МИХАЙЛО ПІОТРОВСЬКИЙ: «Я ВИРІС НА РОЗКОПКАХ» - Соціум - dt.ua

МИХАЙЛО ПІОТРОВСЬКИЙ: «Я ВИРІС НА РОЗКОПКАХ»

12 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 12 квітня-19 квітня

Керувати Ермітажем Михайло Борисович Піотровський учився в експедиціях. На його думку, організація експедиції і керівництво «російським ковчегом» — споріднені процеси...

Керувати Ермітажем Михайло Борисович Піотровський учився в експедиціях. На його думку, організація експедиції і керівництво «російським ковчегом» — споріднені процеси. І тут, і там потрібно вибивати гроші, коптіти над фінансовою звітністю і надихати співробітників. А у разі перемоги над перешкодами й обставинами на організатора і його супутників очікує подорож крізь простір, час і культури. Поки Ермітажем керував батько — Борис Борисович Піотровський — його син подорожував Єменом, знайомлячись з древньою цивілізацією пахощів. А після смерті батька Михайло Борисович повернувся до Ермітажу, якого, власне, не залишав ніколи. І нині подорожує по «російському ковчегу» — цій розкішно ілюстрованій енциклопедії світової культури. А слідом за главою експедиції плентаємося ми — випадкові або постійні гості палацу, який лине крізь часи.

— Михайле Борисовичу, знаю, що ваше дитинство пройшло на розкопках у Вірменії. Розкажіть про це докладніше.

— Так я просто виріс на розкопках! І в археологічних експедиціях. Спочатку лише спостерігав, а потім і брав участь. Причому в першій експедиції опинився у 7—8 років. А колупатися почав років у п’ятнадцять—шістнадцять. При цьому всі мої менш або більш чіткі спогади відносяться до дванадцяти—тринадцяти років. Спочатку запам’ятовував пейзажі — сад гарний або гай — а потім з’явилося відчуття землі, як вона кришиться під пальцями, і виникає впевненість у тому, що ти розкопуєш щось загадкове. Розкопки ці були здебільшого у Вірменії — у Кармір-Блурі, неподалік від Єревана. Археологи вивчали те, що залишилося від давнього урартського міста і фортеці на пагорбі Кармір-Блур.

Звідси може бути два результати: або потяг, або відторгнення. Нас двоє братів, і брат став хіміком, тому що все це йому набридло — й історія, й археологія. А я навпаки — пристрастився.

— Тоді чому стали займатися арабістикою, а не древньою державою Урарту, як ваш батько?

Мені завжди хотілося знати те, чого не знає батько або знає в меншій мірі. І потім, мене завжди цікавило сходознавство, мови. Арабістику вибрав як одну з найважчих наук. На східний факультет Ленінградського університету, і особливо на арабське відділення завжди був величезний конкурс. Але вступив. І тепер завжди й усім кажу: якби я навіть був багатим принцом із замком і палацом, усе одно став би арабістом.

— І від Ермітажу відмовилися б?

— Чому? Як на мене, сходознавство й Ермітаж нероздільні. Адже сходознавство — це не просто наука, якою займається Ермітаж, а якою він знаменитий. Своїми вченими-сходознавцями, приміром... Самі поміркуйте: за останні 150 років одне ім’я за іншим! І потім — це наука, що припускає перехід із цивілізації в цивілізацію, з епохи в епоху. Сходознавець може займатися чим завгодно. Завідувати овочевою базою, торгувати м’ясом, бути розвідником, дипломатом, економістом. До того ж сходознавство разом з археологією дуже добре готує до керівництва музеєм. Як і досвід організації експедиції... Взагалі процес їхньої організації дуже схожий на керування Ермітажем. Потрібно вибивати гроші, вести постійну фінансову звітність, працювати з людьми...

— Коли відбулося ваше знайомство з Ермітажем? Ходили в дитинстві в музейні гуртки?

— В археологічний і мистецтвознавчий. Словом, з дитинства всі інтереси були тут. Тато заохочував мою старанність, але ніколи не змушував ходити в Ермітаж, займатися в гуртках. Проте якщо я хотів прилучатися до Ермітажу, то створювалися всі умови. Це і приваблювало. Був захоплений тим, чим займався батько, але водночас тягло і в інший бік. У бік арабістики. Але батько ніколи не втручався в мої заняття без особливих причин.

— Знаю, що така причина знайшлася лише єдиний раз, коли ви зволікали із захистом кандидатської дисертації.

— Я писав дисертацію в Інституті сходознавства, але дуже повільно, не поспішав. І батько сказав якось мимохіть, але дуже вагомо, він так умів: «Ось я помру, а ти ще не стоятимеш на ногах». Це пробрало, і я заквапився. Прямого втручання взагалі ніколи не було, він давав поради, але ненав’язливо. Надихав прикладом.

— Ви провели не один рік в експедиціях по Ємену. Як прийшли до цієї давньої, з безліччю загадок країни? Що змусило вас домагатися близького знайомства з її таємницями?

— Коли навчався і потім працював, про Ермітаж не можна було і думати, тому що тут трудився батько. Я працював в Інституті сходознавства і займався арабістикою. Був у Каїрі на стажуванні. Захопився Єменом, давніми рукописами... Писав його історії, ще не побувавши там.

Потім працював кілька років у Ємені перекладачем, викладав історію цієї країни, вивчав стародавності в різних тамтешніх музеях. Поступово ми стали «пробивати» через різні інстанції можливість організації експедиції. І одним з важливих аргументів було те, що в нас у Росії вже існувала ціла школа з вивчення давнього Ємену, книги виходили, статті...

А Ємен — надзвичайна країна. Південь Аравійського півострова, країна біблійної цариці Савської, країна пахощів. Країна, в якій пахощі в давнину були, як нафта нині. Чудова, надзвичайна цивілізація, але маловивчена і малодоступна. Коли почав нею займатися, колег у всьому світі в мене відшукалося лише 12. І ось нарешті вдалося створити експедицію — причому унікальну радянсько-єменську, комплексну, широкого гуманітарного профілю. Її очолив Петро Опанасович Грязневич, мій учитель-арабіст.

— І довго вона тривала?

— Десять років. Потім, уже після перебудови, гроші скінчилися, і ми з нашими зарубіжними колегами їздили в Ємен поодинці. Сьогодні вона, правда, відновилася, але не в тому обсязі, і я вже в ній не працюю.

— Якою нині — коли минув час — вам бачиться єменська епопея?

— Експедиція була цілком чудова. Країна пахощів, розкопки давнього міста Файгун, міста-храму, присвяченого богам давньої Аравії. Зараз редагую свої і Петра Опанасовича спогади про нашу подорож. Адже ми з ним пройшли з долини Хадромаута, спочатку на машинах, а потім через перевали пішки до узбережжя. Тим самим маршрутом, яким ходили колись каравани з пахощами.

Тут нас чекав інший значний об’єкт досліджень — порт Кана. Великий порт на гарній скелі, відкіля вивозили пахощі кораблями в Червоне море. Там і копати було безумно цікаво, тому що в порт цей везли вантажі з різних місць. Знахідок у нас виявилося багато, особливо написів, тому що єменська цивілізація була дуже «пишуча».

Я спеціально вивчав написи на скелях. Це приблизно те саме, що «Петро і Василь були тут», але коли Петро і Василь жили кілька тисячоліть тому, то дуже важливо, якими написами вони псували скелі. І, звичайно, як звуть Петра і Василя. Якщо автор напису — Василь, то він — росіянин, якщо Ахмад — то араб і т.ін. У написах згадувалися боги і географічні назви. Загалом, розшифровуючи їх, ми визначали стоянки прочан і караванні шляхи.

Обстежували цілі долини — селище за селищем. Вивчали і розкопували давні пам’ятники, записували поезію, аналізували економічні і природні умови. Причому кожним конкретним завданням займався фахівець. Зібрали величезну кількість матеріалів. Це був один з тих варіантів, коли Радянський Союз зробив гарну справу.

— А цариця Савська, яка випробувала Соломона загадками, насправді правила Давнім Єменом?

— Ніякої цариці Савської там начебто не виходить, тому що жінки Єменом не правили. Але там стоять величезні давні вежі, високі стіни, величезні греблі. Це була квітуча країна, і її жителі навіть умудрялися збирати воду в період дощів. А коли дощ у пустелі, то йде вода заввишки 5—6 м. Вони греблями її розбирали, і до наступного сезону дощів були забезпечені водою.

Цариця Савська, можливо, була союзною жителям півдня правителькою на півночі. Тому що торговий шлях йшов із півдня на північ, товари передавалися від однієї держави іншій, і той, хто жив на кінцевій частині шляху, продавав одержані товари. І відповідав за всю ту славу, що була позаду. Цариця Савська правила, мабуть, у Північній Аравії, але за нею була вся могутність і багатство Південної Аравії, тому що жила на кінцевій точці караванних шляхів.

— Як усе ж таки ви прийшли від Ємену до Ермітажу?

— Практично це було так. Коли помер батько, його заступник став директором і запропонував мені посаду першого заступника. У результаті я став наступником. Так що повернувся до Ермітажу, якого по суті ніколи не залишав. Адже моя перша наукова доповідь була зроблена в Ермітажі, у відділі Сходу.

— Ваші діти продовжують музейну династію?

— Династія, на жаль, не продовжується. Дочка, правда, також закінчила арабське відділення східного факультету Петербурзького університету, якийсь час жила в Тунісі, але потім пішла працювати в банк. Нині вона працює в Москві. А син учиться на програміста, він з дитинства бував в Ермітажі і нині увесь час пропадає в комп’ютерному відділі музею. Це не зовсім династія, музейна справа в колишньому розумінні. Але музейною справою в новому розумінні це можна назвати.

— Як Ермітаж ввіллється в прийдешнє святкування 300-річчя Петербурга?

— Не думаю, що ми кудись віллємося. Ми самі по собі. Тим більше що центр святкувань буде у нас. Основна виставка, яку збираємося присвятити 300-річчю, називається «Засновник». Це буде величезне, не порівнянне ні з чим зібрання особистих речей Петра I. Потім ми відремонтуємо повністю Головний Штаб, відкриємо там експозиції. Відреставруємо ворота, орлів... Відбудеться ціла серія виставок. Яких, поки не скажу.

— У «Російському ковчегу» Сокурова ви грали самі себе. Як ви змогли залишатися самим собою в цьому грандіозному карнавалі?

— Я не те що грав, а швидше промовляв слова. Сцена була така: зустрічаються в одному із залів Ермітажу три директори музею. Два покійних (Орбелі та мій батько) і я. Звертаюся до них, вони мені туманно відповідають, похмуре щось пророкують, ясніше сказати не можуть або не хочуть. Так само містично ми розстаємося. Дим якийсь йде, звучать лиховісні заяви. Вони, мовляв, знають, що буде з Росією, але не скажуть.

— Що для вас наступність поколінь? Як ви її розумієте?

— Наступність поколінь — річ дуже важлива. Діти повинні тією або іншою мірою продовжувати справи батьків. Батьки мають бути для них найвищим прикладом — на цьому і будується людська культура. Мені пощастило: я завжди хотів займатися приблизно тим самим, що і батько. Археологією, історією, Ермітажем. Тим і живу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво