Марбург Бориса Пастернака - Соціум - dt.ua

Марбург Бориса Пастернака

12 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 12 серпня-19 серпня

У лютому 2000 року ми одержали з німецького консульства в Києві рекомендований конверт із дозволом ...

Меморіальна дошка на будинку по вулиці Гіссельбергерштрассе, 15, в Марбурзі, де жив Пастернак
Меморіальна дошка на будинку по вулиці Гіссельбергерштрассе, 15, в Марбурзі, де жив Пастернак

У лютому 2000 року ми одержали з німецького консульства в Києві рекомендований конверт із дозволом на переїзд до Німеччини на постійне місце проживання і повідомленням про те, що місцем проживання там буде округ Марбург—Біденкопф — земля Гессен і, як стало відомо надалі, місто Марбург. Цими ж днями сталися справді таки «звичайні чудеса». Дружині до рук потрапила книжечка-додаток до «Огонька» — «Стихотворения» Бориса Пастернака, що багато років зберігалася у нашому домі. І розгорнула вона цю книжку на тій сторінці, де було вміщено вірш «Марбург». Першим моїм знайомством із містом, у якому нам долею судилося відтепер жити, були пастернаківські рядки:

Там жил Мартин Лютер.

Там — братья Гримм.

Когтистые крыши. Деревья.

Надгробья.

И все это помнит и тянется

к ним.

Все — живо. И все это

тоже — подобья.

Пізніше я дізнався, що у цього вірша, написаного 1916 року, через чотири роки після перебування Пастернака в Марбурзі, було кілька редакцій, і в даний час його друкують за останньою редакцією 1928 року. У першій же редакції цієї строфи не було.

А я, живучи в Марбурзі, спочатку не вбачав у цих рядках буквального топографічного значення. Однак, говорячи словами Пастернака, «все это тоже — подобья».

Приїжджайте до Марбурга. Пройдіться однією з найдавніших вулиць міста Барфюсерштрассе — вулицею босоногих, названою так на честь францісканських ченців, які мали звичку ходити босоніж, і ви власними очима зможете побачити ці будинки й прочитати на пам’ятних дошках, укріплених тут на рівні других поверхів, що в будинку №48 жив Мартін Лютер, а в будинку №35 — брати Грімм. А неподалік, в однім із провулків Вендельгассе жив у роки свого навчання в Марбурзькому університеті Михайло Ломоносов. У ньому й нині живуть студіози. На цій же вулиці можна побачити будинок, де жив професор Марбурзького університету Христиан Вольф, у якого Михайло Ломоносов навчався філософії, математики й інших наук. Але пройдемо далі по маршруту, позначеному Пастернаком, і зможемо побачити старе кладовище з деревами та надгробками, а пазуристі дахи, в основному із сірого шиферу, вінчають фахверкові будинки, які вишикувалися вздовж вулиці.

Для студента філософського відділення історико-філологічного факультету Московського університету Бориса Пастернака марбурзька епопея почалася зі знаменної зустрічі однокурсників, яку він згадає в «Охоронній грамоті»: «…Однажды, не сговариваясь, по случайности, сошлись в этом голом павильоне (мається на увазі літнє Cafe grec на Тверському бульварі. — В.І.) Локс, Самарин и я… Вдруг он (Самарін. — В.І.) заговорил о Марбурге. Это был первый разговор о городе, а не о школе, который я услышал. Впоследствии я убедился, что о его старине и поэзии говорить иначе и нельзя…».

Невдоволеність викладанням у Московському університеті викликає у молодого Пастернака бажання безпосередньо познайомитися з філософією в її вищому фаховому прояві. Такою справедливо вважалася Марбурзька філософська неокантіантська школа Германа Когена. У квітні 1912 року мати майбутнього поета Розалія Ісидорівна дає йому «заощаджені на господарстві» 200 карбованців, що відкриває молодому чоловіку горизонти Італії та Німеччини, і насамперед жаданого Марбурга.

Парадокс поїздки до Марбурга полягав у тім, що в це місто своєї мрії він їхав ...уже готовий до відмови від професійних занять філософією, — так як 1909 року в очікуванні приїзду Скрябіна вже готовий був відмовитися від музики. Обмовлюся, що так само, як володіння музичною композицією виявилося необхідним Пастернаку в його літературній роботі, так і філософська самостійність і ясність суджень знайшли в ній свій відбиток. «Філософія, — писав пізніше вже сформований як літератор Пастернак, — справа людини, хоч би ким вона стала».

І от Пастернак на порозі здійснення свого зріючого вже кілька років бажання. 8 травня 1912 року він нарешті в Марбурзі. І все побачене відразу приголомшило його. «Я стоял, заломя голову и задыхаясь. Надо мной высился головокружительный откос, на котором тремя ярусами стояли каменные макеты университета, ратуши и восьмиугольного замка. С десятого шага я стал понимать, где я нахожусь. Я вспомнил, что связь с остальным миром забыл в вагоне…» Вже стоячи на привокзальній площі, Пастернак усвідомить сутність і магію цього незвичного міста. Міста, в якому час ніби зупинився. Зазирнувши знову в «Охоронну грамоту», читаємо: «Если бы это был только город! А то это какая-то средневековая сказка. Если бы только профессора! А то иногда среди лекции приоткрывается грозовое готическое окно, напряжение сотни домов заполняет почерневший зал, и оттуда с гор глядит великая Укоризна.

Если бы тут были только профессора! А то тут и Бог еще».

Занурившись в університетську атмосферу, Пастернак записався на курси трьох викладачів, які представляли Марбурзьку неокантіанську школу, — «Логіку» Наторпа, «Етику» Когена й «Історію нової філософії» Гартмана.

До моменту появи Пастернака в Марбурзькому університеті вже була чимала російська студентська колонія — 27 чоловік. Більше від будь-якої іншої групи іноземців. На філософському факультеті було записано десять російських студентів. Серед них виділявся улюбленець Когена — одесит Сергій Рубенштейн, який став надалі одним із основоположників радянської психологічної науки, членом-кореспондентом АН СРСР. У цей же час тут готувалися до доцентури, закінчивши університетський курс, Дмитро Гавронський і Генріх Ланц.

У Марбурзі Пастернак винаймає кімнату в будинку «на краю міста» неподалік річки Лан у вдови марбурзького чиновника. Як пише він усе в тій же «Охоронній грамоті»: «Будинок стояв у ряду останніх по Гіссенській дорозі...» Зараз місто значно розширилося, і колишня околиця розташована в центральному його районі. Будинок, де жив Пастернак, зберігся. Нині на ньому по вулиці Гіссельбергерштрассе, 15 укріплено меморіальну дошку.

До головного для себе бар’єру — виступу у Когена — Пастернак приходить, спробувавши себе спочатку на семінарах його колег. І першу доповідь робить він у Гартмана у вівторок увечері 18 червня на семінарі, присвяченому Лейбніцевському дискурсу про метафізику. Через три дні, увечері 21 червня, він знову читає реферат у Гартмана. А 2 і 5 липня реферати з етики — на семінарі у Когена, і той відразу ж звертає увагу на ерудицію й неабиякі здібності нового слухача його семінару. У листі до батька від 9 липня Пастернак пише: «Теперь я живо вознагражден. Второй раз он сказал мне: «Aber Sie machen doch das alles sehr gut gut, seher schцn» (Но вы же делаете все хорошо, прекрасно). Он сказал, что хотел бы меня очень видеть у себя. Он, наверное, скоро пригласит меня к себе на дом». Запрошення на обід у Когена дійсно прийшло 13 липня, але того дня Б.Пастернак поїхав у Бад Кісінген, щоб бути присутнім на дні народження у Іди Висоцької (про фатальну роль цієї жінки в житті Пастернака буде сказано нижче). Запрошення ж на квартиру до Когена означало неформальну пропозицію залишитися по закінченні навчання доцентом на філософському факультеті.

Іда Висоцька. Кожен, хто знає романтичну історію любові Пастернака до неї, може висунути свою версію її ролі в його постмарбурзькому житті та долі. А подієво справа виглядала так. Учень старших класів п’ятої московської гімназії Борис Пастернак бував у сім’ї відомого торговця чаєм та філантропа Д.Висоцького, де росли дві дочки — старша Іда й молодша Олена. Іда стала першим юнацьким коханням Бориса. Ліричні листи, які він їй надсилав, не збереглися. Залишилися не відправлені. Ось один із них. Весна 1910 року:

«Моя родная Ида! Ведь ничего не изменилось от того, что я не трогал твоего имени в течение месяца? Ты знаешь, ты владеешь стольким во мне, что даже когда мне нужно было сообщить что-то важное некоторым близким людям, я не мог этого только потому, что ты во мне как-то странно требовала этого для себя…» Минуло кілька років. І от, перебуваючи у Марбурзі, Пастернак дізнається, що сестри Висоцькі проїздом із Бельгії до Берліна, де в цей час перебували їхні батьки, збираються заїхати до Марбурга. Відчуваючи незвичайне хвилювання, він готується до рішучого освідчення. 31 травня Олена Висоцька відправляє йому записку з Версаля. Судячи з її змісту, можна зробити деякі висновки про її ставлення до Пастернака: «Дорогой мой Боря! Спасибо тебе за письмо, я так боялась его. Но сознаюсь, будь оно и менее хорошим, я бы все-таки приехала; мне ужасно хочется тебя увидеть… Твоя Лена». От вам й іронія долі.

Вони приїхали 12 червня і пробули в Марбурзі п’ять днів. Пастернак все відкладав освідчення. У день їхнього від’їзду він нарешті попросив Іду вирішити його долю. Результат освідчення в рядках із вірша «Марбург»:

Я вздрагивал. Я загорался

и гас.

Я трясся. Я сделал

сейчас предложенье, —

Но поздно, я сдрейфил,

и вот мне — отказ.

Как жаль ее слез!

Я святого блаженней.

Потім був від’їзд сестер, проводи їх на вокзал, відчайдушний стрибок на підніжку поїзда наступного ранку, безцільна поїздка до Берліна й самотнє повернення в Марбург. Сцена освідчення та відмови Іди, проводжання сестер, поїздка до Берліна й повернення знайшли відбиток в «Охоронній грамоті». Наступне протверезіння і деяка душевна заспокоєність сприяли успішному поверненню Пастернака до занять в університеті. Борис пише брату Олександру: «Когда уехали Ида и Лена, то после двух-трех дней полной покинутости меня стали замечать здесь. Сегодня я давал продолжительные объяснения не без некоторого пафоса о Когеновской логике у Натропа». У цьому листі Борис кликав брата до себе погостювати. Олександр приїхав і пробув у Бориса з 5 по 19 липня. Був у Марбурзі у Бориса Пастернака і батько.

Збереглася літографія з малюнка Леоніда Осиповича «На вулиці», що зображує Когена з жестом лектора біля виходу з університету, в оточенні учнів.

Коген, як і Іда Висоцька, — ще одна доленосна постать у житті Бориса Пастернака. Незабаром після приїзду в Марбург Борис пише своїй сестрі Жозефіні: «И если я даже не философ, то ведь Коген — человек эпохи, вековая величина, надо же было увидеть, услышать все на месте». Це почуття схиляння перед учителем Пастернак проносить через багато років. У тій же «Охоронній грамоті» він пише: «Его (Когена. — В.І.) интересовали мои планы. Он их не одобрил.

По его мнению следовало остаться у них до докторского экзамена, сдать его, и лишь после того возвращаться домой для сдачи государственного с таким расчетом, чтобы, может быть, впоследствии вернуться на Запад и там обосноваться… Но как мог я сказать ему, что философию забрасываю бесповоротно, кончать же в Москве собираюсь, лишь бы кончить, а в последующем возвращении в Марбург даже не помышляю?»

Книги були зібрані й готові до здавання в бібліотеку. В університеті Пастернак одержав випускне свідоцтво із належними заліками та службовими оцінками. Марбурзький період, який залишив такий глибокий слід у його душі та творчості, добіг кінця. Він раненько розбудив господиню, вклав свої нехитрі пожитки, попрощався і вирушив на вокзал.

Пастернак ще раз відвідає Марбург, приїхавши з молодою дружиною Євгенією Лур’є до Німеччини 1923 року, зайде до господині квартири з дочкою і на знак подяки надішле їм горіховий торт, який тоді, у повоєнній, зубожілій Німеччині, буде королівським подарунком.

Ну, а ми розстанемося з Борисом Пастернаком у той момент, коли він їде на зустріч своєму майбутньому, в якому йому судилася не тільки вітчизняна, а й світова слава.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво