Марина Захаренко-Корнійчук: «Його змогли звинуватити лише в тому, що він був «придворним драматургом». 25 травня Олександрові Корнійчуку виповнилося б 100 років - Соціум - dt.ua

Марина Захаренко-Корнійчук: «Його змогли звинуватити лише в тому, що він був «придворним драматургом». 25 травня Олександрові Корнійчуку виповнилося б 100 років

27 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 27 травня-3 червня

Колись ім’я драматурга Олександра Корнійчука було відоме всім без винятку. Сьогодні про автора п’єс «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «Пам’ять серця», «В степах України» свідомо забули...

Колись ім’я драматурга Олександра Корнійчука було відоме всім без винятку. Сьогодні про автора п’єс «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «Пам’ять серця», «В степах України» свідомо забули. Та є людина, в серці якої Олександр Євдокимович живий завжди, — його вдова Марина Захаренко-Корнійчук.

Сьогодні Марина Федотівна живе в Санкт-Петербурзі, перебралася ближче до старшого сина, режисера Володимира Бортка («Собаче серце», «Афганський злам», «Цирк згорів, а клоуни розбіглися», «Бандитський Петербург», «Ідіот») — вона в тому віці, коли без допомоги рідних людей уже не обійтися. У квартирі на Шовковичній, із якою в неї пов’язано багато щасливих спогадів, живуть чужі люди... А починалася ця історія далекого 1941-го, коли Марина Захаренко пішла добровольцем на фронт.

— Після поранення я залишилася в Москві, вступила до української театральної студії при ГІТІСі. Невдовзі нас евакуювали у Саратов.

На дипломну виставу до нас приїхав Олександр Євдокимович Корнійчук, який був тоді головою комітету з мистецтва при Раді міністрів. Подивився він на нас і каже: «Так це ж готовий театр! Вас треба забрати в Україну». А нашу студію хотіли залишити в Москві, там були в захопленні від наших вистав. ГІТІС навіть виділив гроші, щоб ми найняли собі квартири. Та Олександр Євдокимович усе-таки наш Молодіжний театр відвоював: перевіз до Києва і навіть виклопотав кожному з нас по великій кімнаті в будинку по вулиці Артема — небачена розкіш!

— Коли ж ви знову побачили Корнійчука?

— Діяв наш Молодіжний театр недовго. Незабаром групу молодих акторів, зокрема й мене, «влили» у трупу театру імені І.Франка для підкріплення: там молоді не було. Одного разу театр гастролював у Херсоні, і Корнійчук приїхав туди читати свою п’єсу «Сторінка щоденника». Після читання Олександр Євдокимович, як завжди, влаштував банкет, а потім були танці... Ми з ним танцювали, аж раптом він мені каже: «Давай утечемо звідси!» Пішли й гуляли Херсоном усю ніч. Він запитав про «Сторінку щоденника», і тоді я зізналася, що погано слухала п’єсу: коли він читав, його стілець стояв на помості під нахилом, і я весь час боялася, що він упаде. Ми навіть не помітили, як промайнула ніч. Корнійчук зізнався, що звернув на мене увагу ще в дипломній виставі і я давно йому подобаюся. Та він був тоді одружений із Вандою Львівною Василевською, і це унеможливлювало наші стосунки.

Минуло зовсім небагато часу. Я відпочивала з дітьми на морі й там довідалася, що померла Ванда Львівна. А ми з Олександром Євдокимовичем домовилися зустрітися у Києві.

Ми почали зустрічатися. Потім він освідчився мені, а я, хоч він і подобався мені шалено, відмовлялася з ним розписуватися. Мені здавалося, що між нами занадто велика різниця. Не в літах — років я не відчувала, а в стані. І потім, я боялася: а що як у нього це лише захоплення, і воно швидко мине?

— Як ви стали Мариною Корнійчук?

— Це сталося через кілька років. Одного разу планувалася чергова поїздка за кордон, і Олександр Євдокимович каже: «Слухай, ну в яке становище ти мене ставиш! Чому я всім маю пояснювати, що ти моя дружина, якщо в документах це не написано? Давай розпишемося!» Я погодилася. Понесли ми заяву в Ленінський ЗАГС, і нам, як усім громадянам, дали місяць на роздуми. Настає час іти розписуватися, Олександр Євдокимович каже: «Марино, сядь. У мене до тебе прохання». — «Ну от, — думаю, — раніше я відмовлялася, тепер він передумав». А він і каже: «Дві мої попередні дружини відмовилися взяти моє прізвище. Може, ти візьмеш?» Я відповіла: «Залюбки!» Він так зрадів!

— Ви допомагали йому в роботі?

— Писав він дуже швидко. Він працював на першому поверсі, а я на другому, в нашій спальні, передруковувала. Інколи беру в нього аркуш із текстом, а там так написано, що ледве можна розібрати, а деякі слова — по півслова. Запитую, чому, а він відповідає: «Вони (і я розумію, що він говорить про своїх героїв) дуже швидко балакають, я не встигаю за ними записувати». А одного разу я почула, що він із кимось голосно розмовляє, згодом чую — плаче. Вбігаю до нього, а він крізь сльози каже: «Пат помер, прийшла телеграма...»

— Ви були щасливі з ним?

— У мене жіночого щастя вистачило б на трьох. Одного разу в готелі «Москва», в якому ми завжди зупинялися, коли приїздили до Москви, я випадково підслухала розмову покоївки і чергової по поверху. «Який гарний вигляд у Марини Федотівни!» — сказала одна з них. «А чого ж ти хочеш, — відповіла інша, — під хорошим дахом і будинок довго стоїть». Тож у мене був хороший дах.

Коли Олександр Євдокимович помер, мені було тільки 50 років. Та навіть якби мені було 20, я б не вийшла більше заміж. Після такого щастя цього робити не можна.

— А як довго тривало ваше щастя?

— Вісім років. Хворів Олександр Євдокимович із 1965 року (тоді аналіз крові показав надмірну кількість лейкоцитів), півтора року він носив у собі страшну міну — рак, але ніхто цього не бачив і не підозрював. Він багато працював, їздив по країні і за кордон. Навіть я забувала про його хворобу, так азартно й завзято він жив. Я завжди вірила в його одужання. І все-таки в березні 1972 року Олександр Євдокимович відчув себе зле, почалися болі...

Вирішено було покласти Корнійчука в онкологічний інститут, але йому при цьому сказали, що хочуть підлікувати радикуліт. Однак і в лікарняній палаті він налагодив життя так, як воно йшло у нас удома. Щодня привозили пошту. Друкарська машинка теж вирушила з нами до лікарні...

Перебуваючи в інституті онкології, він мріяв... написати комедію. Звісно, він жодної хвилини не вірив у розповіді про радикуліт, але про справжню його хворобу до самої смерті між нами не було вимовлено жодного слова. Лише одного разу, побачивши сльозу на моїй щоці, сказав: «Ми мужньо з тобою тримаємося. Давай так триматися до кінця. Іди вмийся».

Після його смерті я знайшла під подушкою його фотографію з написом: «Мила Марина, пам’ятай, не забувай». Минуло майже тридцять років, але я нічого не забула.

Коли я жила в Києві, то раз на тиждень ходила на Байковий цвинтар. Обов’язково. Мене тягнуло: прийду, бувало, все йому розповім — як минув час, кого бачила, хто що сказав. Ходити намагалася не у вихідні і свята, а в будні дні, коли людей мало, — можна щось зробити, та й просто постояти спокійно, щоб за спиною не шепотілися. Пам’ятаю, у перші дні, щойно він помер, проходять повз мене жінки, і одна іншій каже: «Дивися, а вона плаче!» А та відповідає: «Звичайно, він такі мільйони з собою забрав, як же їй не плакати!»

— В Олександра Євдокимовича було багато звань і нагород...

— Він був Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом трьох Сталінських і двох Державних премій, Ленінської премії миру — єдиний в Україні. До речі, її він віддав у Фонд миру. За Сталінські премії купив під час війни танк (усі купували в складчину, а він — сам) і назвав його «За Радянську Україну!» — у Плютах у музеї Корнійчука зберігається за це подяка від Сталіна і фотографія, де він із танкістами, котрі на цьому танку воювали. Коли в 1947—1948 роках у Києві був сильний голод, він весь рік віддавав свою зарплату вдовам письменників, які загинули на війні. Започаткував три стипендії студентам театрального інституту, і навіть після його смерті вони продовжували її одержувати (до речі, першою стипендіаткою була відома акторка Лариса Хоролець). Певний час він утримував у Києві дитячий будинок.

Він був людиною скромною і не кричав на кожному розі про свої добрі справи, тому свого часу багато говорили про багатство Корнійчука. Розповідав, як одного разу на зустрічі з робітниками одного з заводів його запитали: «А правда, Олександре Євдокимовичу, що ви мільйонер? Кажуть, що у вас відкритий рахунок у банку». Зал завмер, а секретар партбюро сказав, що запитання, мовляв, не по суті. Але Корнійчук заперечив: «Нічого, я відповім. Мушу вас розчарувати, дорогий товаришу, я не мільйонер і бути ним ніяк не можу. Я одержую добрі гроші за п’єсу, якщо її напишу, але над кожною п’єсою я працюю два роки. Розділіть мій гонорар на два роки, врахуйте, що я більше ніде не одержую грошей, — усі мої «посади» виборні. Як і всі люди, я люблю приймати гостей у свята, і не тільки. І я хочу так накрити стіл, щоб мої гості були задоволені. Тож я, звісно, не бідний, але й не мільйонер».

Коли Олександр Євдокимович помер, у нього на книжці було 200 тисяч, які... держава забрала, щоб побудувати дорогу в Плюти. І одну з двох квартир на вулиці Карла Лібкнехта (нині Шовковична) забрали. Я залишилася, як то кажуть, бідною як церковна миша, але нічого — не пропала!

— Корнійчука досі називають «придворним драматургом». Мабуть, мається на увазі його знайомство зі Сталіним.

— Про його зустрічі зі Сталіним часто запитують... Одного разу Олександр Євдокимович дістав із шафи стару папку, витяг із неї папірець, вирваний із блокнота, і сказав мені: «Читай». Синім олівцем, чітким почерком там було написано: «Вельмишановний Олександре Євдокимовичу! Читав Вашу «У степах України». Вийшла чудова штука — художньо цілісна, весела-превесела. Боюся тільки, що занадто вона весела, і є небезпека, що розгул веселощів у комедії може відвернути увагу читача-глядача від її змісту. Між іншим, я додав кілька слів на 68 сторінці. Це для більшої ясності». І підпис: «Привіт! Й.Сталін 28.12.1940 р.»

Вони познайомилися, коли Корнійчук написав п’єсу «Фронт». Сталін уночі викликав до себе Корнійчука (у вождя народів було безсоння, і він любив працювати ночами) й попросив привезти текст. Олександр Євдокимович спробував відмовитися, сказав: «П’єса написана від руки, а в мене поганий почерк — ви не розберете», на що Сталін відповів: «Нічого, мої друкарки будь-який почерк розбирають!» Через добу телефонує: «Товаришу Ка-арнійчук, приїжджайте, поговоримо». І попросив вилучити з тексту сцену суду над Вогневим: «Дурні всі зрозуміють однозначно і почнуть стріляти всіх Вогневих». Олександр Євдокимович спробував був заперечити, але Сталін не слухав: «Треба, товаришу Ка-арнійчук, треба».

П’єса викликала незадоволення в тієї частини воєначальників, проти яких була спрямована. Невдовзі до Корнійчука прийшов ад’ютант Сталіна і приніс пакет. У ньому — телеграма з таким текстом: «Автора п’єси «Фронт» судити трибуналом і розстріляти. Того, хто дозволив публікацію у «Правді», — судити». Нижче від руки було написано: «Вивчайте «Фронт» Корнійчука — краще воюватимете. Й.Сталін».

Олександр Євдокимович говорив, що Сталін — постать воістину трагічна. І додавав: «Ніколи б не став писати про нього — для цього потрібен Шекспір!»

— Марино Федотівно, ви ображені, що вашого чоловіка забули?

— Є у древніх такий вислів: «Заздрість подібна до блискавки, вона вражає вершини». За життя йому заздрили тихо, сьогодні, навіть мертвому, заздрять відкрито. Шукали на нього компромат у архівах КДБ, не знайшли. Прийшов одного разу до мене покійний Левада і каже: «Марино Федотівно, був оце у Спілці письменників. Стоїть група молодих письменників, і один люто каже: «Їздив на Короленка, переглянув весь архів — нічого немає на Корнійчука!» Та якби Олександр Євдокимович підписав хоч один донос, про це написали б усі газети, але його змогли звинуватити лише в тому, що він був «придворним драматургом».

Раніше я дуже переживала, багато плакала. А потім зрозуміла: щоб дочекатися справедливості, потрібен час. І я сподіваюся до цього дожити.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво