Михайло Грушевський і більшовицька влада: ціна політичного компромісу

Поділитися
29 вересня виповнилося 140 років від дня народження видатного українського вченого, державного і політичного діяча Михайла Сергійовича Грушевського...

29 вересня виповнилося 140 років від дня народження видатного українського вченого, державного і політичного діяча Михайла Сергійовича Грушевського. За часів незалежної України ця постать пройшла складний шлях повернення до свого народу. Перевидано творчу спадщину — насамперед основні історичні, публіцистичні праці, щоденники, спогади; вийшла перша наукова біографія вченого. Здійснюється масштабний проект видання його творів у 50 томах.

Проте й нині залишається чимало сторінок, які потребують поглибленого розгляду, а відтак і нової інтерпретації. Це стосується й такого неординарного вчинку Михайла Грушевського, як повернення 1924 року до СРСР.

М.Грушевський єдиний з визначних лідерів української революції 1917—1921 рр., хто повернувся в УСРР. Як відомо, ще раніше таку спробу зробив В.Винниченко, але, на його щастя, вона виявилася невдалою. С.Петлюра і П.Скоропадський можливості повернення навіть не припускали.

Компроміс М.Грушевського з більшовиками і його повернення викликало бурхливу, здебільшого негативну, реакцію в середовищі українських емігрантів. Колишні колеги по УПСР М.Шаповал та Н.Григоріїв гнівно затаврували М.Грушевського та інших «ренегатів», які «спокійнісінько пішли на службу найлютішому ворогові, пішли ганебно, без жодних уступок з його боку». Неоднозначною була реакція на приїзд М.Грушевського й серед інтелігенції УСРР. Так, віце-президент ВУАН С.Єфремов занотував у щоденнику: «Тепер вони мало не всі тут, принаймні «видніші», вклонились Золотій Орді й п’ють кумис».

В українській історичній літературі впродовж понад восьми десятиліть висловлювалися суперечливі оцінки факту повернення М.Грушевського в УСРР, його співпраці з радянською владою. Н.Полонська-Василенко, М.Стахів, А.Жуковський та інші дослідники негативно кваліфікували цей крок, акцентуючи увагу на тому, що здійснив його не просто професор, а голова УНР. Цієї проблеми не обійшов свого часу й найповажніший біограф М.Грушевського Л.Винар, виділивши серед спонукальних мотивів повернення насамперед потребу вченого у науковій праці. Але 20 років тому він зробив досить важливе застереження стосовно того, що відповіді на деякі питання «можна буде дати в майбутньому, коли архівні матеріали Грушевського його київської доби будуть доступні дослідникам».

Нарешті такі часи настали. Українська історіографія кваліфікує повернення М.Грушевського до радянської України як політичний компроміс з більшовицькою владою. Аналіз автентичних історичних джерел, тогочасної партійної публіцистики, мемуарної літератури переконливо доводить, що його рееміграція не була ні випадковістю, ні політичною наївністю. Це був тривалий і складний процес, глибоко детермінований насамперед світоглядом М.Грушевського, еволюцією певних складників його політичної ідеології під впливом динамічних процесів революційної доби.

М.Грушевському були притаманні народницькі погляди, неподоланий федералізм, соціалістичний догматизм, віра у світову революцію, нелюбов до буржуазії. Це змушувало його шукати кореляції власних поглядів із соціалістичними, антибуржуазними, радянськими, народофільськими гаслами більшовиків та вірити в утопічні моделі прийдешнього суспільного ладу.

Важливими підставами для цього компромісу стали політичні, економічні, суспільні процеси в УСРР та СРСР. Більшовики вийшли переможцями в революції і громадянській війні; відбулася певна корекція національної політики, розпочалася українізація; в КП(б)У зосереджувалася значна частина колишніх членів українських політичних партій; більшовики відмовилися від жорсткого централізаторського курсу «воєнного комунізму» і вдалися до різкої лібералізації економіки; радянські республіки об’єдналися в федеративний союз на зовнішньорівноправних засадах. Ці реалії видимої радянської дійсності, ситуативно накладені на внутрішнє переконання та установки М.Грушевського, й створили підґрунтя компромісу з владою.

Існували й інші спонукальні мотиви повернення — науково-організаційного, морально-психологічного, матеріально-побутового характеру. Серед них — іманентна потреба наукової творчості, завершення фундаментальної праці «Історія України-Руси», реалізація дослідницьких та видавничих проектів. Поза Україною це було нездійсненне. Не слід відкидати й проблем матеріального характеру.

Більшовицьке керівництво, вступивши у тривалий переговорний процес із М.Грушевським, ставило на перший план завдання політичного характеру — домогтися його повернення в Україну. Це означало б визнання ним радянської влади і згоду на співпрацю з нею. Водночас завдавало б відчутного удару по конфронтаційному середовищу української еміграції, підсилювало «зміновіхівські» настрої, сприяло б активізації повернення в УСРР колишніх опонентів. ЦК КП(б)У планував використати М.Грушевського як свого спільника й у внутрішньополітичній боротьбі. Зокрема в такій складній справі, як ідейне завоювання Всеукраїнської академії наук.

Переконливим свідченням того, якої виняткової ваги надавалося поверненню М.Грушевського, є факт ухвали Політбюро ЦК РКП(б) остаточного рішення щодо нього. Питання розглядалося 10 листопада 1924 р. і стояло першим у порядку денному засідання; до Москви спеціально було викликано голову РНК УСРР В.Чубаря. Промовисте й саме формулювання питання: «Про допущення проф. Грушевського в Росію». Щоправда, у тексті постанови записали: «1. Не заперечувати проти допущення проф. Грушевського в СРСР. 2. Проведення в життя даної постанови доручити ЦК КПУ». На засіданні Політбюро були присутні Г. Зинов’єв, Л.Каменєв, Л.Троцький, Й.Сталін, М.Бухарін, В.Молотов, Ф.Дзержинський та інші.

Визначальні (чи фатальні) для долі М.Грушевського ухвали найвищого керівництва залишилися невідомі навіть самому реемігрантові. Формально дозвіл на повернення дала Мала президія ВУЦВК 28 листопада 1923 р.: «Клопотання проф. Грушевського про дозвіл йому в’їзду на Україну задовольнити, видавши йому відповідний охоронний лист». Це не завадило потім керівникам УСРР трактувати повернення вченого як акт помилування. Адже діяла постанова ВУЦВК про політичну амністію. В ній наголошувалося, що С.Петлюра, П.Скоропадський і Н.Махно цьому актові не підлягають.

Досягнення угоди М.Грушевського з більшовицькою владою тривало майже чотири роки. Від його першого офіційного звернення до ЦК КП(б)У в липні 1920 р. до отримання охоронних грамот на початку 1924 р. Це був складний і суперечливий переговорний процес, у якому були задіяні і сам М.Грушевський, і його емісари, більшовицьке керівництво, радянські дипломати, закордонні посередники.

На цьому шляху М.Грушевський зробив чималі політичні поступки. Не всі вони були обумовлені лише її вимогами. Ще раніше він став на дещо модифіковану радянську платформу, далі задекларував визнання принципів III Інтернаціоналу, погодився з відмовою більшовиків співпрацювати з УПСР, а потім і порвав з нею, засудив альянс С.Петлюри з Ю.Пілсудським, зобов’язався не брати участі в політичній роботі. З-під його пера з’явилося й чимало сервільних оцінок ролі російських більшовиків у світовій революції.

Очевидно, що М.Грушевський явно перебільшував роль феномена російського більшовизму у цивілізаційному поступі людства. О.Шульгин залишив унікальні спогади про зустрічі з ученим улітку 1920 р. М.Грушевський сказав: «А не думаєте Ви, Олександре Яковичу, що ми переживаємо ту саму добу, як під час кінця римської імперії? Все нищиться, кінчається старий світ і на зміну йому приходить новий. Цей «новий світ» — це мав бути большевизм. Не потрібно додавати, що я заперечував Михайлові Сергійовичу, бо не бачив занепаду Заходу, хоч і був він понівечений війною. Але я відчув, що він був глибоко перейнятий ідеєю кінця старого і появою нового світу. З цих думок логічно випливало і його поступування».

Для М.Грушевського більшовики з усіма їхніми помилками у проведенні української політики залишалися єдиним осередком соціалістичної революції. Він закликав «оминати всякого конфлікту з большевизмом, жалуючи загальну людську вагу соціалістичної революції, яку він веде». В політичній платформі УПСР М.Грушевський ще рельєфніше викладає своє бачення месіанської ролі російських більшовиків у світовій революції, які за три роки «з непевних авантюристів, опанованих усіма гріхами московського шовінізму й імперіалізму, якими могли здаватися на початках, виросли в провідників світового соціалістичного руху, на яких з вірою і любов’ю дивиться весь трудовий світ…».

У тогочасних публіцистичних працях М.Грушевського можна віднайти ще немало гіперболізованих оцінок російських більшовиків. Як правило, він робить це в контексті світової соціалістичної революції. Треба зазначити, що в ті роки віра в цей ідеал не тільки кремлівського мрійника, а й М.Грушевського не видавалася ефемерною. Мало того, вона детермінувала його політичні погляди, визначала їхню лівизну, породжувала сподівання на можливість побудови, як виявилося, утопічних моделей майбутнього суспільного ладу.

Якщо апріорі виходити з того, що цей крок зробив лідер українського національного відродження ХХ ст., колишній фактичний голова УНР, то можна схилитися до тогочасної оцінки його повернення в УСРР як «походу в Каноссу». Якщо глибоко проаналізувати його ідейно-політичні погляди, прослідкувати їх трансформацію в ході української революції, то компроміс із радянською владою не видається вже таким разючим і неприйнятним для його світогляду.

Досі в історичній літературі не зроблено спеціального аналізу угоди М.Грушевського з більшовицькою владою. Ймовірно, як цілісного письмового документа її не існувало. Умови вироблялися поступово, під час переговорів. Вони стосувалися обрання М.Грушевського дійсним членом ВУАН, створення для нього спеціальної кафедри, керівництва історичною секцією, заснування друкованих видань тощо. Окремо йшлося про гарантії безпеки вченого та його родини. Спочатку він отримав охоронного листа за підписами голови ВУЦВК Г.Петровського та секретаря П.Буценка, за яким надавалося право «свобідного проживання в межах УСРР, із боку Радянської влади йому ніяких звинувачень за його попередню політичну діяльність не пред’являється». М.Грушевський цим не вдовольнився і витребував ще одного листа за підписами голови уряду В.Чубаря та керівника ДПУ В.Балицького, доповненого конкретними гарантіями, що академік Грушевський на території УСРР «обшукам, арештам і переслідуванню не підлягає».

Є документальні підтвердження того, що існували «закриті» чи таємні положення угоди. Насамперед це стосувалося претензій М.Грушевського на посаду президента ВУАН. У листопаді 1923 р. повпред УСРР в Австрії Левицький отримав від наркома освіти В.Затонського таку шифрограму: «Можна натякнути Грушевському, що коли б його кандидатура була виставлена на президента, то Наркомос таку кандидатуру підтримуватиме». Хоч далі робилося застереження, що чимало академіків налаштовані проти, а посада президента виборна. Це було певним авансом з боку наркома, поза сумнівом, погодженим з Політбюро ЦК КП(б)У.

Ще менш з’ясованими залишаються питання про матеріально-фінансові зобов’язання влади. Безперечно, йдеться не про надання житла чи офіційну платню академіка. Він отримував додаткове, тобто поза бюджетом академії фінансування. Воно йшло через Наркомос, Головнауку і викликало чимале роздратування керівників ВУАН С.Єфремова та А.Кримського. І тільки коли президія академії наук була змінена і потреба в кандидатурі М.Грушевського відпала, Політбюро ЦК КП(б)У 9 січня 1929 р. ухвалює промовисто-категоричну постанову: «Визнати за необхідне зміну нашої лінії щодо матеріальної підтримки Грушевського».

Життя і діяльність М.Грушевського в СРСР досліджені досить повно. Спираючись на історичну реконструкцію цього періоду його біографії, спробуємо відповісти на запитання: чим був компроміс М.Грушевського з більшовиками — політичною помилкою, зрадою національних ідеалів чи продовженням життєвого і наукового подвигу?

Більшовицька влада розглядала приїзд М.Грушевського і його прихильників до СРСР як незаперечний успіх своєї контрпропагандистської діяльності на «зміновіхівській» ниві, банкрутство «націоналістичної», уенерівської ідеології і сподівалася використати реемігрантів для внутрішньополітичної діяльності серед інтелігенції.

Значну роль у зміні керівництва ВУАН, яке не сприймало вимог влади щодо «комунізації» цієї установи, ЦК КП(б)У, Наркомос відводили М.Грушевському. На цьому тимчасово вектор інтересів «верхів» і академіка збігся. Перші хотіли оновлення президії для посилення свого ідейного впливу, другий — прагнув втілення власного бачення моделі української академії, місця в ній гуманітарних досліджень, розвитку історичної науки тощо.

Навесні 1925 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У був призначений Л.Каганович. Очевидно, настроям серед української інтелігенції він надавав особливої ваги, бо невдовзі відвідав Київ і мав зустріч із М.Грушевським, хоч ні президент ВУАН В.Липський, ні віце-президент С.Єфремов такої честі не удостоїлися. Зміст їхньої розмови не відомий, але С.Єфремов тоді записав у щоденнику, що нібито Каганович поставив Грушевському пряме запитання: чи вважає той радянську владу найкращою для України? Академік ухилився від відповіді.

Однак М.Грушевський і далі розглядався як можлива кандидатура на посаду президента ВУАН. Оскільки в партійно-політичного керівництва УСРР не було цілковитої впевненості у лояльності вченого до влади, то йому запропонували підготувати до публікації спеціального листа з викладом власного бачення суспільно-політичних та академічних проблем. Тексту цієї заяви в архівах виявити не вдалося. Але очевидно, що в ній не було належного вияву вірнопідданських почуттів чи запевнення у прийнятті політичної лінії влади.

8 січня 1926 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило вибори до академії перенести, а визначення кандидатури президента відкласти. Крім того, голові уряду В.Чубарю доручалося особисто займатися питаннями, пов’язаними з листом М.Грушевського, домогтися чіткого викладу його лінії. Місія В.Чубаря не увінчалася успіхом — заява М.Грушевського так і не була оприлюднена.

Сумніви щодо прихильності вченого до влади підсилило й відзначення його 60-річчя у жовтні 1926 р. Незважаючи на превентивні заходи ЦК КП(б)У та місцевої влади, вшанування М.Грушевського перетворилося на яскраву маніфестацію національних сил. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило спеціальну постанову «Про ювілей Грушевського», головний пафос якої зводився до необхідності переглянути питання про нього як президента ВУАН у світлі останніх фактів. Проте новий нарком освіти М.Скрипник все ж переконав Політбюро в можливості рекомендувати кандидатуру М.Грушевського на посаду президента ВУАН. Тогочасне ставлення до М.Грушевського відверто виклав Л.Каганович на лютнево-березневому (1927 р.) пленумі ЦК КП(б)У. Аналізуючи політичні настрої в республіці, він одне з угруповань назвав напівзміновіхівським і на даний момент найменш небезпечним. «Я думаю, — наголошувалося у доповіді, — що до цього угруповання можна було б віднести без ризику впасти в помилку Грушевського та інших».

Можна з упевненістю стверджувати, що М.Грушевський так і не виявив достатньої лояльності до влади. На посаду президента ВУАН був запрошений «ідейно нейтральний» академік Д.Заболотний. Це означало провал спроб ідеологів КП(б)У використати М.Грушевського у своїх політичних цілях. Учений не переступив межі, за якою б починалася зрада його ідейних принципів.

Оцінка наслідків компромісу М.Грушевського з владою вимагає відповіді на запитання: настільки він допоміг офіційній владі «оволодіти» ВУАН? Аналіз документів доводить, що перебільшувати його роль у цій справі немає підстав. Безперечно, його прихід до академії загострив внутрішнє протиборство, яке досить часто набувало некоректних форм. При цьому, незважаючи на певні відмінності у політичних поглядах, ця боротьба не була ідейною. М.Грушевський стояв ближче до влади, ніж С.Єфремов, але обидва сприймали її як вимушену даність. Перший намагався пристосуватися, жити і творити, використовуючи ситуативну прихильність можновладців для відвоювання життєвого простору, інший — терпів, ненавидячи радянську владу, комуністичну ідеологію всім єством. Протистояння груп об’єктивно ослаблювало академічний загал, створювало враження застарілої чвари, давало підстави для втручання.

Об’єктивні умови розвитку радянської політичної системи, утвердження командної ролі більшовицької партії, формування марксистських кадрів раніше чи пізніше призвело б до падіння академічного бастіону. Внутрішньоакадемічне протиборство 20-х рр. служить ще однією ілюстрацією конфронтаційності національної еліти, її нездатності консолідуватися навіть у моменти смертельної небезпеки.

Обрання М.Грушевського до Академії наук СРСР у 1929 р. було наслідком його компромісу з більшовицькою владою. У той час незаперечні наукові заслуги вже не були гарантією проходження до академії. Увесь процес виборів жорстко контролювався спецкомісією Політбюро ЦК ВКП(б). При висуванні до союзної академії М.Грушевський мав цілковиту підтримку «верхів» УСРР. Офіційний відгук про його наукову діяльність підготував керівник Укрнауки М.Яворський. Це дуже прикметний документ. У ньому наголошувалося, що лише одна розробка М.Грушевським самостійної схеми українського історичного процесу створила епоху в українській історіографії, стала спробою ідеологічної революції і в російській історіографії. І, що найголовніше, відгук містив визнання того, що величезного значення цієї схеми «не заперечує і сучасна марксистська історична школа». Така блискуча характеристика наукових заслуг М.Грушевського, дана М.Яворським, також була певним компромісом чи авансом за обрання останнього в червні цього ж року академіком ВУАН. Очевидно, він ураховував й прихильне ставлення до М.Грушевського лідера більшовицької історіографії М.Покровського. Однак мине два роки, і «фронт» істориків-марксистів поведе тотальний наступ на М.Грушевського.

Агітпроп ЦК ВКП(б) розіслав таємну директиву, яка містила два списки претендентів на академічні вакансії: № 1 — для активної підтримки і № 2 — проти кого необхідно «ґрунтовно виступати». У списку № 1 прізвище М.Грушевського стояло поряд з М.Покровським, М.Бухаріним, Д.Рязановим та іншими. На якомусь етапі у цьому списку був Д.Багалій, але з часом він опинився поза ним. З політичних міркувань було відведено кандидатуру А.Кримського. Серед нечисленної групи союзних академіків від УСРР М.Грушевський був єдиним гуманітарієм.

Як наслідок компромісу можна розглядати й досить загадкове звільнення М.Грушевського невдовзі після його арешту в Москві в березні 1931 р. у справі контрреволюційної, антирадянської організації «Український національний центр». За задумом сценаристів ДПУ, після вдалого процесу «Спілки Визволення України» це мав бути ще масштабніший проект викриття спроб українських буржуазних націоналістів, керованих колишнім головою Центральної Ради М.Грушевським, повалити владу.

Немає сумніву, що, йдучи на компроміс, М.Грушевський вірив у можливість позитивної трансформації більшовицької влади, радянської системи, прогресу в національно-державній розбудові УСРР. Уже після повернення в Україну він писав одному з американських українців: «Я тут, не вважаючи на всі дефекти, чую себе тут в Українській Республіці, котру ми зачали будувати в 1917 р., і сподіваюсь, що дефекти вирівняються з часом…».

Події показали, що сподівання М.Грушевського на переродження більшовизму виявилися марними. І все ж не слід поспішно погоджуватися з давніми і сучасними звинуваченнями М.Грушевського в політичній короткозорості та наївності. Видаються логічними та обґрунтованими міркування з цього приводу відомого грушевськознавця І.Гірича: «З перспективи часу можуть здатися наївними погляди Грушевського на ґенезу комуністичного панування в Україні. Проте не можна з певністю стверджувати, що вже на початку
20-х рр. вдалося б передбачати майбутній політичний терор і, зрештою, знищення всіх елементів «самостійності», що їх мала тоді УСРР… «Народник» Грушевський був зовсім не одинокий у своїй вірі в можливість українізації Радянської України. Так, наприклад, автор «Україна ірредента» галичанин Ю.Бачинський, СВУ-шник В.Козловський і тисячі вояків УГА переїхали в Червону Україну з такими самими надіями».

Якщо зважувати на шальках терезів історії ціну компромісу М.Грушевського з більшовиками, то, безперечно, найвагомішою виявиться його наукова, організаційна, видавнича праця в царині українознавчих студій. Він максимально використав свій авторитет, поточну політичну кон’юнктуру для розвитку наукових досліджень, обстоювання власної схеми українського історичного процесу. Значною мірою це вдалося, оскільки він твердо і послідовно проводив лінію неприйняття комуністичної ідеології, марксистських методологічних підходів.

Йому вдалося за короткий період створити мережу підрозділів історичної секції ВУАН, налагодити роботу кафедри історії українського народу, підготовку аспірантів, які склали ядро київської наукової школи М.Грушевського. Побачили світ чергові томи його головного дітища «Історія України — Руси» та «Історії української літератури», вийшло понад 40 номерів відродженого журналу «Україна»... Аналіз творчого доробку М.Грушевського, його учнів, тематики установ історичної секції ВУАН доводить, що в науковій методології учений на принципові поступки комуністичній доктрині не пішов.

Однозначної оцінки повернення М.Грушевського на Батьківщину, його компромісу з більшовицькою владою не існує. І з моністичного погляду навряд чи вона можлива. Навіть неприхильні до нього сучасники були змушені з часом відкоригувати свої негативні кваліфікації цього неординарного кроку вченого і політика з урахуванням відомостей про його життя та особисту драму.

Зокрема, В.Винниченко спочатку вважав, що «старий інтриган» продався непочекістам (НЕП і ЧК. — Р.П.). Але у 1949 р. в «Заповіті борцям за визволення» визнав, що «Михайло Грушевський і його близькі товариші (які з еміграції вернулись на Україну) їхали на великий самокритичний подвиг, на тяжку боротьбу за здобуття нашої революції…». Ще виразніше висловився О.Оглоблин, вважаючи, що вчений повернувся для «продовження боротьби за національну самостійність і соборність України, — тою зброєю, яка в його руках була найсильнішою — зброєю науки».

Водночас слід зазначити, що М.Грушевський заплатив непомірно високу, жертовну ціну за свій компроміс із більшовиками. Це — життя його і більшості членів родини. У таборах
ГУЛАГу загинули донька Катерина, брат Олександр, племінник Сергій. І з цього погляду його приїзд у СРСР навряд чи може бути виправданий. Історія, як відомо, не має умовного способу. М.Грушевський жив, працював, боровся і страждав. І це — в кінцевому підсумку трагічне — десятиліття цілком вписується в загальний контекст його служіння українському народові.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі