Мельпомена української сцени. Тріумф і трагедія До 150-річчя з дня народження Марії Костянтинівни Заньковецької - Соціум - dt.ua

Мельпомена української сцени. Тріумф і трагедія До 150-річчя з дня народження Марії Костянтинівни Заньковецької

6 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 6 серпня-13 серпня

«Наша Украина слишком бедна, чтобы её можно было покинуть. Я слишком люблю её, мою Украину, и её театр, чтобы принять ваше предложение»...

«Наша Украина слишком бедна, чтобы её можно было покинуть. Я слишком люблю её, мою Украину, и её театр, чтобы принять ваше предложение».

Відповідь Марії Заньковецької на пропозицію Олексія Суворіна «ощасливити російську сцену» — перейти примадонною до Малого театру

Генетично закорінена в українстві звичка обирати за спостережний пункт «крайню хату» (а за фортецю — піч) породила ще одну звичку — у шерезі видатних постатей світового масштабу займати скромне крайнє місце. Не можемо бути самодостатніми, та й годі… Маруся Чурай — «українська Сапфо», Тарас Шевченко — «український Пушкін», Михайло Грушевський — «український Ключевський», Іван Пулюй — «український Рентген» (хоч останній був стосовно Пулюя класичним плагіатором). Ну, а наша славна іменинниця, зірка української сцени, незрівняна Марія Заньковецька, звичайно ж, — «українська Елеонора Дузе» (варіанти — Сара Бернар, Віра Коміссаржевська, Марія Єрмолова).

З відстані нинішнього дня можемо судити про будь-які акторські таланти минулого тільки за спогадами та відгуками їхніх сучасників. Той-таки Суворін, відомий театрал, що, до речі, суто по-імперському сприймав українство й українську мову, відразу вловив силу, могуть і оригінальність таланту Марії Заньковецької. Скористаємось його оцінкою, наведеною у блискучому і багато в чому неперевершеному дослідженні «До ювілею М. К. Заньковецької» Симона Петлюри (1907 р.):

«Это актриса с талантом большим, самостоятельным, оригинальным; натура, вся сотканная из самых чувствительных нервов. Подвижность её лица и всей её фигуры подчиняются душевным движениям с необыкновенною правдою. Про эту артистку нельзя сказать, что она или особенно хороша в драматических порывах, или в более спокойных проявлениях жизни; она везде — сама правда, поэтическая правда во всей её прелести. Это одна из тех немногих (курсив С. Петлюри. — Авт.) актрис, которые с первого же слова на сцене говорят вам о своем выдающемся таланте и его свежести, не запятнанной никакими подражаниями кому бы то ни было». «… Я прямо говорю, другой такой актрисы я никогда не видел. Я сравнил бы её с Сарой Бернар, но эта актриса никогда меня не трогала, тогда как у Заньковецкой очень много чувства и нервности в игре». «Подобной артистки нет у нас и за всю нашу память не было…» І це сказано в час, коли на театральних підмостках Москви і Петербурга сяяли зірки Віри Коміссаржевської, Марії Єрмолової, Марії Савіної, Антоніни Нежданової, Гликерії Федотової…

У своїй статті С.Петлюра, що, до речі, неодноразово виступав з глибокими театральними рецензіями, йде далі від простого захоплення. Почавши з цікавого спостереження, що рецензенти писали про М.Заньковецьку-актрису, а не про п’єси, в яких вона грала, С.Петлюра прагне розкрити витоки могутнього таланту, який зробив би честь найкращій європейській сцені. Її гра відзначається глибинним відчуттям художньої правди, неперевершеним психологізмом (і тут вона, можливо, перевершує знамениту італійку Елеонору Дузе), величезною природною інтуїцією, «своєю аналізою артистка часто поправляє самого автора, робить більш яскравими, виразними і ефективними моменти, ледве зачеплені, ледве змальовані останнім».

Тут хотілося б зауважити, що драматургічний матеріал, яким послуговувалася М.Заньковецька, далеко не завжди відповідав рівневі «світових стандартів». Українська драматургія, як нині індійське кіно, була дуже схильна до мелодраматичних колізій та постатей — як чоловічих, так і, особливо, жіночих. Але Заньковецька робила з ляльок із заплаканими очима живих, реально осяжних людей. Її гра була такою органічною, як Шевченкове слово.

В її репертуарі не було ролей зі світової класики — в цьому плані можливості українського театру були надто обмежені. Але чи не здається шановному читачеві, що М.Заньковецька особливо й не прагнула зіграти, скажімо, Офелію або Джульєтту? Хоча б тому, що органічно почувалася Наталкою-Полтавкою, Наймичкою, Марусею Богуславкою, Безталанною, Бондарівною, навіть Сарою («Жидівка-вихрестка»), циганкою Азою, полькою Зосею («Сава Чалий»), Єленою («Богдан Хмельницький»)… «Г-жа Заньковецкая, — казав той-таки Суворін, — неподражаема в драмах Карпенка-Карого, в которых соединились для неё и Шекспир, и Гете, и Шиллер, и Островский».

М.Заньковецька стала артистичним символом української нації. «І як Шевченка, за Костомаровим, український народ наче обібрав для того, щоб він опоетизував у своїй творчості поетичній страждання народні, так і Заньковецьку обібрала сама доля української нації для високої місії: стати за сценічне опоетизування страждань українського народу», — стверджував С.Петлюра. Заради «бідної України» актриса не погодилася змінити українську сцену на російську, незважаючи на «більші» ролі, більші гроші і більшу славу. Чи не приклад це для тих, хто в наші часи, не пересиливши ще навіть дитячого дисканту, зривається на «зелене» крило закордонного птаха удачі?

М.Заньковецька, як свідома українка, «пробивала» через впливових осіб нові п’єси, допомагала матеріально українським діячам, проводила велику просвітницьку і громадську діяльність.

Бути українкою навіть в українській акторській групі було нелегко — українська мова була мало шанованою. Ось що 1900 року писав Іван Нечуй-Левицький у листі до Н.Кобринської: «…Коли я проходжу коло літнього театру в садку (у Києві. — Авт.), де стоїть юрба акторів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимось жаргоном, а не українською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штучництва мають хлібець, ще й добрий, — і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові». Сьогодні, через 100 років, ця картина виглядає ще сумніше…

В усі часи театр особливо потерпав від адміністративного тиску. А в епоху дикого самодержавства український театр взагалі підпав під заборону. Олександр ІІІ розпорядився: «Совершенно воспретить устройство малорусского театра и формирование трупп для исполнения пьес и сцен исключительно на малорусском наречии». Проте силу українського театру не вдалося витлумити: на 1910 рік українські автори мали у своєму доробку 760 п’єс! Ми й подосі по-справжньому не оцінили громадянський подвиг корифеїв українського театру — М.Кропивницького, М. Старицького, І.Карпенка-Карого, котрі за 20 років написали майже сто п’єс, значна частина яких була поставлена на кону — попри цензурні утиски й моральні тортури. Усього цього, вважається, немає у наші дні — але де ж сучасні корифеї?..

Марія Заньковецька, виступаючи у трупах М. Кропивницького, М. Старицького, потім М.Садовського і П.Саксаганського, Ф.Волика, П.Суслова, їздила по всій Україні, побувала у містах великих і в глухій провінції. І всюди — велелюдне паломництво, повні аншлаги. Мистецтво Заньковецької підкорило й манірно-холодний Петербург. На її вистави збирався найвишуканіший «бомонд»: професори, письменники, міністри й сановники, завітав навіть сам цар із родиною. Особливо потрясла «Наймичка», показана на столичному кону 22 рази. Злива овацій, квітів, захоплених відгуків у пресі: «Ніколи нічого подібного не бачили на сцені. Цього не можна описати. Ви не будете аплодувати, коли перед вами б’ється людина у нестерпних муках. Так було і тут. Це була страшна правда, і глядач переживав її із слізьми у горлі, із гарячим співчуттям до нещасної. Це був той відчай, ті муки, коли жінка пам’ятає лише, що її життя скінчене, занапащене навіки. Кам’яна людина тоді не відмовить їй у співчутті…»

У колі шанувальників великої актриси — найвідоміші діячі російської культури. Лев Толстой зберігав, як реліквію, хустинку, подаровану йому М. Заньковецькою після спектаклю «Наймичка». П.Чайковський на сцені Одеського театру підніс їй лавровий вінок із написом «Безсмертній від смертного». Один із небагатьох серед російських письменників-апологетів України, І.Бунін плакав на її спектаклях. Особлива сторінка в біографії М.Заньковецької — щиросердні стосунки з А.Чеховим, якому вона навіть збиралася допомогти у придбанні «хутірця» в Україні. Письменник-дослідник Микола Кагарлицький висловлює цілком вірогідне припущення, що образ знаменитої «Чайки», яка стала емблемою МХАТу, навіяний піснею «Ой горе тій чайці» у проникливому виконанні Марії Костянтинівни, а прототипом головної героїні цієї психологічної драми певною мірою була сама Заньковецька.

Її гра була феноменом психологічного проникнення в образ. Не дарма ж на спектаклі з участю Марії Костянтинівни такі медичні світила, як О.Богомолець і М.Скліфософський, приводили своїх студентів на «психологічний практикум». 1895 р. видатний український фотохудожник і кінооператор Альфред Федецький зняв серію психологічних етюдів для книги Ч.Дарвіна «Виявлення емоцій у людини і тварин», в яких актриса ілюструвала різноманітні душевні стани.

М.Заньковецька — не лише актор, а й будівничий театру. Спільно з М.Садовським вона заснувала перший стаціонарний театр у Києві, а в пореволюційний час — народний театр, на базі якого було створено театр її імені.

Як же запалилася зірка Марії Заньковецької, як же зродився цей, за словами С. Петлюри, «артистичний національний велетень»?

Артистизм, лицедійство, в мистецькому розумінні цього слова, — у природі української нації (в даному випадку мова тільки про неї). Український звичаєво-обрядовий календар витворювався щоднини — у будні і свята, у важких трудах і в хвилини короткого спочинку. У цьому календарі був «задіяний» увесь люд — і старе, і мале, і здібне, і не зовсім здале. Усі були акторами, усі були й глядачами.

Саме в такому благотворному середовищі побачила світ і робила свої перші кроки Марія з роду Адасовських, що замешкував у селі Заньки на Чернігівщині. Рід козацький, дворянський згодом, де пошановували традиції і звичаї предків. Батько Марії мав приємний баритон, керував заньковецьким церковним хором. Мати відзначалася великим розумом і була характерницею — лікувала людей.

Артистизм, імпульсивність, схильність до імпровізацій, розіграшів змалечку були притаманні майбутній актрисі. Потяг до сцени, художнього слова (Марія писала вірші, і то непогані) проявилися і під час навчання в пансіоні Осовської у Чернігові, а далі — в аматорських колективах Чернігова та Ніжина. Вона чудово співала (її дитячий «янгольський» голосочок переріс у гарне звучне мецо-сопрано), брала уроки співу в консерваторії м. Гельсінкі. Йшлося навіть про її кар’єру оперної співачки.

А її шлях на велику сцену розпочався з любові — вона виходить заміж за молодого капітана артилерії Олексія Хлистова, людину щиру і віддану. Мандри з чоловіком-офіцером привели її до молдавського міста Бендери. Тут вона зустрілася зі щастям і нещастям свого життя — Миколою Тобілевичем, згодом артистом і режисером, що прибрав собі сценічне ім’я Садовський. Тобілевичі — знана родина діячів українського театру. Брати І.Карпенко-Карий, М.Садовський, П.Саксаганський, їхня сестра М.Садовська, дружина Карпенка-Карого С.Тобілевич вписали не одну золоту сторінку в історію українського сценічного мистецтва. М. Садовський познайомив М. Заньковецьку з Марком Лукичем Кропивницьким — батьком українського театру. Треба сказати, що Кропивницький не відразу розпізнав у сором’язливій тендітній панночці майбутню легенду української сцени. Але вже перший її дебют у «Наталці-Полтавці» 27 жовтня 1882 року засвідчив, що народилася нова актриса нового театру. Потім Кропивницький завжди пишався, що став її сценічним батьком.

Театральне життя М.Заньковецької, з його муками творчості, найвищого духовного напруження, дивним чином переплелося з суцільною Голгофою особистої трагедії. Вона покохала Садовського, покохала щиро і пристрасно, на все життя. Змушена була пройти принизливу процедуру розлучення з Олексієм Хлистовим, заподіявши йому невигойну рану. Церква наклала на неї, людину глибоко віруючу, єпітимію, одне з найтяжчих церковних покарань. Батько відвернувся від неї, розуміла лише мати…

Завжди небезпечно, та й не зовсім етично поринати у стосунки двох. Микола Садовський, людина теж гаряча й імпульсивна, статурний красень-козак і жіночий серцеїд із не дуже вибагливим смаком, не був вдалою парою. Хоч по-своєму і любив Марію Костянтинівну. Однак настав час трагічного розриву.

Уже в похилому віці Микола Карпович приходив до будиночка Марії Костянтинівни просити вибачення. Розмова не вийшла, вона просто його не впустила. Та коли пішов із життя, попросила покласти на його труну ладанку — на знак прощення. А коли й сама Заньковецька переступила ту межу у 1934 р., її поховали на Байковому цвинтарі — поруч із Миколою Садовським…

Марія Костянтинівна народилася у знаковий день — 4 серпня — день рівноапостольної Марії Магдалини, святої і грішниці. Свій гріх вона спокутувала святим мистецтвом. Страждання розмикали вуста її душі, чистої і світлої, грішної і праведної.

…Минав 1922 рік, сороковий рік вірного і щирого служіння М.Заньковецької сцені, яку вона вирішила залишити. Кажуть, 70-річна Сара Бернар грала шістнадцятирічну Джульєтту. Не знаємо, наскільки сценічним було це видовище. Марія Костянтинівна не хотіла переходити на «вікові» ролі, вважаючи водночас, що зображати молодих закоханих дівчат їй просто не личить.

Для останнього виступу було вибрано кілька уривків з різних п’єс її улюбленого репертуару. Особливо сильно провела вона свою роль у «Безталанній», згадувала художниця-емігрантка Катерина Антонович. У залі була істерика, майже всі глядачі плакали…

Скільки повинно бути в артистки тонкого душевного почуття, розуму й сили волі, щоб добровільно відмовитися від сцени. Не пережити саму себе, а одійти в зеніті слави. Мало хто з митців театру це зрозуміє і зможе, а вона, Марія Заньковецька, — змогла…

«У той голодний час найціннішими подарунками, що їй принесли на прощання, — були: мішок пшеничного борошна та мішок гречаної крупи!»

Стоячи біля рампи, протягом шести (!) годин артистка вислуховувала привітання. За розповідями очевидців, вона не змогла втримати вдячних сліз, коли було зачитано постанову уряду, якою М.Заньковецькій надавалося звання народної артистки республіки. Першої народної.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво