо до Катиньської справи. «Меморіал» позивається з Міжвідомчою комісією із захисту державної таємниці, на яку посилалася Головна військова прокуратура, що саме вона і засекретила постанову про припинення справи. Це ж ганьба — 14 років вести слідство і в результаті навіть не розповісти населенню, куди витрачено гроші. Адже це на народні гроші велося слідство прокуратури! Але розповідати про результати слідства не збираються — засекретили. Це суперечить не тільки здоровому глузду (платник податків має знати, на що витрачено його гроші), але й закону про державну таємницю. Категорично не можна засекречувати документи, пов’язані з масовими репресіями і порушеннями прав людини. Документи про злочини не повинні бути держтаємницею. «Меморіал» починає позиватися, подає до Мосміськсуду заяву. Відповідачем виступає спочатку Міжвідомча комісія, на яку посилалася Генпрокуратура, що вона засекретила справу. Приходить представник цієї комісії і каже: «Ми не юридична особа, ми взагалі ніхто»! Тобто в Росії існує орган, створений указом президента, ще за В.Путіна. Він має захищати держтаємницю (є положення про цей орган), на його засіданнях ухвалюються якісь рішення, обов’язкові для державних органів. А насправді комісія не є юридичною особою і непідсудна. Хіба це порядок? І це низьке, я б сказав, боягузливе ухиляння від відповідальності — коли прокуратура звалює все на Міжвідомчу комісію, а вона — на прокуратуру. Чи це не бардак? Останнє засідання, яке вів представник «Меморіалу» Олександр Гур’янов, йшло за зачиненими дверима! Не викликає поваги держава, яка не може виконувати власні закони. Падає авторитет суду і держави. Такі речі не можна називати порядком. Але все це подається як якась правильна вертикаль влади. Насправді путінська вертикаль влади — така сама імітація, як і демократія, свобода і вибори в Росії.

— Поговорімо про роль російських політиків «другого ряду», людей імперської закваски, типу Затуліна, Лужкова, Жириновського. Коли вони приїжджають в Україну або коментують події в нашій країні, то скандал забезпечено, він просто на поверхні. Яка їхня роль? Це просто майстри підтанцьовки?

— Це роль насправді не тільки паліїв, але й популістів (або популяризаторів), які насправді в Росії, як сказав би Зощенко, «через это большой аплодисмент срывают». Тому що наше суспільство виховане в психології футбольного вболівальника. Його вже переконали, що це наше, це все за нас. Головне, що суспільство сприймає як якусь психологію: байдуже, чи хороші, правильні, справедливі в тебе керівники, чи є негативні речі у твоїй команді… Це твоя команда, треба за неї вболівати, беззастережно, бездумно! Точно так само вони виховують наше населення: ура-патріотизм, псевдоспортивні заходи…

— У нас, в Україні, теж, схоже, «Зарницы» повертаються…

— Військово-патріотичні ігри — це перший крок до мілітаризації суспільства. У нас у старших класах повернули уроки початкової військової підготовки (під виглядом зміни програми уроків із ОБЖ). Насправді ж — це повернення відпрацьованих радянських схем.

— Український міністр освіти Дмитро Табачник відправляє юнаків у російський військово-патріотичний табір на Валдаї. Але й у нас підлітки шкільного віку бігають по кримських горах з автоматами. Готується дитячий спецназ. Пояснення одне: це протидія ісламським екстремістам. Чого їх там навчать? Може, СБУ зацікавиться цими неподобствами, а не «труситиме» істориків-архівістів?

— Є речі схожі. «Куди кінь з копитом, туди й жаба з хвостом». Не хочу говорити образливих слів про свою малу батьківщину (я народився в Києві), але в Україні є не тільки проросійські сили, але й сили, що мислять радянськими категоріями. Що робити з адептами «радянської освіти»? Вони так звикли виховувати молоде покоління, багато з них ще не на пенсії. І вони кажуть: хлопчик має воїном рости! Це психологія тоталітарної держави. У Радянському Союзі була жахлива мілітаризація свідомості. Зрозуміло чому: майже весь світ навколо нас був ворожий. Сьогодні Росія вибудовує таку саму схему світу, тільки ворожість присунулася набагато ближче, вже до кордонів Російської Федерації. І звідси тиражування старих методів. В Україні відбувається те саме. Не важливо, що Україна не оточена такою кількістю «ворогів», як Росія. Україна в цьому сенсі не така божевільна держава і не плодить ворогів тільки тому, що так забезпечуватиметься виживання держави. Тиражування ворогів навколо Росії слугує завданням внутрішньої політики.

— І ще відволікає населення від внутрішніх нагальних проблем — як політичного, так і економічного характеру…

— У зовнішній політиці напруженість зростає. І населення дезорієнтоване. Два десятиліття сурмили про «братерський союз Росії і Білорусі», але тепер, коли критикується Лукашенко, будь-який обиватель скаже: «Хлопці, я не зрозумів, а що, вчора цього не було, позавчора ви цього не знали?..»

— Поговорімо про демократію
і вседозволеність. У нас міністр освіти Дмитро Табачник ображає своїх співвітчизників-галичан, і… жодної реакції в Кабміні, та й президент Віктор Янукович мовчить.

— Механізм реагування на ганебні речі має бути таким, як у всіх цивілізованих країнах. Перше: завжди звертає увагу на слова чиновника преса. Вона доносить цю інформацію до населення. Громадська думка реагує (зворотний зв’язок), а наступний крок — парламентські слухання…

— Але от біда, «просто» бракує голосів для внесення такого питання до порядку денного парламенту…

— Іноді не можна відразу досягти результату. Так, потрібна парламентська більшість, але ініціювати запити, обговорення необхідно. Проводити читацькі конференції. Хто заважає в Інтернеті голосувати за відставку міністра? Демократію ще ніхто не скасовував. В Україні принаймні.

— Проте у нас і телебачення вже починає «виструнчуватися», або «підлаштовуватися». Опозиційні телеканали або ті, які подають обидві думки (влади й опозиції), — на межі закриття…

— На жаль, демократія (права і свободи) така крихка річ... Це можна подати як якусь фізичну модель. Є таке поняття у фізиці — потенційна яма, коли об’єкт за своїми енергетичними характеристиками перебуває на дні потенційної ями, і потенціалу його не вистачає, щоб вирватися звідти. І тільки з допомогою сторонніх сил у нього це вийде. Демократія — те саме. Наш фізичний об’єкт балансує на межі цієї ями. Щойно він починає туди падати, тільки-но населення позбавляють прав, зростає всесилля спецслужб, інформаторська мережа, придушення будь-яких виявів вільнодумства... Самостійно суспільство вирватися з цієї ями вже не може. Навіть демократичні інститути профануються, перестають працювати (як це відбувається в Росії). У нас вони є, але профановані абсолютно всі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі