МАЙСТЕР-КЛАС РОБЕРТА ВІККЕРСА - Соціум - dt.ua

МАЙСТЕР-КЛАС РОБЕРТА ВІККЕРСА

19 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 19 липня-26 липня

Дивно писати про нього в минулому часі. Всоте, напевно, згадую, як він, усміхаючись, говорить: «Коли мене не стане, хтось у приватній розмові вимовить моє прізвище, і ви відразу вигукнете: «Віккерс?..

Дивно писати про нього в минулому часі. Всоте, напевно, згадую, як він, усміхаючись, говорить: «Коли мене не стане, хтось у приватній розмові вимовить моє прізвище, і ви відразу вигукнете: «Віккерс? Та він помер у мене на руках!» — Вам, Аркадію, я дозволяю так говорити»...

На жаль, він помер не в мене на руках. Він помер у лікарняній палаті за кілька годин до настання нового тисячоліття. За декілька днів до цього він говорив мені: «Лікарі кажуть, якщо зроблю операцію на серці, проживу ще років двадцять. А навіщо? Я вже все бачив, усе зрозумів і все, що міг, устиг зробити...»

А зробити він устиг справді чимало: майже 30 років писав для Тарапуньки і Штепселя, видавав книжки, писав сценарії для кіно й анімації, його пісня «Четыре таракана и сверчок» стала народною. КВК, мюзик-хол, балет на льоду, блакитні вогники — біля витоків незмінно стояв він. Предмет його особливої гордості — гумористичний часопис «БЛИН».

Останні 10 років ми спілкувалися майже щодня. Він ніколи нікого не повчав, не тиснув авторитетом, не згадував про колишні заслуги. Пафос ненавидів. Для всіх, хто з ним спілкувався, це було справжнім майстер-класом...

***

90-й рік. Сидимо з Віккерсом на концерті. Нудьгуємо: що не номер — то халтура. Нарешті оголошують виступ театру еротики, що було на ті часи ще дивовижею. Вибігли чотири дівчини, хутенько роздягнулися під музику й утекли. Віккерс полегшено зітхає: «Слава Богу! Ці хоч щось показали!»

***

Одна з його улюблених фраз була: «Треба підірвати!»...

Одного разу мені спішно довелося писати сценарій телевізійного ток-шоу. Начебто вийшло: сподобалося і режисеру, і артистам, і ведучій, і публіці. Наступного дня зустрічаємося з Віккерсом:

— Ну що вам сказати? Смішно, кумедно, динамічно, але як в усіх. А треба було підірвати!

— Легко сказати. Адже це ток-шоу — усталений жанр. Якщо ви такий зухвалий, підкажіть, як його підривати.

— Не знаю, — розвів він руками, — але все одно ТРЕБА БУЛО ПІДІРВАТИ!!!

***

22 серпня 1991 року. У день закінчення путчу ховаємо тещу Віккерса — жінку, з якою у нього були чудові стосунки. Всією редколегією виносимо труну. Дорогою на цвинтар комусь із нас спадає на думку ідея свіжого номера: переворот у «БЛИНі». Починаємо обговорювати деталі, звернення путчистів до народу тощо. Відтак на цвинтар труну з автобуса виносять шість усміхнених чоловіків.

— Ну й вигляд у нас в усіх був! — говорить на тризні Віккерс. — А взагалі-то, я особисто тішився б, якби мене ховали з усмішками. Можете вважати ці слова заповітом.

***

91-й рік. Вечір «БЛИНа» у Будинку актора. Член редколегії Віталик Проценко виконує парафраз на тему відомого романсу: «Горите, горны пионерские. Гори, продажное перо. Огнем горите, рожи мерзкие из галерей политбюро!..» Раптом у залі підхоплюється з місця жінка з червоним від злості обличчям і, вимахуючи кулаками, кричить, що не дозволить знущатися з усенародно любимого романсу. Секундна розгубленість. На сцену виходить абсолютно спокійний Віккерс:

— Мадам, я розумію ваші почуття. Але не поділяю. Підозрюю, що тут я такий не один. Тому прошу підняти руки тих, кому виступ гумориста подобається. Одноголосно. Продовжуй, Віталику.

***

Липень 1991 року. На три дні палац «Україна» відданий програмі «БЛИН» у «Морі Сміху». Спільно з блинівцями на сцену виходили лауреати першого міжнародного фестивалю «Море Сміху» з Риги, Тбілісі, Москви, Мінська і, звісно ж, лауреати Гран-прі Мойсеєнко і Данилець. Через несподівано призначений урядовий концерт графік наших виступів зсунули на днів два, а тому в останньому концерті «Кролики» виступати не могли — виїжджали на гастролі.

У цей останній вечір Віккерс аж змарнів — «Кролики» після фестивалю вийшли на пік популярності, і концерт без них скидався на обман глядачів. Уже перед початком Сашко Володарський пригадав, що в Київ на іменини до мами приїхала Клара Новикова. З автомата на службовому вході подзвонили Кларі, витягли її з-за столу... В другому відділенні, коли з залу вже почали гукати: «Кроликів» давай!», «Де «Кролики»?», Віккерс звернувся до публіки:

— Ви можете за секунду пережити погану звістку і перейти від розчарування до захоплення?

— Можемо!!!—дружно відповів зал.

— «Кроликів» не буде!

— У-у-у!!!

— Виступає Клара Новикова!

— А!!!

Вечір пройшов на ура.

***

Перший вечір «БЛИНа» відбувся 12 січня 1991 року в Республіканському будинку кіно. Для більшості авторів, як і для автора цих рядків, це був перший вихід на сцену. Пам’ятаю, коли вийшов до мікрофона і подивився зі сцени в залу, здалося, що падаю в безодню. Вечір удався, і буквально через декілька днів у квартирі Віккерса, де ми тоді працювали через відсутність офісу, задзвонив телефон. Дирекція Жовтневого палацу пропонувала виступити і давала нам на вибір дві дати: 30 або 31 березня.

— І 30-те, і 31-ше! — не замислюючись відповів Віккерс.

— Я спочатку здивувався, потім злякався: як, відразу два концерти? І де — у Жовтневому! З нашим-то досвідом!

— Так! Саме відразу! Саме два концерти! Саме в Жовтневому! — гарячкував Віккерс.

— Та чого ви на мене кричите?

— «И уверенность в победе слышат тучи в этом крике». Все буде нормально. Прорвемося!

Ще й як прорвалися! Два дні супераншлагів. Так починалася наша концертна діяльність.

***

Після перших «блинових» концертів наша шанувальниця і подруга Фаїна Львівна Кац сказала Віккерсу: «Роба, я зрозуміла, що потрібно зробити для того, аби вечір гумору вдався».

— І що ж?

— Потрібно, щоб це було смішно.

Відтоді фраза «Потрібно, щоб це було смішно» стала нашим кредо. Спасибі вам, Фаїно Львівно, секрет успіху тепер завжди з нами!

***

Творчість — це кривавий піт. Тільки дилетант або неук може подумати, що хоч що-небудь можна зробити легко. ЗА ВСЕ ПОТРІБНО КРОВ ВІДДАТИ! Подруга з ансамблю Вірського скаржилася: «Вірський просто садист! Репетує, б’є лінійкою по ногах, лається, ганяє всіх так, що судоми хапають! Усе! Їду в Москву до Ігоря Моісеєва!». Через місяців два зустрічаємося: «Моісеєв — чудовисько! Порівняно з ним, Вірський — безневинне немовля»... Ось це і є професіоналізм!

***

— Що таке для драматурга робота в кіно або на телебаченні? Це ЦВИНТАР НАДІЙ!

***

— Якось, коли я тільки починав, мені подзвонив один композитор, попросив написати слова на його музику і продиктував «рибу». («Риба» — це віршований і ритмічний розмір для пісні). Надиктував він мені щось приблизно таке: «Я тебя любил. Ты меня любила. Ты меня убил. Морда крокодила»... Через багато років, після смерті тата, прочитав у його щоденнику: «Ненавмисно прочитав Робині вірші (далі цитується «риба»). Яка тонка лірика! Мій хлопчик став справжнім поетом!»

***

У 60-ті роки ми з Сашею працювали над програмою для першого Українського балету на льоду. Несподівано у Київ приїжджає американська трупа «Голідей он айс». Приходимо в Палац спорту. Люду в залі – хоч греблю гати. В одному з номерів уся трупа вишиковується в лінію, і лінія ця починає обертатися навколо своєї осі — швидше й швидше. Раптом бачимо, як крайній фігурист відривається від лінії і відкидається відцентровою силою до дальнього бортика. Фігурист намагається наздогнати колег і вчепитися за крайнього. Він докладає відчайдушних зусиль, здається, ось-ось учепиться, публіка в єдиному пориві підтримує його, нарешті, під овацію залу, він возз’єднується з трупою.

— Ось що означає Його Високість Випадок!— говоримо ми один одному дорогою додому. — Жодна фантазія не придумає того, що підкаже життя!

Наступного дня приходимо знову. І що ж ми бачимо? Ту ж саму хохмочку в тому ж самому місці... Ні, найкращі імпровізації завжди придумуються заздалегідь...

***

— Коли команда КВК ЦПФ стала чемпіоном СРСР, мало хто знав, що автори їхніх реприз — ми з Сашею. Тоді такі речі трималися в секреті. Зустрічає мене одного разу Іра Молостова і каже: «Ех ви, професіонали! Прості студенти утерли вам носа. Ось що означає молодіжний запал, помножений на імпровізацію! Вчіться, поки не пізно!» ...Імпровізація, однак.

***

— І ще про імпровізацію. Коли в прощальному матчі Блохіна у другому таймі на поле вибігла його дочка Іринка і за руку повела тата з поля, всі репортери в усіх газетах написали, що того, що підказало життя, не придумає жоден сценарист у світі... Ну, один усе-таки знайшовся... І ще: у сценарії прощального матчу було мало тексту, а мені треба було виправдати гонорар. Тому я почав його так: «Теплий сонячний вечір»... «Чому ви вирішили, що вечір буде теплий і сонячний?» — запитали мене члени приймальної комісії. «Якщо я так написав, то так і буде», — відповідаю. Так і сталося. Теж імпровізація...

***

— Що за пошесть пішла — називати свого героя неодмінно Сидоровим? Що в цьому прізвищі такого кумедного? Якщо не вірите, знайдіть якого-небудь Сидорова й уважно на нього подивіться. Те ж саме в анекдотах: якщо єврей, то обов’язково або Абрам, або Хаїм. Таж є й інші чудові єврейські імена. Іван, наприклад...

***

— Творець мультсеріалу «Ну, погоди!» Котьоночкін був, звісно, великим режисером, але й пияком був неабияким. Коли ми приїхали наприкінці 70-х на кінофестиваль у Белград, югослави, дізнавшись про його приїзд, відразу виплатили йому якусь казкову, за нашими тодішніми мірками, суму в доларах, оскільки випускали шпалери з Вовком і Зайцем.

Відразу до Котьоночкіна приліпилися товариші по чарці, відразу знайшлися нові друзі, й пішов бенкет горою. На жодному перегляді його не було — приповзав у наш із ним готельний номер пізно вночі на бровах і миттєво засинав. Увечері перед від’їздом він приповз цілком зеленим: «Усе, Роба, допився! Вмираю. Дружині і дітям скажи, що в останні хвилини думав про неї».

— Та годі, — кажу, — очуняєш.

— Ні, не треба втішати. Я ж відчуваю — мені кінець. У мене до тебе останнє прохання. Обіцяй, що виконаєш.

— Обіцяю.

— У мене в бічній кишені ще залишилися 50 баксів. Дістань їх і принеси з бару пляшку рому... І! І пивця захопи для ранкового похмілля!..

Могутня була людина!

***

— Ворогів я, звісно, навчився знаходити собі на рівному місці. Ось, наприклад, І. (називає прізвище відомого гумориста). Сидимо в ресторані ВТО у Москві. За столом — колеги-гумористи. І. теоретизує: «Назва твору в людини з почуттям гумору має бути короткою, як постріл. Ось як у Гоголя: «Ніс», «Шинель», «Вій»... А я відразу додаю: «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»...

І все! Всі регочуть, а І. — ворог на все життя. Нащо воно мені здалося?

***

Провідний артист БДТ Михайло Волков (він же — Вілф) починав у Київському театрі юного глядача, звідкіля його виперли зі скандалом. Поїхав він у Пітер до Товстоногова. Взяли. Невдовзі затвердили на головну роль радянського розвідника у фільмі «Операція «Сатурн». У фільмі є епізод: до рук розвідникові потрапляє список радянських зрадників із німецької розвідшколи. Миша прочитав на репетиції список і обурився: «Ну що це за прізвища? Де ви їх узяли?!»

— А яка тобі різниця? — знизав плечима режисер. — Не подобаються ці, назви інші.

І Волков тоді вніс до списку зрадників прізвища всіх колишніх колег по ТЮГу. Помстився!

***

— Перший артист, для якого ми з Сашею написали інтермедію, був відомий у Києві конферансьє. Він прочитав, прийшов у невимовне захоплення і відвалив нам неймовірну, за нашими мірками, суму. Попросив ще. Написали. Принесли. Не сподобалося. Написали ще. Принесли. Знову не сподобалося. Після п’ятого разу він нам сказав: «Хлопчики, я зрозумів: те, що ви принесли мені першого разу, — це був ваш «Чапаєв».

— ???

— Брати Васильєви теж після «Чапаєва» нічого путнього зробити не змогли. І ви більше не напружуйтеся...

Слава Богу, він помилився. Але ситуація дуже поширена.

***

У 50-ті роки неймовірно популярним був співак з Баку Рашид Бейбутов. Пісні в його виконанні «Ах, эта девушка!», «Только у любимой могут быть такие необыкновенные глаза» тощо мали шалений успіх. У країнах Сходу його приймали в себе шейхи, еміри, султани і дарували гроші, коштовності, килими, а один шейх навіть стадо слонів подарував. Цікаво було спостерігати, як він, виводячи рулади: «Нафтовик, ти мій брат!» та інше, тягнув до «братів», що сидять у залі, унизані коштовними перснями пальці.

Одного разу Бейбутов запропонував Тимошенку й Березіну: «А давайте зробимо спільну програму і кататимемо її по всій країні».

Юра і Фіма здивувалися: «А як же ми працюватимемо разом?»

— Дуже просто, — пояснив Рашид, — концерт ми побудуємо так: пісня — стінка, пісня — стінка, пісня — стінка... До Юри і Фіми не відразу дійшло, що «стінка» — це сценка.

А взагалі-то, дуже точний рецепт будь-якого естрадного дійства: пісня — сценка, пісня — сценка. Я про цей принцип відтоді завжди пам’ятаю. І вам раджу.

***

— Що таке попса? Це популярна музика, у якої немає думки. Що таке попса в гуморі? Це гумор без підтексту. Тобто майже лоскіт.

***

Одним із корифеїв естрадної драматургії в СРСР був Володимир Соломонович Поляков. Він писав для всіх: Мирова і Новицького, Шурова і Рикуніна, довгі роки був єдиним автором Аркадія Райкіна.

Грошей у нього, як на ті часи, кури не клювали, але його губила одна звичка — любив одружуватися з молоденькими. Часто й регулярно. Причому дружини його настільки ж часто і регулярно залишали, перед тим обібравши до нитки. Наприкінці 60-х Поляков посварився з Райкіним і створив свій театр мініатюр. Звісно ж, почалися підступи, інтриги, якісь діячі вирішили театр у нього відібрати, аргументуючи недостатнім «обліко моралє» Володимира Соломоновича. І тоді Поляков згадав про свого давнього армійського дружка — начальника політвідділу знаменитої 18-ї армії Леоніда Ілліча Брежнєва. При політвідділі був армійський театр, худрук якого Поляков успішно постачав замполітові гарненьких артистуль...

Одне слово, знаходить він кінці і домагається прийому. Генсек у ті роки був ще, як той казав, при здоровому глузді й тверезій пам’яті. У приймальні худрука попереджають: «У вас п’ять хвилин» і заводять у кабінет. Генсек розпростер перед ним обійми, і починає ридати. Ридає й запитує: «А пам’ятаєш Галочку? А пам’ятаєш Анєчку? А пам’ятаєш Капітоліну Арнольдівну?..» Через дві години отямився: «А чого ти, власне, прийшов?».

— Так і так. Театр відбирають. Прошу допомогти. Ось заява.

— А на хрін мені твоя заява? Ти думаєш, мене тут хтось узагалі слухає? Всі ці мої портрети, кінохроніка, теленовини — тільки видимість влади. Насправді вони всі прикриваються моїм ім’ям і коять, що хочуть. Отож вибач, і радий би допомогти, але не можу.

Ось що означає — досвідчений апаратник... Правда, Поляков не дуже й засмутився. Чутка про те, що він дві години просидів у кабінеті Брежнєва, його випереджала, і всі суперечки відтоді вирішувалися лише на його користь.

***

У нас із Сашею був схожий випадок: Міністерство культури України спільно з «Укрконцертом» оголосило конкурс на кращий політичний фейлетон. Усі члени комісії одностайно запевняли нас, що краща робота — наша, а в результаті — повний проліт.

Після оголошення результатів похмурі, люті проходимо повз Головпоштамт. «А давай наш фейлетон у «Правду» надішлемо», — каже Саша. «Ти з глузду з’їхав! Хто ми такі? Хто ми для «Правди»? Два невідомих київських євреї!»

— Отож маємо шанс стати відомими. А «ні» у нас завжди в кишені. Надіслали. Через два тижні наш фейлетон виходить у «Правді». І відразу ж лунає дзвінок з «Укрконцерту»: «Де ж ваш фейлетон? Приносьте, неодмінно ставитимемо!»

***

— І ще про «руку Москви». Пісню «Четыре таракана и сверчок» ми написали для політичного фейлетону, що його виконував Костянтин Яницький. Пісня моментально стала шлягером. Але недовго музика грала: нас, голубчиків, за вушко витягли на бюро Ленінградського райкому партії, пропісочили, звинувативши пісню в безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, несмаку і ще бог знає в чому. Ухвалили: шкідливу пісню заборонити. Того ж вечора по московському радіо «Маяк» і Центральному телебаченні її виконав дитячий хор Локтєва. Про заборону миттєво всі забули.

***

— Якогось моменту нас із Сашею почала дратувати консервативність режисерів-постановників, що працюють із Тимошенко та Березіним. Ми бурчали, бурчали і добурчалися. Сидимо одного разу в Юрія Трохимовича вдома і знову починаємо говорити про режисуру.

— Ну, і хто ж, на вашу думку, сьогодні в нас найкращий режисер? —запитує він.

Відповідаємо не змовляючись: «Любимов!»

Юрій Трохимович, ні слова не кажучи, підходить до телефону, набирає номер і співає в трубку: «Цветок душистых прерий!».

— Лаврентій Палич Берій! — відгукується на протилежному кінці Любимов. — Юрка! Привіт! Ти куди пропав?

Виявляється, обидва служили в ансамблі МВС, куратором якого був сам Берія.

— Так, так і так, — говорить Тимошенко. — Коли можеш приїхати?

— Сьогодні вже не встигну, а завтра зустрічай.

І справді, приїхав, причому не сам, а з художником Давидом Боровським. Заїхали до Юрія Трохимовича, пригадали колишнє, заговорили про постановку. І тут Любимов почав вражати нас творчими знахідками. Для театру, це, звичайно, було і сміливо, і зухвало, але для естради — жанру, що має бути зрозумілий кожному дебілові, це не годилося ніяк. Добив нас Боровський, накидавши наступного дня ескіз декорацій. Задник сцени прикрашала кісточка доміно розміром десь 3х4 метри.

— Що це, Давиде?

— У вас є номер про рибу. А ця кісточка і є «риба». Тільки доміношна. Правда, класно?..

Загалом, три дні ми з ними випивали-закушували, а коли проводжали на вокзал, про постановку вже ніхто не говорив. Так і працювали далі з режисерами-консерваторами.

***

— З композиторами було легше. Запросили одного разу написати музику до спектаклю Геннадія Гладкова, що перебував у зеніті слави після «Бременських музикантів» . Зустрічаємо на вокзалі його з братом, а вони з купе вийти не в змозі, так накачалися. Завезли їх у готель, і тиждень вони звідтіля навіть не виходили, тільки квасили. Через тиждень телефонує Гладков — приїздіть. Сідає за рояль і грає буквально з листа всю музику до спектаклю. Ми тільки зойкнули. Прийняли все без жодного зауваження.

Загалом, завантажили ми з братом їх, як дрова, у купе і, коли поїзд рушив, тільки головами похитали. Воістину, таланту не проп’єш!

***

З Тимошенком та Березіним постійно працював легендарний адміністратор Олександр Еткін. Усі наші сценарії починалися словами: «Виходить Еткін». Це означало, що за кожен вихід Еткіну належало п’ять рублів.

У Дніпропетровську до Еткіна прийшов кореспондент вечірньої газети. Еткін, як і належить, виписав йому кращі місця, а наступного дня з подивом прочитав рецензію. Журналістові подобалося все: спектакль, декорації, музика, гра артистів, тексти. І лише одна мала деталь викликала його подив: «Абсолютно незрозуміло, навіщо на сцені з’являється артист Еткін, і чи артист він узагалі?»

Ввечері перед спектаклем журналіст із газетою в руках з’явився в гримерці:

— Ну, як вам моя рецензія?

— Юначе, — лагідним оксамитовим баритоном почав Еткін, — у нас у країні, звісно, свобода слова, і ви можете писати все, що хочете, але дозвольте і мені в такому разі сказати все, що я про вас думаю... Ах ти, гівнюк!.. — Еткін схопив журналіста за комір, труснув так, що на піджаку обірвалися гудзики, підняв над підлогою і, лаючи на всі заставки, спустив з усіх східців.

***

— Еткін славився своїм жінколюбством. З обличчя всіх своїх пасій запам’ятати не міг і на запитання: «Ви мене впізнаєте?» відповідав: «Рік? Місто? Готель?»...

В останні роки життя його прибрала до рук дама, яку ми з Сашею за хижий профіль прозвали «Орел».

Їдемо одного разу на гастролі до Криму. На якійсь станції я купив у кіоску тоненьку книжечку з бібліотечки «Огонька» — вірші якогось нікому не відомого поета. Стою у вагонному коридорчику біля вікна. Читаю. Підходить Еткін: «Ти, Роба, у своєму репертуарі. Всі нормальні люди в дорозі бухають, закушують, знайомляться з дамами, а ти читаєш усяку... Ану дай сюди... Твою мать! Поет такий-то: Хотел бы я держать тебя за руки,/Когда тебя я вижу, я живу./Родная, я не выдержу разлуки./Прийди ко мне во сне и наяву!» ...Тьху, б..! Фуфло яке! І пишуть же таке фуфло! Ну, ти читай, а я пішов у ресторан... Хоча, знаєш що? Перепиши мені цю кирзу. Я її Орлу пошлю»...

Минули роки. Похорон Еткіна. Над свіжозасипаною могилою стоїть скорботна родина. Трохи осторонь ридає Орел: «Це була така людина! Багато хто вважав, що він грубий, нахабний, цинічний, а він... Він був таким тонким! Таким ранимим! Він же вірші мені присвячував! Послухай, Роба: «Хотел бы я держать тебя за руки,/Когда тебя я вижу, я живу...» Так! Поезія творить чудеса.

***

— Одного разу Еткін сказав: «Усе у моєму житті вже було: горілка, жінки, гроші. Машину купив, квартиру купив, дочці квартиру теж купив. Тепер смерть би собі легку купити. От як у Іллюші Набатова — прийшов додому після концерту, ліг у ліжко з газетою — і все...»

Минуло кілька днів. Еткін мав заїхати по Тимошенко і Березіна машиною. Десять хвилин, двадцять, півгодини, а Еткіна, що завжди славився пунктуальністю, немає. Телефон не відповідає. Їдуть до нього в таксі. Дверей ніхто не відчиняє. Тимошенко через сусідський балкон перебирається на балкон Еткіна і крізь шибку бачить свого адміністратора в ліжку. На лобі — окуляри, у руках — газета...

***

В останній рік свого життя Тимошенко, вже знаючи, що приречений, ходив прощатися з друзями, мирився з недругами, просив вибачення в тих, кого скривдив, ховав однолітків. Після похорон зазвичай розповідав: «Учора гуляли на похоронах у... Повеселилися!»

***

Приходжу його провідати після першого інсульту.

— Ну не дивіться на мене так заклопотано. Краще пригадайте анекдот. Вмирає старий єврей. Лікар напучує його друга перш ніж впустити в кімнату вмираючого: «Йому потрібні позитивні емоції. Побільше веселощів та оптимізму!» Гість, потираючи руки, входить у кімнату: «Ну що, вмираємо?!»

***

Найкоротший анекдот: єврей-колгоспник. Партія вирішила впровадити цей анекдот у життя. 1941 року на Київській кіностудії знімався кінофільм «Фроїм-Сокіл» про єврейський колгосп. 10-літній Роба Віккерс був затверджений на одну з головних ролей. Компанія підібралася непогана: Наталя Ужвій, Амвросій Бучма, Соломон Міхоелс. Між Міхоэлсом і Робою зав’язалася міцна чоловіча дружба. 22 червня застало їх під Черніговом. Усі дороги були забиті біженцями, добратися до Києва було неможливо, але батько Роби якимось чином пробився до Чернігова і відвіз сина в Єльцівку під Новосибірськом. Там хлопчик працював на авіазаводі й учився в школі.

Взимку 43-го театр Міхоелса прибув у Єльцівку. Роба прибіг у Будинок культури. Ввійти неможливо: занадто багато охочих. Хлопчик усе ж якось примудрився прослизнути повз білетерів і пробрався в гримерку до артиста. Міхоелс його не впізнав — перед ним стояв замурзаний хлопчисько у льотному шоломі, що змарнів від недоїдання, виріс. «Чернігів. Фроїм Сокіл» — прошепотів хлопчик. У Міхоелса затремтіли губи: «Роба» — видихнув він і заплакав. Усі три дні артист не відпускав його від себе. Це була їхня остання зустріч.

***

У лікарні наступного дня після виписки з реанімації:

— Завозять мене в реанімацію, кладуть під крапельницю і залишають самого. Причина поважна — день народження старшої медсестри. Лежу, вмираю. Чую, як здалеку долинає відлуння чужих веселощів. Годині о другій ночі за стіною чую голоси: у порожній сусідній палаті лікар умовляє медсестру. Спочатку вона не давала, потім, годині о третій, дала, потім почала плакати, він її втішав, а я лежав і думав: «ЖИТТЯ ТРИВАЄ!»

***

— Зверніть увагу на ліжко біля вікна. Цей чоловічок дістав усіх: вимагає видати йому індивідуальну ложку на тій підставі, що він чорнобилець. І всі йому чемно пояснюють, що правила тут для всіх однакові, а ложку видаватимуть перед прийомом їжі. Дійшов до головлікаря лікарні — результат такий самий. Сьогодні вранці він лежить і міркує вголос: «Значить так, сьогодні неділя, наші всі роз’їхалися по городах, треба знайти одяг, позичити грошей, добратися до автовокзалу, а звідтіля — автобусом на Житомир...»

Усі йому: «Та ти з глузду з’їхав! Тебе ж ледве відкачали! І підводитися тобі не можна! Навіщо тобі їхати?»

А він: «Як навіщо? Ложку взяти»...

Ну чим не Чехов?

***

В останні роки його часто обманювали. Один відомий видавець, що багато й часто закликав усіх до чесності, порядності та шляхетності, видав книжку єврейських анекдотів, над якою Віккерс працював не один рік, і навіть не повідомив про це автору. Ще один фальшивий симпатяга умовив його підготувати в стислий термін календар гумору. Результат — такий самий. Таких випадків було, на жаль, багато. Але він не озлобився.

— Що в таких випадках головне? — говорив він. — ПЛЮНУВ, ВІДМИВСЯ І ПІШОВ ДАЛІ.

***

Ввечері 31 грудня син залишив його під опіку платної доглядальниці, яку запропонувала адміністрація лікарні. О 9 годині ранку, коли син з’явився в лікарню, йому повідомили, що батько помер.

— Як?! Коли?

— Може, о восьмій вечора, а може, о десятій, МИ ЩО, ПОВИННІ ПАМ’ЯТАТИ?

— Як же так, Женю, — запитую сина, — невже в них не було твого номера телефону?

— Був. Може, вони просто не хотіли нас засмучувати?

Наївний хлопець...

Сумна символіка: він зі своєю інтелігентністю, порядністю і високим відчуттям відповідальності залишився в минулому тисячолітті, а жлобство, бездушність і безкультур’я в нову епоху легко переступили.

Слава Богу, у нього залишилися учні, які назавжди запам’ятають його МАЙСТЕР—КЛАСИ.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво