МАНІФЕСТ КАПІТАЛІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ - Соціум - dt.ua

МАНІФЕСТ КАПІТАЛІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ

10 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 10 листопада-17 листопада

Поступ привиду «Привид ходить по Європі, привид комунізму», — так К.Маркс і Ф.Енгельс почали свій знаменитий Маніфест Комуністичної партії...

Поступ привиду

«Привид ходить по Європі, привид комунізму», — так К.Маркс і Ф.Енгельс почали свій знаменитий Маніфест Комуністичної партії. Минуло понад 150 років, але привид, тепер уже по всьому світу, з легкої руки своїх великих отців, усе ще ходить. І не злічити мільйони жертв, якими відзначено шлях привиду на планеті.

Віра в привиди — головний із них, звісно, бог — вічна й невід’ємна частина колективної свідомості, навіть підсвідомості людства. Віра несе кожному надію на щастя, добробут, справедливість. Привид комунізму оголосив війну Богу, руками своїх хрестоносців вогнем і мечем змітаючи зі свого шляху православні храми та священнослужителів, насаджуючи свої червоні капища, свою «віру» і своїх ідолів.

К.Маркс і Ф.Енгельс написали красиву та правдоподібну казку зі щасливим кінцем: принц своїм мечем знищить зло, звільнить принцесу, і заживуть вони довго та щасливо. Головне — вогнем революції знищити зло, світову буржуазію, і звільнити добро, світовий пролетаріат. Пролетаріату — правда, не світовому, а в одній окремо взятій країні, як сказав інший великий теоретик, ця казка дуже сподобалася, і він зробив усе як написано. А набравши в процесі знищення буржуазії сили, він заходився й далі знищувати все й усіх, певна річ, в ім’я проголошеної великої віри в добро, справедливість і добробут.

Можливо, настав час зазирнути у джерела цієї віри та зрозуміти, чому добрими намірами, виявилося, вистелена дорога в пекло?

Головне — власність

Структура суспільства в період переможної ходи капіталізму по Європі, у баченні К.Маркса й Ф.Енгельса, проста і зрозуміла: погані капіталісти, котрі мають усе, експлуатують пролетарів, які не мають нічого, крім кайданів, привласнюючи створювану їхньою працею додану вартість.

Залишимо таке спрощення суспільних відносин на совісті авторів — зрештою, вони вчені, їм притаманно спрощувати явище, аби зрозуміти його сутність. Придумали ж фізики ідеальний газ, аби розібратися в законах газового стану? Правда, людське суспільство — не газ, воно складне й різноманітне, як і суперечності, що його пронизують. Ледарями й паразитами, звісно, капіталістів назвати можна, та чи так це насправді? Між ними, капіталістами, точиться найжорсткіша конкуренція, і перемагають у ній аж ніяк не ледарі. А перемоги чи поразки капіталістів прямо пов’язані з можливістю робітників їхніх підприємств заробляти на життя — переплетення виявляються достатньо складними.

Проте це так, деталі, про них можна було б і забути, як, приміром, про теорію всесвітнього ефіру, спростовану великим Ейнштейном, якби не моторошний заклик до фізичного знищення буржуазії пролетарями під керівництвом партії комуністів, охоче ними, пролетарями, підхоплений.

Підсвідомо ми розуміємо: ідеальної суспільної інституції, спроможної для всіх і в усьому бути хорошою, немає і бути не може. Завжди буде нерівність, яка породжує суперечності: розумний і дурний, працьовитий і ледачий, той, хто успадкував, і той, хто не успадкував, нарешті, той, кому просто поталанило, і той, кому не щастить, не можуть прийти до рівності. Вона, рівність, можлива, як сказав не я, тільки в злиднях. Однак у видатному документі ми бачимо нібито очевидну думку, а на ділі підміну понять: нерівність асоціюється з несправедливістю. Будемо скромно вважати це недоглядом великих теоретиків. Коли в тебе щось є — то ти одержав це шляхом експлуатації та грабування пролетарів, то ти їхній ворог і тебе слід знищити. Чи треба нагадувати, у що це вилилося на практиці?

Колективне володіння власністю — ось мета, сенс комунізму, комуністичної ідеології, комуністичної революції, комуністичної партії. Усе в усіх відібрати, звалити в загальну купу, господарів — знищити!

Людина не хоче жити в злиднях. Пересічній, нормальній людині це якось не подобається. Вона хоче так чи інакше заробити, забезпечити свою родину, придбати власність. Вона хоче виділитися з- поміж собі подібних — краще жити, більше мати. Такі самі прагнення, як повинні були передбачити великі теоретики, притаманні й переможцям революції — пролетарям, їм і раніше не вельми подобалося бути пролетарями, а вже після перемоги власної революції це й зовсім ні до чого. Втратити внаслідок революції вони мали тільки свої кайдани (можливо, зірвавшись із них?). Тут ми помічаємо ще один недогляд у великому вченні: якщо пролетарі роблять революцію, аби змінити своє життя, то чи залишаються вони після революції пролетарями, а коли ні, то ким вони стають? При тому, що їм, як і раніше, нічого буде втрачати, бо приватна власність їм не світить?

Переможний хід капіталістів, як справедливо стверджують К.Маркс і Ф.Енгельс, пояснюється створенням ними високоефективного виробництва, яке базується на прогресі науки й техніки, високій організації. Рушійною силою цього прогресу є конкуренція.

Аксіома: щоб добре жити, потрібно добре працювати. Напевне, для хорошого життя країни потрібна по-справжньому хороша робота її громадян. З найбільшою віддачею людина працює тоді, коли вона працює на себе. Тобто найкращий стимул до праці — пряник. Батіг — гірше, але теж діє. І тут великі теоретики знову зробили підміну понять: якщо власність — спільна, то, примножуючи цю власність, кожен працює на себе. А люди, котрим випало жити при такій системі, цю підміну відчули відразу — їм на спільний казан так само не хотілося працювати, як і на капіталістів. Їм як і раніше хотілося працювати тільки на себе. По революції Ленін це зрозумів відразу і запровадив НЕП. Але послідовник великих, ще більш великий, був насторожі: НЕП припинив, а роботу на себе зробив кримінально караною, прирівняв до злодійства. Бо працюючи на себе, ти начебто крадеш зі спільного казана. Побоююся, що сказане слово — злодійство — стане дуже вживаним у нашій подальшій розповіді. Оскільки злодійство стало найдоступнішим засобом збільшення особистого добробуту. Саме зі злодійства, здирства, бандитизму почалася «нова ера в історії людства» — ними вона продовжилась і в «законному порядку».

Закони економіки — об’єктивні закони життя людського суспільства. Як закон усесвітнього тяжіння в фізиці. Буржуазія зрозуміла ці закони (допомогли їй у цьому, певне, і К.Маркс із Ф.Енгельсом), використовувала це знання для інтенсифікації виробництва, можливо, і сьогодні використовує. А комуністи, з подачі тих самих теоретиків, вирішили скасувати ці закони та придумали замість них інші — виробництво таки має існувати і при комуністах. Про ефективність цих законів і цієї економіки свідчить досить влучний і часто вживаний термін «витратна». Наздогнати та обігнати капіталістів ніяк не вдавалося. І все б нічого, навіть у чомусь і добре — адже пролетарі тільки тоді пролетарі, коли їм нічого втрачати, а держава, що не кажи, повинна була залишатися пролетарською, якби не міжнародний поділ праці, якого ніяк не уникнути. Банани в нас, як відомо, не ростуть, і це не найбільше зло. А щоб їх купувати, потрібно щось інше продавати. І цим іншим «щось» практично була в основному сировина. Інша біда — щілини в залізній завісі, крізь які прозирала вельми суттєва різниця в рівні життя, що спричинювало «непотрібні» думки.

Хитрощів, покликаних змусити людей добре працювати, придумали безліч. Приміром, конкуренцію підмінили «соцзмаганням». Але реально діяв головним чином страх — на ньому трималася система. Підживлювався цей страх нещадним терором.

Зваленою в купу власністю хтось мусить управляти. Не пролетарям же, зрештою, це робити? І з’являється новий клас — вищий клас управлінців, або, як ми говоримо, номенклатури. Опорою та поживним середовищем його є номенклатура чиновництва, що реалізує владні функції. Забезпечують усеосяжну й неподільну владу номенклатури т.зв. силові структури: служба безпеки, міліція, армія, пенітенціарна система.

Появу класу номенклатури великі теоретики мусили передбачати, але, на жаль, не зробили цього, і в цьому їхній найстрашніший прорахунок.

Якщо капіталісти володіють, розпоряджаються й управляють власністю (у це поняття входять і кошти, капітал), то номенклатура тільки управляє та розпоряджається «загальнонародною» власністю, не володіючи нею. На перший погляд різниця не дуже велика, але це тільки на перший погляд. Для капіталіста, котрий володіє власністю, головний шлях успіху — збільшення цієї власності — досягається раціональним і ефективним управлінням нею. А для номенклатурного управлінця ефективне управління «народною» (вважай, нічиєю) власністю — чинник невартісний. Його успіх залежить тільки від перемог у номенклатурних іграх, а добробут досягається переважно... крадійством. До нього я насмілюся віднести не тільки переслідувані законом діяння типу розкрадання держвласності й хабарі, а й цілком «законні» привілеї, спецрозподільники тощо.

Чесний законослухняний громадянин при соціалізмі, як правило, багато заробити не може (пригадаємо, приміром, кінофільм «Бережись автомобіля»: придбання автомобіля автори вважають винятково наслідком незаконних дій героїв). Заправляє всім зрівнялівка. Ні таланти, ні працьовитість серйозних дивідендів не приносять. А коли так, то і прояв цих рис в окремих громадян є чинником радше патологічним, ніж закономірним. Люди, наділені творчим потенціалом, часто були змушені шукати вихід своєї енергії в діяльності, засуджуваній офіційною ідеологією, а часто й забороненій законом. Цим можна пояснити розквіт творчих проявів у всіх видах інтелектуальної діяльності — зокрема, в мистецтві, науці. З іншого боку, для людей, позбавлених таких чеснот, система, коли потрібно тільки відбувати повинність на робочому місці та при цьому мати певне життєзабезпечення, — ну просто чудова система!

Створення ілюзій — основа існування системи. Головну роль тут відігравали суспільні фонди споживання. Дешеве житло, на яке офіційно мають право всі, безкоштовна медицина, безкоштовна освіта, дешевий відпочинок у профспілкових здравницях... І люди мимоволі вірили, що живуть у найкращому зі світів. А щоб іншим думкам не було місця, існував перевірений засіб — дефіцит. Чому, як ви думаєте, держава, яка створила атомну бомбу й запустила в космос людину, держава, у якій людина за анекдот могла потрапити до в’язниці чи психушки, була не в змозі зберегти картоплю? Попри те, що овочесховища будувалися «за останнім словом науки». Це — політика. Головним для пересічного громадянина мав бути й залишатися клопіт про хліб насущний. Справді, на житло мали право всі, тільки чекати на нього багатьом доводилося все життя... А стосовно безкоштовності — цю ілюзію забезпечували простіше простого: частину того, що людина недоодержувала за свою працю, їй давали «безплатно», але вже як благодіяння системи. А про якість «безкоштовного» годі й говорити — подарованому коню, як відомо, у зуби не дивляться. Особливо гостро доводилося відчувати якість «безкоштовної» медицини. Сьогодні, коли є можливість порівнювати медичне обслуговування в різних країнах, ми можемо зрозуміти, якою є плата за таку «безкоштовність».

Утім, проблемами пересічних громадян номенклатура не переймалася: в неї були (і залишилися) своя медицина, своє житло, свої курорти, дачі, розподільники і, ясна річ, своя ієрархічна система споживання цих благ.

Думаю, не буде перебільшенням суспільну систему, яку ми називаємо соціалізмом, віднести до категорії рабовласницької, де колективним рабовласником є номенклатура. Раби в нас були трьох категорій: раби таборів (на заклання), раби сільськогосподарські й раби міські (привілейовані). Усіх їх об’єднують і роблять рабами відсутність власності й ігнорування прав людини. Найстрашніше при цьому те, що людина, котра все життя прожила при такій системі, не почувається рабом, вона іншого не бачила й не знає. Вона психологічно не готова до свободи: свобода означає необхідність самому визначати своє життєзабезпечення й домагатися його реалізації. Випустіть на волю лева, який довго просидів в клітці, і він не зможе себе прогодувати. Сьогодні свобода для багатьох означає тільки те, що забрали годівницю. Для них головне — будь-що повернути минуле. Найпростішим підтвердженням нашої рабської психології є... ліфти. Відсутність власності призводить до її неприйняття, до руйнівного інстинкту, який проявляється зокрема в знищенні ліфтів. І, як ми знаємо, багато чого іншого.

Нічого в нас не буде доброго в житті (чи з життям?), поки не зміниться наша психологія. Психологію раба, котрий чекає на милостиню, повинна вичавити, змінити психологія власника, господаря, що працює передусім і винятково на себе. Адже що зробила номенклатура, коли почала валитися тоталітарна система її влади? У першу чергу вона прибрала до рук усю власність — заощадження громадян, соцвласність, зарубіжні кредити. (Кожному, інакше як глузуванням це не назвати, дали ваучер ціною доларів п’ять, його частку багатства країни.) Тепер на черзі відторгнення житла. І встановила такі податки, що ніяк не можуть дозволити чесній людині чесно працювати на себе. (Цікаво, чи є хоч одна людина у владних структурах, котра не розуміє, що такі податки згубні? І все- таки...) Отже, це не недорозуміння, не випадкові помилки, це — політика, політика задушення власного виробника. Більше того, закони як і раніше такі, що коли ти процвітаєш, то це означає: ти порушуєш закон, тож тебе завжди можна притягнути до відповідальності. А коли ти не з нами — ти проти нас! Тут господарі ми й тільки ми! Ми сидимо міцно, наша армія чиновників росте, зміцнюються силові структури. Вам, раби Божі, із нами не впоратися!

Може, і правда не впоратися. Принаймні, поки люди не зрозуміють, що відбувалося й відбувається, яку доля їм приготували. Поки не прийдуть до психології господаря, власника, хоч яким довгим і важким не був би цей шлях. Тільки хазяї та власники можуть побудувати сучасне, як ми звикли говорити, капіталістичне суспільство. Потрібно навчитися приборкувати гіпертрофоване чиновництво, яке стіною стоїть на цьому шляху. Це не просто — за всім стоять сплановані дії номенклатури. Як ви гадаєте, чому пенсії в чиновників у багато разів вищі, ніж у рядових громадян? Адже відрахування до пенсійного фонду були в усіх однакові? Правильно зрозуміли: чиновництво та силові структури — опора як і раніше правлячої номенклатури. А решта пенсіонерів мусить виздихати — від них одні збитки.

Потрібно навчитися знаходити, вибирати, тримати під контролем нових лідерів, спроможних вирішувати найскладніші питання державного будівництва не з позицій особистої вигоди та кланових інтересів. Потрібно навчатися працювати на себе. Потрібно навчатися поважати приватну власність. І ніяких революцій, ними ми ситі під саму зав’язку і знаємо, до чого вони призводять.

Основою позитивних змін може стати не тільки розуміння ситуації та суті процесів, що відбуваються, а й можливість на них впливати. І тут бачиться необхідність створення нової партії, яку я назвав би, на відміну від усіх посткомуністичних, капіталістичною.

Капіталізм, але який?

Попереджую відразу: відповіді на це запитання я не знаю. Можливо, ця відповідь неоднозначна й до мети можна прийти різними шляхами.

Нині говорять: ми будуємо капіталізм. Так. Ми будуємо капіталізм. Номенклатурний. Він так само схожий на справжній, як морська свинка на свиню. Номенклатура подалася в капіталісти, прибравши до рук усе, що можна й не можна, повикидавши комуністичні маски, але зберігши комуністичний менталітет: головний засіб успіху — як і раніше злодійство (навіть, за інерцією, у себе самого — раптом інші відберуть!), а весь інший «електорат» повинен залишитися в рабах, як безкоштовна й покірна робоча сила. Своїм підприємцям не дати піднятися ні в якому разі, бо вони — найнебезпечніші конкуренти: без будь-яких інвестицій такого навигадують і зроблять, що свої, кревні, щойно вкрадені підприємства, стануть, що логарифмічна лінійка проти комп’ютера. Вони й так переважно банкрути, а тут і правда можна їх втратити, адже в конкуренції, коли вона чесна, потрібно ще навчитися перемагати... От якщо залучити багатенького «спонсора» з сучасними технологіями, устаткуванням, конкурентоспроможною продукцією, привабити його наплювацьким ставленням до екології, дармовою робочою силою, він би й сам заробив (можливо), і нам відбатував би. Та от як залучити, щоб він нам, злодіям, повірив, нібито ми — чесні партнери? І своїх душимо тільки заради нього, любого. Ау... Ау...

Отже, капіталістична партія мусить мати за мету будівництво звичайного, неноменклатурного капіталізму. При якому, попри всі його недоліки (а їх справді чимало) живе і процвітає дуже багато країн.

Сподіваюся, цей маніфест допоможе не тільки краще зрозуміти згубну ситуацію, у якій ми перебуваємо, а й послужить виходу з неї. До звичайної, простої свободи. І якщо вистачить розуму та працьовитості — до процвітання. Ну а привиди — вони були й будуть, важливо тільки розуміти, що сподівання на привидів — примарні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво