Михайло Заяць: «Я намалював злочинно мало». Художник-постановник «Вертикалі» — про своє кіно, мистецтво та життя

Світ кіно улаштований так, що почесті перепадають режисерам і акторам. Решта ж творців стрічки залишаються за лаштунками. Мій співрозмовник — художник-постановник п’ятнадцяти художніх фільмів Одеської кіностудії Михайло Заяць, котрий нещодавно відсвяткував свій 81-й день народження. Це людина, яка зробила себе сама. І навіть у зрілому віці не побоялася докорінно змінити свою долю.

Зустрілися в його будинку в Санжійці, мальовничому селі на березі Чорного моря за сорок кілометрів від Одеси. Тут перебувало чимало видатних людей, відомих усьому колишньому Союзу. Розмовляли про життя — колишнє й теперішнє.

«Шукшин як прийшов у галіфе та кирзаках, так їх і не знімав»

— Пане Михайле, як ви з далекого Закарпаття потрапили в таке елітне мистецтво, як кіно?

— Чим вам запам’яталася Москва?

— Тоді ВДІК не мав свого гуртожитку в місті. Щодня ми добиралися на навчання півтори-дві години електричкою і ще годину пішки. Уявіть собі, скільки часу витрачали на дорогу! Лише в 1954 році збудували гуртожиток — чотириповерховий, просторий. Найдешевший сніданок у буфеті — два шматки хліба, 30 грамів червоної ікри, 30 грамів масла і чай.

— Це було доступно?

— Так. Але я не жив на стипендію. Два роки підробляв кочегаром у дитячому будинку. Згодом працював лаборантом при кафедрі живопису.

— А на вашому курсі вчилися знаменитості?

— Нас було всього п’ятнадцять, серед яких і діти генералів, композиторів. Інколи бував у них удома, на дачі. Найбільше серед нас виділявся Русаков — згодом художник мультфільму «Ну, постривай!» Паралельно на сценарному факультеті вчився Василь Шукшин. Як прийшов у галіфе та кирзаках, так, здається, їх і не знімав. На акторському вчилася Людмила Гурченко.

— А не присікувалися до вас, що ви з України?

— Ні, я не стикався з якимись проявами національної ворожнечі. Хоча справді був з Карпат, з «бандерівщини». Та я й не давав жодного приводу. Завжди пам’ятав, що всюди є стукачі.

— Тобто повної відкритості між студентами не було?

— Ні, звичайно.

— Що вам дала Москва?

— Величезний запас знань. А які в нас були викладачі! Ми ходили на виставки до Академії мистецтв, Пушкінського музею, Третьяковської галереї. В інституті була пречудова мистецька бібліотека. І якщо для мене при вступі найбільшим авторитетом з російських художників був Крамськой, то після закінчення приваблювали новітні течії — імпресіоністи, постімпресіоністи…

— Не важко було вчитися в столиці?

— Я не мав жодної «трійки». До речі, дипломну роботу зробив за сценарієм фільму про Довбуша. Навіть спеціально їздив у Карпати. Ескізи головних сцен збереглися до сьогодні.

«Висоцький і Говорухін були такими ж новачками, як і я»

— А після інституту ви потрапили до Одеси?

— Так, мене разом з іще двома випускниками-українцями направили до Одеської кіностудії. Ми дуже багато чекали від роботи. Адже після студентських років хотілося нарешті зажити по-людськи. Але все виявилося дуже далеким від наших сподівань. Я працював асистентом художника-постановника, платили 80—90 карбованців, з яких половину віддавав за квартиру. Почалися жахливі злидні, навіть не було за що поїсти. І це після навчання у ВДІКу! Для прикладу — робітник отримував у кілька разів більше.

— Але ж згодом ви стали художником-постановником чотирнадцяти повнометражних і одного короткометражного фільму! Творчо виросли…

— То спершу здається, що це — робота творча. Насправді в ній чимало технічного, інженерного. Художник-постановник організовує середовище, в якому відбуватиметься дія фільму. Формує обстановку, в якій гратимуть актори. За його ескізами будуються спеціальні декорації. На жаль, я не працював в історичному кіно, де є до чого докласти фантазію.

— А який свій фільм вважаєте найкращим?

— Напевно, той, який найтепліше сприйняли глядачі. Це перша стрічка Станіслава Говорухіна «Вертикаль» із Володимиром Висоцьким у головній ролі.

— І як вам працювалося з такими особистостями?

— Тоді вони були такими ж новачками, як і я. Зате Кавказ вразив суворістю. Була негода. По три-чотири дні на тиждень — то вітри, то тумани. Нічого не видно навіть упритул. Які тут можуть бути зйомки? Коли розбився вертоліт, я запропонував Говорухіну перенести зйомки до Криму. Пообіцяв, що знайду там не гіршу натуру. Зрештою так і сталося. Але виникла інша проблема: як у курортному Криму відтворити холодний Кавказ? Аби зобразити сніг, привезли цілу машину солі.

— І з яким режисером вам найкраще працювалося?

— З Говорухіним. Ми з ним зробили два фільми — «Вертикаль» і «Білий вибух». Обидва про Кавказ. Це інтелектуал, який умів мобілізувати всю творчу групу. Тому кожен його фільм — це подія. Пам’ятаю, прилетіли ми до Краснодара, а далі квитків немає. Так він узяв таксі аж до Баксанської ущелини. Ми дванадцять годин «Волгою» їхали! До речі, разом з Володимиром Висоцьким.

— І чим вам запам’ятався знаменитий бард?

— Це була дуже комунікабельна людина. Ми жили на Кавказі в готелі, з якого під час негоди не було куди подітися. Коли зйомок немає, один вихід — сидіти в теплій компанії за чаркою. А з нами була спеціальна звукозаписувальна машина. Ось нею і робили знамениті записи Володі Висоцького під гітару, які потім розходилися по всьому Союзу.

— А як працювалося з Кірою та Олександром Муратовими?

— Ми знімали їхній дебютний фільм «Наш чесний хліб». Олександр — дуже толерантна людина, а Кіра навпаки — дуже вимоглива. До речі, я помітив, що режисери, які вирізняються жорсткістю в роботі з усією творчою групою, до акторів якраз ставляться набагато м’якіше, багато що їм вибачають.

«З кіностудії я пішов через внутрішнє невдоволення»

— Що найбільше згадується з «кіношних» часів?

— Великобританія! (Сміється).У 1964 році Асоціація кінематографістів Англії запросила до себе колег з СРСР. Одне місце надали Одеській кіностудії, і на нього потрапив я. На дванадцять днів Москва поміняла нам аж 13 карбованців, тож кожен з нас отримав на руки шість із половиною фунтів стерлінгів. Мені досі прикро за нашу тодішню велику державу, яка, маючи колосальні доходи з кінематографа, так ставилася до людей.

Програма перебування була розкішна: відвідали телестудію Бі-Бі-Сі, кіностудію Шепертон, будинок Шекспіра, музеї, картинні галереї, Тауер. Вражень — море.

Особливо здивувало буденне життя англійців. Перед магазинами — лотки з овочами, фруктами. Поруч на гачку — паперові пакети. Продавця немає. Іди, бери пакет, набирай, що треба, сам зважуй, заходь у магазин і розраховуйся. Ніяких черг, ніяких натовпів. Це в порівнянні з Радянським Союзом було як небо і земля.

Побували в Гайд-парку. Великі пострижені зелені газони, де можна навіть розлягтися на сонечку. На спеціальному майданчику — виступай на будь-яку тему, критикуй кого хочеш. За умови, що маєш слухачів. Після радянського режиму ми були просто ошелешені побаченим.

У Тауері зустріли працівників, котрі годували столітніх ворон — тамтешніх старожилів. Це входило в їхні обов’язки. Будинок Шекспіра, якому півтисячоліття, збережений до найменших дрібничок. Ми почувалися в ньому, як у святині. Східці стоптані мільйонами людей — а все так, як було за життя господаря. Унікальне ставлення до своєї історії!

На телестудії Бі-Бі-Сі побачив, як зберігається устаткування і навіть дошки для побудови декорацій. Усі дощечки, реєчки складено на полицях одну до одної за довжиною і шириною. Подиву не було меж. Спеціальні вогнетривкі шафи набиті одягом різних епох і народів. Не треба шити! Бери в оренду і знімай фільм. А якщо пошив нові костюми — можна здати на зберігання.

Стоячи там, я мимохіть уявляв, як повертаюся на кіностудію і йду на склад, де все перекидано й мокне під дощем. Нема з чого збудувати декорації, нема в що одягнути акторів. Там я зрозумів, яке задоволення може приносити робота художника-постановника.

— І як вам було повертатися? Усвідомили, що ми живемо вкрай погано?

— Не погано, а по-варварськи. Не дивно, що один оператор з нашої делегації наступного дня попросив у Лондоні політичного притулку. Був скандал на весь Союз.

— Чому ж усе-таки пішли з кіностудії?

— Одна з причин — внутрішнє невдоволення. Знаючи мою відповідальність, керівництво кіностудії завжди ставило мене в пару з новачками. Я від цього страждав. Добре, коли такими дебютантами були Станіслав Говорухін чи Кіра Муратова. А то пропрацюєш з молодим режисером рік — і навіть не хочеться фільм подивитися. Бо знаю, що нічого путнього не вийшло. І як далі жити? Рік убив, а сліду ніякого. Ні в душі, ні в кишені. Бо фільму давали найнижчу — третю категорію, а за неї платили 50% гонорару всій творчій групі. Ця прикра гіркота із часом накопичувалася.

У 1974 році мене поставили на п’ятисерійний виробничий фільм, сценарій якого я навіть не зміг дочитати. Поїхали з режисером і оператором на вибір натури. Вони всю дорогу пиячили. Мене це дістало, тому, коли повернулися на кіностудію, відразу написав заяву. Дирекція запропонувала попрацювати над іншим фільмом, на цей раз — фантастичним. Я відрізав, що є приземленим реалістом, а не фантастом. Моє рішення викликало в колег здивування. На кіностудії ще не було випадку, аби звільнялися за власним бажанням. А я пропрацював сімнадцять років, мав найвищу категорію.

— Не шкода було полишати кіно?

— Нині згадують десять-п’ятнадцять фільмів, які створили славу Одеській кіностудії. Але ж таку кількість стрічок знімали протягом одного року! А куди поділися сотні інших фільмів? Чому їх ніхто не згадує? Просто така їм ціна. Мені набридло брати в цьому участь.

— Вирішили цілком віддатися живопису?

— Я не їхав у жодне відрядження без етюдника. Мені навіть цим докоряли. Мовляв, завжди працює на себе. Але я не міг не малювати.

«Закарпаття мені сниться щоночі»

— Тому й переїхали з Одеси до Санжійки?

— Так, вирішив поміняти мегаполіс на село. А тут якраз треба було художника в колгосп. Я хотів, аби син ріс серед природи. А тут — море, краса.

— Але ж треба було починати все спочатку!

— Так, а мені вже минав 47-й рік. І я почав з нуля. Отримав ділянку в колгоспі, зробив власний проект будинку. Це було в 1975 році. У продажу ніде нічого: ні шиферу, ні цементу, навіть цвяхи були проблемою. Але якось з усім упорався. Мій будинок у Санжійці був найбільшим і найоригінальнішим. Його спеціально приїздили дивитися, просили в мене креслення. Конструкторські навички в мене ще з кіностудії, коли декорації проектував. Щоправда, дружина відмовилася переїжджати з Одеси, тому згодом розлучилися.

— Тут ви нарешті зайнялися творчістю?

— На жаль, не зовсім, будівництво забрало багато часу. П’ять років пропрацювавши в колгоспі, сильно захворів. Після струсу мозку почала тремтіти права рука. У 55 років вийшов на інвалідну пенсію — аж 38 карбованців! Це до тих розмов, як було добре при СРСР. Аби вижити, почав крутитися. Першим у Санжійці став брати курортників на літо. Перший поставив теплицю. Накупив купу літератури з овочівництва, виноградарства, став робити щеплення, мав понад сорок сортів винограду. Навіть тюльпани вирощував.

Через проблеми з рукою малювати стало проблематично. Було, що й по два-три роки пензля не торкався. А далі познайомився з одеським художником Михайлом Пархоменком. Той побачив мої роботи і наче Америку відкрив: «Що ви тут киснете? Чому не робите виставки?» Я йому дуже вдячний. Він відкрив мене для Одеси. Я мав п’ять виставок ледь не за рік. І в Спілці художників, і в літературному музеї… Навіть став їздити на етюди.

— Як би ви охарактеризували свою творчість?

— Як дуже нестабільну (Сміється). Увесь час — ривками через життєві обставини. Але почасти це й відображення мого характеру. Малюю експромтом, на одному диханні. Тому мої роботи такі свіжі. Я художник першого погляду, перших вражень, перших емоцій. Люблю і пейзаж, і портрет, і натюрморт.

Я ніколи не орієнтувався на продаж чи на споживача. Завжди малював для себе, для власного задоволення.

— А за що себе критикували?

— За зневір’я. Весь час опановували якісь сумніви. Якби хтось вчасно підтримав, це дуже допомогло б, полегшило б життя. А так — сумніви з’їдали мене. Не було стабільності, ритму. Ці імпресіоністичні настрої, перепади ятрили мені душу.

— Скільки картин ви намалювали за життя?

— Небагато. Робіт триста.

— Хіба це мало?

— Це злочинно мало! За рік-два можна стільки намалювати.

— Як би ви порівняли Одесу і Закарпаття?

— Це зовсім різні регіони. Одеса — жорсткий, прагматичний центр, де потрібні неабиякі таланти й зусилля, аби пробитися нагору. Вона — не для кожного. Тим паче — не для таких, як я. До речі, я майже не малюю степу. Він мені чужий.

— Зате моря у вас багато!

— Так. Ви помітили, що на морі не приходять лихі думки? Воно, як і ліс, має позитивну енергетику. Навіть розбурхане.

А вночі мені сняться Карпати. Якби міг, малював би їх і малював. Кримські гори — гарні, але інші. А Карпати нагадують мені жіночі груди. У них є плавність, м’якість.

— Часто згадуєте Закарпаття?

— Уявіть — кожної безсонної ночі. Хочеться ще раз пройти уже пройдений шлях. Дитинство згадується якось яскраво, хвилююче.

— І що саме?

— От пам’ятаю, як ми дітьми бігали: брали обруч з бочки, прив’язували до патика. Випаде дощ, і женеш по калюжах те колесо. Стільки радості й щастя від того, що бризки розлітаються на всі боки! (Сміється).

До сліз шкода, що свого часу мало допомагав батькам. А вони ціле життя жили дуже скромно. Я теж не розкошував, але багато що міг собі дозволити без роздумів. Вони ж мали добре подумати: дозволити собі якусь забаганку чи ні.

Молодість дається для того, щоб забезпечити старість. Бо старість — дуже жорстока річ. У неї — одна дорога, а в молодості завжди є вибір.