Мандрівники в дивній країні: творення чи проект? - Соціум - dt.ua

Мандрівники в дивній країні: творення чи проект?

11 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 11 лютого-18 лютого

Найкраще себе пізнаєш не споглядаючи, а діючи Гете Нації — як діти. Їм властиво підраховувати кількість геніїв і талантів у своєму середовищі, а потім хвалитися одна перед одною...

Найкраще себе пізнаєш не споглядаючи, а діючи

Гете

Нації — як діти. Їм властиво підраховувати кількість геніїв і талантів у своєму середовищі, а потім хвалитися одна перед одною. Якщо кількісна чи якісна перевага виявляється на боці іншого, то геніями цілком можуть оголошуватися власні посередності чи сусідні генії. Чому ж за всієї марності виробити єдиний показник креативу люди щосили намагаються бути (або виглядати) більш творчими, аніж вони є насправді?

По-перше, що гарніше слово, то більшу кількість явищ ми прагнемо ним назвати. Це бажання поширити магію високих понять на повсякденні стани. По-друге, так легше вводити себе й інших в оману, щоб подальший процес пошуків істини розтягся якомога довше. Адже тоді процес і є головний результат.

Фахівці обережно кажуть про креатив особистості: творчий початок. Тобто задатки є завжди. І якщо обставини ці задатки хоча б не пригнічують, то людина здатна проявити себе творчо. Чи потрібно це їй, і наскільки? Радянська і фашистська ідеології беззастережно стверджували — так, потрібно. У кодексах прописували як обов’язок. Щоправда, не особистості, а партійця. Зрозуміло, щоб краще послужити справі партії і вождям.

Ось цей невеликий зсув в акцентах — від особистості до її суспільних функцій — украй важливий. Тоталітаризм нагромадив колосальний досвід винищення «неповноцінних», але ніяк не міг відокремити, поставити собі на службу дійсно творчих людей. Навіть якщо вдавалося, то на час — талант швидко тьмянів, «здувався», і його носій ставав для диктаторів людською вторсировиною.

Не існує в природі ніякої держави, яка б щиро піклувалася про вільний розвиток особистості, як не існує садівника, котрий піклується про всі без винятку молоді паростки, пагони і нарости. Не існує дійсно творчої людини, яку б усерйоз цікавила державна машина поза тими обставинами, коли ця машина наїжджає їй на ногу.

Передбачаю заперечення з величезною кількістю прикладів «активної громадянської позиції» людей творчих. Хвилиночку! Творчість — це не посада і навіть не наявність кінцевого продукту. Це стан душі, котрий впливає на всі без винятку сторони особистості. Тобто дійсно творча людина, Майстер, є такою в усьому. Якщо креатив присутній лише в частині особистості, то це — ремісник.

У середньовіччі майстри по закінченні строку учнівства пускали майстрових, як-то кажуть, у люди. Ті вдягали у вухо велику мідну сережку як відмітний знак «компаньйонів» (так вони називалися у Франції) і три роки мусили провести, блукаючи по країні і заробляючи на їжу винятково плодами своєї праці. Потім вони поверталися. І цех визнавав (або не визнавав) ремісника майстром, із правом по можливості менше спілкуватися з навколишнім світом, щоб удосконалюватися й навчати інших.

Результати роботи ремісника і Майстра можуть не відрізнятися зовні. Різниця — у наявності чи відсутності дару, харизми, якою наділяється кінцевий продукт. На ньому є або зліпок натхнення, або ярлик замовлення. Це ні добре і ні погано, але чомусь кінематографісти воліють знімати і показувати фільми на плівці, а не на «цифрі», за всього неймовірного розвитку комп’ютерних технологій. Може, тому що плівка прямо відтворює візуальний момент часу, а не реконструює, як це робить комп’ютер? Музика в МП-3 легше тиражується і відтворюється, але навіть непрофесіонал скаже, що живий концерт хвилює більше.

Творчість різниться від ремісництва так, як кохання від закоханості — цілісністю. Ремісник переважно орієнтований на зовнішні чинники: строки замовлення, смаки замовників, сподівання споживачів, розміри і способи винагороди. Творець насамперед прагне пережити стан творчості, поринути в неї повністю, оскільки вона, як і кохання, — від Творця. Але ще Авіценна зараховував кохання до хворобливих станів: безладна мова, серце калатає в грудях, людина блідне або вкривається потом тощо. З суспільної точки зору, любляча людина малопридатна для будівництва соціального мурашника, оскільки свої дії вона співвідносить не із задумами, скажімо, Великого Керманича, а з об’єктом кохання. Зникають характерні для «нормальної» людини суб’єкт-об’єктні стосунки. Люблячий стає дужим і невразливим, але водночас і безплідним, із соціальної точки зору, персонажем. Закоханий же — збудженим і відкритим. І соціум може «переманити» його відчуття до себе, поживитися за рахунок «шарової» енергетики через нестиковки в новому світовідчутті, зовні дуже схожому на кохання.

Так і творча людина. Вона вільна і невразлива, ув’язнити можна її тіло — не дух, але з тоталітарно-державної точки зору вона неповноцінна. Ремісника, навпаки, цінують і заохочують. Щоправда, особливо тупі держави в особі держчиновників не можуть упоратися з ураженим самолюбством. І поблажливо-зарозуміло чекають, коли у них у приймальнях збереться прийнятна для їхніх посад кількість людей мистецтва, котрі просять підтримки своїм проектам. Але потайки сподіваються, що колись до них на уклін прийде Майстер...

Виходячи з вищесказаного, наскільки нації необхідно, щоб кожен її член максимально розвивав у собі творчий початок, ставав самодостатньою, повноцінною в усіх відношеннях особистістю? Якби політична демагогія на цю тему втілювалася в реальність, то державі це навряд чи йшло б на користь. Тому виборчі гасла про підтримку культури після виборів ніколи не знаходять продовження. Та й соціальний організм, як будь-який, не може складатися з одних м’язів, одних мізків чи серця, нехай навіть дуже великого і полум’яного.

Другий аспект — суб’єктивний. Людина, котра відчуває в собі творчі задатки, приміром, на 10 відсотків, і бажає їх розвинути повністю, має розуміти, що інші 90 відсотків своєї особистості вона повинна буде принести в жертву творчості. Тобто стати геть іншою людиною, змінити звички, ритм життя, коло знайомств, стереотипи спілкування. Відома історія, здається, про Моцарта, котрому якийсь чиновник-скрипаль показав свої п’єси, і маестро зазначив, що вони непогані, але треба ще попрацювати. На що чиновник поскаржився, що на дев’яту йому на роботу, а ввечері сім’я... Моцарт запитав: а що з шостої до дев’ятої? Спите? Ну то проспите все своє життя!

Творчість, як і кохання, схожа на безумство: якщо цей стан контролювати, він перетворюється на щось інше.

Що ж, виходить, усе так безнадійно? Буде в народі, як Бог поклав, певна кількість геніїв, підлотників і святих, достойних людей і мерзотників, і вся ця машинерія злагоджено рухатиметься шляхом соціального прогресу? Нудно й огидно. Виходить, народ не може бути творцем? Але це неправда, адже існують революції, збройні і мирні. Існують пасіонарні прориви, котрі перетворюють плем’я на націю, а поселення на держави. Але як це працює і наскільки застосовно в Україні?

Гадаю, багато років ми будемо звертатися в пошуках відповідей на найрізноманітніші питання до феномена помаранчевої революції. Саме як до феномена, оскільки його опис політтехнологами дедалі частіше скидається на «перетягування ковдри» з метою зручніше в неї загорнутися до парламентських виборів 2006 року. На вулицю (раніше, за висловлюванням Маяковського, «без’язику») вийшли величезні маси людей. І «по дорозі» вони почали перетворюватися з натовпу на народ. Одне з можливих пояснень цьому — люди були налаштовані дуже щиро. Саме щиро, а не відверто. Можна висловлювати колективну чи особисту волю дуже напористо і прямо, без натяків. Але при цьому в підсвідомості утримувати якусь заначку для себе самого, щоб не залишитися біля розбитих ночов нездійснених мрій.

А можна несподівано для самого себе, відмовившись від постійних оглядок на суспільство, із силою і невразливістю вагнерівського Парсіфаля відмовитися від куркульської психології, спалить панський маєток і втекти на Січ. Це і є прямий акт творчості, знищення будь-яких, навіть наймиліших і найприємніших, оков і шлях до свободи.

Нинішня зима принципово змінила психологічну топографію українців. Вперше за довгий час ми не побігли на Січ у внутрішню еміграцію, а почали будувати її прямо тут і зараз. Загалом, поки незрозуміло, фортеця це чи храм. Але зодчество потребує і творців, і ремісників. Взаємопорозуміння між ними можливе лише на умовах щирості. Тобто — любові до Україні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво