Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «Я вірю в літературно намолені місця» - Соціум - dt.ua

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «Я вірю в літературно намолені місця»

18 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 18 серпня-25 серпня

Письменник Михайло Слабошпицький називає себе колекціонером. Хобі в нього дещо незвичне: він колекціонує.....

Михайло Слабошпицький
Михайло Слабошпицький

Письменник Михайло Слабошпицький називає себе колекціонером. Хобі в нього дещо незвичне: він колекціонує... людей.

Це, звичайно, жарт, але в ньому є частка правди — Слабошпицький вважає кожну цікаву людину ненаписаним романом. Сьогодні в його «колекції» — сотні людських біографій, а чимало «екземплярів» стали друзями письменника на довгі роки.

Щоб розпитати письменника про творчі плани в ювілейний для нього рік, кореспондент «ДТ» побувала в Лізі українських меценатів, виконавчим директором якої Михайло Слабошпицький є вже багато років. До речі, ця організація відзначає в нинішньому році своє перше десятиріччя.

— Михайле Федотовичу, ми зустрічаємося в розпал літа, коли розпечений Київ геть порожніє у вихідні. Тому не дивно, що розмова зайде й про відпочинок творчих людей. Поділіться «професіональним» секретом: де і як відпочивають письменники?

— У нас була добра традиція: майже кожний письменник раз на рік відпочивав у Будинку творчості. Такої унікальної системи соціального захисту творчих людей (письменників, композиторів, акторів), яка діяла в нас багато років, більше немає ніде у світі. Схоже, вона відмирає і тут, оскільки нинішні будинки творчості дуже мало нагадують самих себе 20—30-річної давності...

Мені здається, що соціалізм сакралізував письменників (якщо вони були ідеологічно благонадійні), зробивши їх такими собі священними коровами, а сьогодні письменник є просто-таки інтелектуальним люмпеном.

Дуже шкода цієї системи будинків творчості, оскільки вона — велике багатство і чинник, який ще може допомогти нам впливати на українську літературу, адже талановитій людині конче необхідно десь сховатися, щоб мати умови для роботи…

Крім усього іншого, будинки творчості мають і багаті культурні традиції?

— Ви цілковито праві. Скажімо, Ялтинський будинок пов’язаний з ім’ям К.Паустовського, який написав там багато творів. Коли я прогулююся його територією, мені здається, що я «ступаю в сліди» Паустовського.

З будинками творчості пов’язано безліч біографій наших і зарубіжних письменників. Багато хто жив узимку в Ірпені, а влітку — у Коктебелі, Ялті та Одесі, привозили туди своїх дітей і онуків. Я пам’ятаю Ліну Костенко в Ірпені, а Микола Лукаш (геніальний перекладач!) майже всі свої переклади, зокрема і «Дон Кіхота», зробив в Ірпінському будинку творчості.

Дуже «домашніх» письменників — одиниці, наприклад Володимир Базилевський і Василь Захарченко. Більшість літераторів, так чи інакше, перетиналися з письменницькими будинками.

Кажуть, що розвал системи будинків творчості спостерігається на всьому пострадянському просторі...

— Їхнє становище у всьому колишньому Союзі дуже важке. Я читав у російській «Литературной газете» про Будинок творчості в Передєлкіно, у долі якого бізнесмени відіграли далеко не кращу роль. У російських письменників такі самі проблеми, як і в нас. Із нас, літераторів, вийшли погані господарі: коли я буваю в Криму чи Ірпені, розумію, що ми не вміємо чи не хочемо господарювати. Потрібно щось робити, взяти будинки творчості під свій захист, інакше вони можуть загинути. У даному разі я не вірю в добродійність держави чи доброго дядечка-бізнесмена. Спілці письменників дуже важко утримувати все це, оплачувати величезну оренду на землю. Мабуть, потрібно відмовитися від чогось, чимось пожертвувати. Можна програти битву, але не війну.

Талант менеджера, на жаль, трапляється рідше, ніж талант літератора. А хто нині «более истории ценен»? Дай Боже, щоб до нас у Спілку письменників прийшло якнайбільше хороших менеджерів, адже головне — поставити на ноги господарювання.

Плідних зусиль докладають композитори у своєму Будинку творчості у Ворзелі. Їм ще важче, оскільки в кожного композитора в номері має бути інструмент — фортепіано, а крім того плоди їхньої творчості ефемерніші за наші. Та вони тримаються. Голова Спілки композиторів Євген Станкович — мій друг, хочу в нього довідатися, як їм це вдається.

Повернімося до творчості. Знаю, що ви щороку подовгу працюєте в Ірпені, де є свої старожили — письменники Михайлина Коцюбинська, Світлана Йовенко, Алла Потапова, Світлана Короненко, Василь Дробот і багато інших. У чому особлива магія Ірпеня, його неповторна аура?

— Секрет того, що там по-особливому пишеться, полягає ось у чому: знаєте, про монастирі кажуть, що це намолені місця. Ірпінський будинок творчості — літературно «намолене» місце, а суб’єктивний це чинник чи об’єктивний — можна сперечатися.

Я ще застав у Ірпені еру великих письменників і дотепер бачу те, чого вже немає. Мені здається, що з-за повороту назустріч мені вийде Віктор Близнець чи Василь Земляк, що я йду слідами Григорія Тютюнника... Молодий письменник 25—30 років, який приїхав туди, нічого цього вже не побачить — він подивується: що тут особливого? Хоча аура зберігається...

У 70-ті роки я працював у «Літературній Україні», квартири в Києві не було, й мені довелося вісім років (вдумайтеся!) жити в Ірпінському будинку творчості. Я знав усю місцеву топографію — від першого корпусу до їдальні пролягала «тропа генія» (як ми жартівливо називали цю стежину), там жив Павло Загребельний, а до цього — Олесь Гончар. Від воріт до десятого корпусу йшла «алея молодих дарувань» — так охрестив цю стежину місцевий фольклор. Та, крім фольклору, тут народилося й багато творів — усі історичні романи П.Зегребельного написані в Ірпені, тут багато працював Григорій Тютюнник та інші письменники.

Аби моя воля, я б відкрив в Ірпені «живий музей літератури», возив би туди вчителів з усієї України й показував: тут написана, наприклад, «Лебедина зграя» Василя Земляка. Я дотепер пам’ятаю сніжну зиму, відкриту кватирку і пакет зі шматком сала, який висів за нею. З кватирки йшов дим — Земляк жахливо курив. Так і народжувався грандіозний твір.

Якщо завтра всього цього не стане, зникне безліч реалій із біографій видатних письменників. Коли я проходжу, наприклад, повз перший корпус і дивлюся нагору, я бачу маленьку кімнатку-шпаківню зі стародавнім балконом, це шоста кімната, в якій полюбляв мешкати Юрій Яновський.

У роки моєї юності вважалося, що перший корпус — це статус, там жили хіба що класики і Юрій Канівець, який був секретарем СП із господарських питань. У другій кімнаті часто жив Євген Гуцало. Народ так і казав: «кімната Гуцала» чи «кімната Комара».

— Цей стародавній особнячок до вподоби багатьом. Кажуть, що з ним пов’язана якась легенда?

— Історія цього будинку така: у Києві є відомий район Чоколовка, названий на честь відомого колись підприємця Чоколова. У нього була дама серця, якій він купив будинок (нинішній перший корпус). Щоб мати виправдувальну причину своїх поїздок до Ірпеня перед сім’єю, підприємець купив (за іншою версією — побудував поруч із будинком) меблеву фабрику, вона існує і понині.

Достовірним є факт, що романтична любов Чоколова мала сумний кінець — його кохана наклала на себе руки. Коли в Будинку творчості розпочинався сезон, письменники, котрі приїхали в перший корпус, бачили ночами привид жінки, який блукав коридорами або раптово з’являвся в одній із кімнат…

Свою історію мають і інші будинки, наприклад нині зруйнований другий корпус, — там завжди зупинявся Олександр Довженко, який не жалував «поміщицьких» котеджів з архітектурними прикрасами.

А може, особлива аура письменницьких будинків — це плід уяви мрійливих літераторів?

— Та нічого подібного! Ми просто не знаємо свого багатства. Наприклад, про Ірпінський будинок творчості кажуть: він місцевого значення. Та це надбання всієї, як тоді казали, радянської літератури. З ним пов’язаний знаменитий вірш Б.Пастернака, який приїжджав до Ірпеня з коханою, ховаючись від московського бомонду. Про Ірпінь — один з відомих віршів Леоніда Кисельова, і таких творів дуже багато...

Нещодавно вийшов у світ збірник про Ірпінь за редакцією Олекси Ющенка. Шкода, що там немає багатьох цікавих моментів, немає драматургії, я б назвав цей збірник, де зібрано півтора-два десятки авторів, матеріалом для майбутньої книжки про Ірпінь. Хотілося б, щоб до такої книжки ввійшов фольклор, тисяча цікавих історій.

Наприклад, у 70-ті роки територією Ірпінського будинку творчості гуляв старенький кінь, білий у яблуках, на ім’я Серьожа, з ним гралися діти. Багато класиків описали його у своїх книжках. Виявилося, що то було ціле покоління коней. Коли старий кінь помер, купили нового тієї самої масті, назвавши його теж Серьожа. Павло Губенко (він же Остап Вишня) якось став жертвою письменницького розіграшу — до нього в кімнату через терасу, коли він солодко спав, завели коня й прив’язали до ліжка. Особливо такими містифікаціями й розіграшами славився Анатолій Дімаров…

— Крім усамітнених будинків творчості, письменникам необхідні нові враження. Багато європейських письменників живуть по черзі в різних країнах. Чи доступно це для нашого творчого люду?

— Здебільшого недоступно. Є всього кілька імен — наприклад Оксана Пахльовська і Юрій Андрухович, які пов’язані із зарубіжжям. Буває, що літератори отримують гранти й проводять півроку за кордоном, але зазвичай вибирають гучні імена. Водночас російські письменники, наприклад Тетяна Толстая, живуть у різних країнах. Це свідчить про те, що українська література ще не завоювала світу так, як російська. На жаль, нами мало цікавляться університети, а для письменника найпростіший шлях за кордон — читати авторський курс лекцій. Віктор Коптілов читав курс лекцій у Сорбонні, але такі випадки поодинокі…

— Багато українських письменників за своїм рівнем цілком могли б вийти на європейський ринок. Які проблеми заважають їм це зробити, може, в нас недостатньо розвинений інститут перекладу?

— Є кілька чинників. Перший: які світові літератури ми знаємо? Тих країн, які домінують на політичній арені. Це свідчить про інтерес у світі до тих, хто замовляє музику. Україна в цьому сенсі — безнадійний аутсайдер, тому інтересу до неї немає. Друге: якщо українська література не має широкого визнання в самій Україні, маючи при цьому першокласних письменників — Ліну Костенко, Григорія Тютюнника та ін., то важко уявити, щоб вона зазвучала на Заході. Українська діаспора могла б стати мостом між українською літературою та зарубіжжям, але не впоралася з цим завданням. За минулі роки в еміграції народилося багато дітей, які вже є англо- чи франкомовними. Вони могли б стати перекладачами, та ба...

Сьогодні українська література в Україні мало цікавить владу не як її апологет, а як складник культури. Порівняйте, скільки коштів іде, наприклад, у Франції на різноманітні культурні інституції в численних країнах? А в нас подібних центрів немає практично ніде, крім Москви, та й той невідомо чим займається... Підтримка літератури потребує багато коштів, які має інвестувати держава.

Перекладачі з-за кордону мало цікавляться Україною, тому що це не престижно. Процес міг би розпочатися після сплеску інтересу до подій в Україні (помаранчевої революції), але тепер стан наших справ згубно впливає на інтерес до нас…

— Ви відомі як людина, котра залучає до України наших закордонних співвітчизників. Розкажіть — що нового сталося в Лізі українських меценатів після вашої останньої зустрічі з читачами «ДТ»?

— Змінилося багато чого: першим президентом ліги був нині покійний емігрант Петро Яцик, який багато чого зробив для України, нині організацію очолює генеральний директор фармацевтичної фірми «Дарниця» Володимир Загорій, а я — її виконавчий директор.

Цього року нам виповнюється десять років, і ми, напевно, виявилися однією з небагатьох українських громадських організацій, які прожили так довго. Я знаю чимало прекрасних починань, що проіснували два-три роки й зійшли нанівець.

Ми не тільки протрималися ціле десятиріччя, а й виконуємо всі свої програми, наприклад конкурс на кращий підручник з історії України. Шість років поспіль разом із Міністерством освіти і науки проводимо міжнародний конкурс української мови ім. Петра Яцика. Це масовий проект, у ньому беруть участь п’ять мільйонів дітей в усіх 11 країнах, де живуть українці, — СНД, Польщі, Словаччині... Подібні конкурси проходять у багатьох країнах, наприклад у США — з англійської мови. Павло Загребельний, який три роки був у нас головою спостережної ради, розповів, що є подібний конкурс у... Китаї!

Наприкінці вересня ми, можливо, оголосимо новий літературний конкурс «Лі-Терра» — на кращі твори для школярів і студентів з історії України. Колись відомий меценат Чекаленко сказав: «Добре полякам — у них був геніальний фантазер Сенкевич, який виховав націю своїми історичними романами». Нам би Бог послав — хочемо відкрити свого Сенкевича чи Дюма. Слоган у нас такий: «Національний капітал, національна історія, національний бестселер», ось на що ми замахнулися!

— Кілька слів про меценатів ліги та їхнє поле діяльності…

— Крім спільних акцій, у кожного члена ліги чимало особистих програм, одне не виключає іншого. Наприклад, Володимир Загородній фінансує театральну трупу Бенюка — Хостікоєва. Ця трупа орендує сцену в Російській драмі та дає багато модних спектаклів.

Безліч книжок українських авторів видали Мар’ян Коць зі США й нині покійний Володимир Кашицький із Польщі (ця мужня людина без обох рук видала власним коштом цілу бібліотеку й купила під Києвом будинок для школи кобзарів).

Існує освітній фонд Петра Яцика, який нині очолює його донька Надія, освітній фонд Костянтина Темертея. Нині Темертей за пропозицією президента В.Ющенка готує в Канаді виставку трипільської культури України. В нас є багато знакових людей, наприклад мій друг Степан Горлач, котрий тривалий час був головою Канадського товариства друзів України. Ця людина в рік здобуття Україною незалежності пройшла всю країну пішки — із півночі на південь і з заходу на схід. Про це багато писали ЗМІ всього світу, а згодом вийшла книжка про нього — «Хрестини незалежності».

Крім того, у західному світі є гарна традиція — на честь близької людини замість букета квітів робити добру справу. Люди виділяють гроші на премію імені своєї матері, друга. Наприклад, уже кілька років українські діти отримують премію імені Тетяни Симиренко, яка спочила в Оттаві. Цю акцію спонсорують по черзі її подруги…

— Як ви почуваєтеся в 60-й день народження?

— Завжди здається, що нині пишеш найголовніше, ось і я щойно закінчив книжку «25 поетів української діаспори». Це літературно-біографічні портрети поетів політичної еміграції, які жили поза Україною в ХХ столітті. Перевидав книжку «Українські меценати», там цілий масив цікавого матеріалу.

Розумієте, відчуття, що життя лишень починається, дуже оманливе. З одного боку, воно допомагає жити, з іншого — багато чого вже позаду...

Михайло Федотович Слабошпицький — прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч.

Багато років присвятив журналістиці як завідувач відділу критики газети «Літературна Україна», головний редактор газети «Вісті з України» і журналу «Вавилон».

Обирався секретарем Київської організації Спілки письменників України, першим головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради. З 1995 року — виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів вал». Співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. П.Яцика.

Автор есе «Марія Башкирцева», що видавалося в багатьох країнах, книжок «Не загублена українська людина — 55 портретів з української діаспори», «Українські меценати» (нариси з історії української культури), «Пейзаж для Помаранчевої революції» (хроніка-колаж). Один з авторів «Історії української літератури ХХ століття» (нариси про Тодося Осьмачку, Ігоря Качуровського, Ліну Костенко, Бориса Нечерду і Романа Федоріва), низки романів, художніх і документальних повістей, книжок для дітей.

За роман-біографію «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)» був удостоєний Національної премії України ім. Т.Шевченка за 2005 рік.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво