Марія Матіос: «Не знаю жодного читача, який би оскаржував правду часу в моїй «Нації»

Поділитися
Як дивно... Після презентації книжки прози «Нація» української письменниці Марії Матіос наприкінц...

Як дивно... Після презентації книжки прози «Нація» української письменниці Марії Матіос наприкінці минулого року в Москві російські сайти та друковані видання Росії, Естонії і навіть Татарстану рясніють численними позитивними відгуками. Російська «Новая газета» недавно надрукувала розлоге інтерв’ю з письменницею і дуже жорсткий уривок із роману «Солодка Даруся»).

Як дивно... Олександр Даніель (син знаменитого Юлія Даніеля) розглядає появу цієї книжки на російському ринку як «важливий аспект у контексті російсько-українських відносин».

Невже справді крига скресла? І Росія захотіла пізнати образ України, досі їй не відомий? Чи так... Поживемо — побачимо.

Сьогодні лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка письменниця Марія МАТІОС — наша гостя.

— Пані Маріє, сучасна українська література, хоч би хто що казав, — це багатство стилів, напрямів, жанрів. Але кілька ваших книжок свідчать про те, що ви серйозно взялися «копати» саме історію України. Особливо 40—50-ті роки ХХ століття. Чи не хочете ви таким чином «приватизувати» той час і переписати начебто вже відому нам історію заново? Що вас так цікавить? Модна нині бандерівська тема?

— Знаєте, у мене є дві основні аксіоми — «Важить не час, коли відбуваються події, а людина у подіях часу» і «У кожної людини є своє алібі». Мене як письменника цікавить усе, що стосується людини, і все, що з людиною відбувається. У різні часи. У тому числі в сучасності.

Однак справді найширший суспільний резонанс в Україні та за її межами пов’язаний із двома моїми книжками — романом «Со­лодка Даруся» і книжкою новел «Нація». Кожна з них уже витри­мала по чотири видання, «Націю» і «Дарусю...» перекладено польською й російською мовами. А загальний наклад «Дарусі...» наближається до 100 тисяч, що, за українськими мірками, — рекорд для такого виду художньої літератури при майже знищеній мережі книгорозповсюдження. До речі, це жодним чином не стосується літератури російськомовної. Але це — інша тема.

Мій інтерес до історії України з модою не пов’язаний. Моя проза — проза так званого історико-психологічного штибу, що відтворює події 40—50-х років минулого століття на західноукраїнських землях. Тему «Людина і її опір часові» я розробляю років двадцять, тобто фактично весь час, який присутня в літературі. Я починала з поезії. А 1992 року новелою «Юр’яна і Довгопол» дебютувала в прозі. Я народилася на Буковині. І ця — досі «вируюча» — тема опору для мене майже сімейна. Хоча, з іншого боку, ніхто з нашої кровної рідні не постраждав від політичних репресій (а я знаю своє коріння з 1790 року). Хіба що мої дід із бабусею вночі «зігрівали» кістки на городі, ховаючись у кукурудзі від розправи за те, що першими записалися в організований 1949 року колгосп ім. Кірова. А куди було подітися, якщо в хаті на той час підростало десятеро дітей?! До того ж запис відбувався в найкращих традиціях демократії, тобто з правом вибору: за одним столом записували в колгосп, за іншим — у Сибір. Та хіба ще моя рідна тітка Гафія, перша з трьох комсомолок села, перша доярка новоспеченого колгоспу, через півроку дізналася від МДБ, що таке «голки під нігтями» і «пальці у дверях». А за що? З метою превентивності. Тільки за те, що колгосп­на ферма містилася в горах. А там, як відомо, хазяйнували не тільки колгоспники.

Але в нашій рідні, як кажуть на Буковині — у нашій фамілії, це не вважають репресіями. Крий Боже! Адже їм тоді так чи інакше піддавалися буквально всі. Скажімо, сільські активісти Тащук і Шандро зустрічали 1940 року червоних визволителів хлібом-сіллю й українськими прапорами, а менш ніж через рік їх «замели» так, що досі ніхто не знає їхньої дальшої долі.

— Тобто у вас немає особистих рахунків із тим часом?

— Те, що не було особистих трагедій, пов’язаних із історичними катаклізмами, — не привід відмовитися від розмірковувань над трагічними сторінками свого народу. Адже у національних трагедій немає терміну давності. Хочу уточнити: потрібен не погляд із вузьконаціональних дзвіниць, а розмірковування в системі координат загальнолюдських гуманістичних цінностей. Тому тільки заангажовані люди можуть закидати мені націоналізм або щось таке.

Може, у тому, що я не люблю однозначних сюжетів, акцентів, однолінійних розв’язок, таки «винне» місце мого народження. Не слід забувати, що Північна Буковина тривалий час перебувала у складі Австро-Угорської монархії, мала статус коронного краю, де велике значення приділялося національному питанню. Одвіку це був мультикультурний край. Українці, румуни, молдавани, німці, євреї, поляки, чехи. А це дуже впливає на формування менталітету, світогляду, не лише виробляє загострене відчуття належності до тієї чи іншої етнокультурної спільноти, а й сприяє винятковій толерантності. Але навіщо заглиблюватися в історію... Ще, пригадую, в 70-ті роки, у мої студентські часи Чернівці говорили, як мінімум, п’ятьма мовами. Один із моїх однокурсників пізніше став депутатом ізраїльського кнесету, а інший — проректором одного з московських університетів. Але це так — маленька історична довідка до питання про багатонаціональний «український буржуазний націоналізм».

— А чим ви пояснюєте читацький інтерес до такого роду прози?

— Ви сміятиметеся, але мені дуже допомагають наші політики-шулери. Чим безвідповідальніші їхні заяви з приводу повоєнної Західної України, тим вищий читацький інтерес до «Нації» і «Дарусі».

— Невже секрет популярності в цьому?

— Ні, звісно. Мені здається, моє звернення до письма і стилю, близьких до класичної прози, теж зіграло певну роль у тому, що спірні досі історичні теми породили гарячий відгук в українському суспільстві. До речі, інтерес до цієї теми в Центральній і Східній Україні не набагато менший, ніж у Західній. Тобто питання «як це було насправді?», наскільки можна судити з читацького інтересу, назріло в суспільстві. Частина суспільства дуже зацікавлена в тому, щоб подивитися на ці теми не крізь чорно-білі лекала. І не через поширену в сучасній українській літературі форму клоунади. Чи літературної гри. Читач наситився постмодерном, блазнюванням. Він скучив за літературними традиціями. Я недавно в Москві брала участь у Форумі письменників пострадянського простору і з подивом слухала дискусію про те, чи інтелектуальна проза Толстого. Звісно ж, із погляду блазня — вона смішна. Але мені здається, що літературі не загрожує забуття, доки вона оперує категоріями філософії, історії та традиції.

— Тобто жорна часу і людина — найголовніше для письменника?

— А як же ще розкрити глобальні проблеми, якщо не через найскладніше — людські взаємини? Правда, легше філософствувати в межах великих чисел, великих територій тощо, аніж змоделювати пограничну ситуацію і поставити людину перед надзвичайно важким вибором. Загнати її в такий своєрідний бункер — фізичний, психологічний, світоглядний. Дати їй дуже вузьку зелену вулицю. Любити чи ненавидіти? Вбивати чи простити? Залишитися падлюкою чи програти, але з честю? Зайти у протиборство серця й закону? Честі чи жорстокості? Адже закони серця не завжди збігаються із законами суспільства. І закони честі далеко не завжди відповідають законам серця.

Чесно кажучи, мені цікаві не так щоденні пастки на людину, як поведінка, мотивація особистості в цих капканах. Яка різниця, чим час випробовує людину — світовою глобалізацією чи бідністю? Повстанською армією чи пташиним грипом? Все одно це тільки пастки, які відповідають тому чи іншому часовому відтинкові. А ось «траєкторія руху» людини між цими капканами для митця — скарб. «Змальовуючи» навіть останнього негідника, я повинна його любити всіма фібрами своєї душі. Так, щоб потім його зненавидів читач. Без цієї метаморфози — любові-ненавис­ті — неможливий жоден перекон­ливий образ у літературі. Отож хочеш не хочеш, а людські узи, любовні, сімейні, просто узи — вони для мене визначальні. Але це не самоціль. Просто мені здається, що «диявол» ховається в людській психіці, у свідомості й підсвідомості — і ні в чому іншому. Від цього я й «танцюю».

— Де для вас межа між добром і злом? Чим вона визначається?

— Мені здається, що якби була відома відповідь на це запитання — де кінчається Добро і починається Зло, — людство давно або б вимерло, або б записалося в пацифісти, або б навіть моря стали прісними.

На ідентифікацію цих понять — Добра і Зла — впливає дуже багато чинників. Як на мене, у кожної людини є власна шкала, власна градація, що таке Добро і що таке Зло. Напевно, це залежить і від виховання, від віри чи невір’я... адже не завжди добро з погляду християнина відповідає поняттю добра з погляду мусульманина чи юдея. Стандарти життя, як на мене, теж впливають на сприйняття цих понять. Але для мене особисто добро тотожне поняттю «не нашкодь», тобто якщо не можеш любити людину (через обставини, вчинки, ідеологію тощо), то можна завжди знайти спосіб не нашкодити. Може, у мені дуже розвинені пацифістські начала, але саме так... не нашкодь. По-моєму, це одвічна стадія Добра.

— Як ви гадаєте, Україна справді зшита, як циганське покривало, з різних шматків, несумісних один з одним?

— Е ні! Але й наші відмінності не слід сприймати так уже драматично! Справді, оскільки Україна в різні часи була розчленована між різними імперіями та державами, вона дуже різнорідна ментально. Не заглиблюватимемося в далеке минуле. Та все ж... Європейка з великої літери, поліглот, інтелектуалка, дворянка з глибоким корінням — Леся Українка (на той час російська піддана) — дуже активно співпрацювала з петербурзькою і світовою, сказали б тепер, пресою. Але майже всі свої твори українською мовою друкувала в Галичині, яка на той час належала Австрійській імперії. Україн­ська мова в межах Російської імперії тоді була заборонена. Якщо у 20—30-ті роки Україна Цент­ральна вимирала від голоду, то Україна «польська» ще розкошувала в багатопартійності. Навіть боярська Румунія за часів владарювання в українській Бу­ковині у 1918—1940 рр. не відразу «обтяла» всі паростки австрійської демократії. У мої студентські роки розповідав один старожил, як він із Чернівців їздив поїздом на вечірні вистави у Віденську оперу. Чи треба дивуватися, що в різних частинах України так по-різному сприймають заклик «Ми йдемо в Європу»? До речі, мені особисто не по собі від цих слів, бо, з огляду на місце свого народження й виховання, я завжди почувалася якщо не в Європі, то вже ж аж ніяк не в Азії. Хоча я, звісно, не маю нічого проти Азії. Та ось мій менталітет орієнтований усе ж таки на Європу.

Візьмімо інший аспект. Од­ного разу в До­нецьку я розговорила кількох людей. Зауважу, розговорила щирою мовою, до того ж — у різних місцях. Отож, троє з моїх співрозмовників, не знаючи одне одного, майже таєм­но мені зізналися, що коріння їхніх батьків — у Західній Україні. Але в Донбасі вони про це не говорять. І намагаються не згадувати. Один із батьків одного мого співрозмовника був висланий із Західної України як свідок. Тобто він «доніс куди слід», коли «лісові брати» прийдуть до сусіда по провіант. Але, засланий у Донбас, а не в Сибір, він не мав права добрий десяток років повідомляти навіть родичам місце свого мешкання. Батька іншого мого співрозмовника силоміць примусили «піднімати шахти», заманивши його, як і тисячі інших західноукраїнських хлопців, у сільраду начебто для оформлення якихось документів, а потім «запакувавши» в телячі вагони. Третій поїхав на Донбас добровільно, за оргнабором. Але, відчувши ворожість колишніх зеків, присланих у повоєнний Донбас із усієї «матінки-Росії», теж змовчав про своє коріння. Навіть перед своїми дітьми. А що ж він мав відчути? Любов чи що?.. Адже він у їхніх очах був теж західняком-бандерівцем. Ось вам і причина сучасної української «різності».

Мені здається, якби з початком незалежності тональність викриттів минулого була трохи «холодніша», нам не було б так важко тепер. Але, навіть із урахуванням надзвичайно тяжких рикошетів минулих образ і викривлень, запевняю вас, в Україні ситуація не настільки напружена, як нас намагаються переконати деякі політики.

Знаєте, інколи мені хочеться підійти до Колесникова, Ганни Герман, Горбаля, Шуфрича чи Дмитра Табачника й запитати кожного з них: «А чи готові ви до глибини своєї кишені насправді полюбити тих людей зі Східної України, світоглядну температуру яких ви підняли до 40 градусів, і подарувати всім бібліотекам Донбасу, Луганська, Запоріжжя, скажімо, хоча б по одній моїй «Нації» чи «Солодкій Дарусі»? Російською, до речі, мовою! Надрукованих у Москві?! Те ж саме я б запитала і Юлію Ти­мошенко, і В’ячеслава Кири­ленка, і Юрія Костенка. Адже інколи пляшка шампанського на столі наших політиків коштує більше, ніж ціла бібліотека для шкіл або інститутів.

А я хоч завтра готова їхати на Донбас і зустрічатися зі студентськими аудиторіями, із шахтарями, учителями — моїми читачами. І в кожного з них, до речі, буде вибір: читати «Націю» українською чи російською мовою. Я вважаю, що в цьому питанні — питанні роз’яснення проблеми «А що ж було в повоєнній Україні насправді?» — не можна займати позицію пуритан чи егоїстів. Нехай людина, громадянин, який любить свою країну (а я впевнена, що на Донбасі Україну люблять не менше, ніж у Тернополі), зацікавиться істиною. А далі він вибере, якою мовою пізнавати її. Був би вибір. Але хіба сьогоднішні політики думають далі, ніж до 2009 року?!

— То що ж письменник може протипоставити політичному шулерству, незнанню суспільства?

— Як на мене, завдання кожного письменника одне й те ж: писати, аби тебе зрозуміли. Інколи мені здається: я помираю від журби та смутку тому, що ми не до кінця розуміємо одне одного навіть у себе вдома, і за межами теж зрозумілі не завжди. Але я намагаюся реставрувати історію не для того, аби ятрити рани. Навпаки. Я хочу, щоб вони якомога швидше загоїлися. Так, часто лікування пов’язане з надзвичайно сильним больовим шоком. Я хочу, аби мій читач пройшов через цей шок із думкою, що саме цей біль — а він інколи справді нестерпний, — примусить позбутися тягаря минулого, позбавить образ і необхідності помсти. Адже кожній людині властиво знати. А митцю властиво зображувати. Чим переконливіше зображення, тим благотворніший результат.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі