МАМО, НЕ ХОЧУ В АРМІЮ! - Соціум - dt.ua

МАМО, НЕ ХОЧУ В АРМІЮ!

24 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 24 жовтня-31 жовтня

Коли ми, молоді новобранці, вишикувані в нестрункі колони, проходили сірими безлюдними вулицями г...

Коли ми, молоді новобранці, вишикувані в нестрункі колони, проходили сірими безлюдними вулицями гарнізонного містечка, над зеленим парканом з’явилася голова в пілотці, і зловтішно посміхнувшись, сказала: «Вішайтесь!» Рука зробила навколо шиї характерний жест. Це було понад двадцять років тому. І човгали ми, звичайно, в Радянську армію…

Осінь 2003 року. Більш як 40 тисяч громадян України, що досягли вісімнадцятирічного віку і не мають права на відстрочку, поповнять лави української армії. Що чекає їх за зеленими парканами військових частин? Чи готові вони до серйозних, можливо, перших в житті випробувань? Хто був правий — мама, яка до останнього намагалась вберегти свою дитину від бездушного монстра, створеного лише для того, щоб знущатись над її найдорожчим творінням, чи батько, котрий стукав кулаком по столу і переконував більше себе, ніж оточуючих, — нехай шибайголова спробує солдатської каші, тоді дурість швидко вивітриться із голови.

Хоча я й переконаний в тому, що армія — один із найбільших догматичних та негнучких механізмів, все ж, щоб пересвідчитись в тому, що нічого особливого в її структурі, окрім кокард, не змінилось, я зустрівся з молодим лейтенантом — командиром взводу одного з мотострілецьких полків українського війська. Розмова підтвердила, що перед рекрутом постають ті ж проблеми, які, мабуть, випробовували дух і римських легіонерів, і середньовічних лицарів, і запорізьких козаків.

Не хотілось би перетворюватись на автора журналу сімейних порад, про які відразу забуваєш, бо вони або абсурдні, або просто непридатні, щоб ними скористатися. Все ж спробую розповісти про деякі із аксіом поведінки, виконання яких може позбавити деяких проблем адаптації до військової служби або звести до мінімуму можливі й необов’язкові халепи.

Отже, дитина не склала іспити до вузу, а ви не змогли чи не захотіли «відмазати» її від служби. Спробуйте уникнути ритуального проводжання в армію із грандіозним тижневим годуванням і споюванням родичів, сусідів та безлічі зовсім чужих вам людей. Краще використайте не зайві гроші для того, щоб син закінчив курси водіїв — ця професія не завадить ні у війську, ні після служби. Півтора року промайне швидко: краще недопропиті гроші притримати — ваше чадо повернеться і, можливо, поспішатиме одружитися або придбати новий модний одяг. Не давайте з собою багато грошей, їжі та дорогих витребеньок типу електробритв, CD-плеєрів та мобільних телефонів. Їжа по дорозі зіпсується, а речі та гроші мають шанси в організаційній суєті перетворитись в подарунки «дідам» перед демобілізацією.

Командири відразу будуть говорити молодим бійцям про гігієну. В принципі це те саме, що говорила мама: регулярно чистити зуби (по змозі треба полікувати їх до армії, в якій не найліпші дантисти та медичне обладнання), мити руки до і після їжі (немає гарантії, що кухонний наряд буде завжди добре вимивати посуд), дуже уважно треба стежити за станом ніг — в Радянській армії епідермофітія — чи по-народному «грибок» — косила ряди, мов середньовічна чума. Ніяка втома не повинна порушувати залізне правило — щовечора мити ноги холодною водою з милом. Мудрі батьки замість гумових грілок із самогоном краще б надіслали драже-вітаміни — груба солдатська їжа лише теоретично містить все необхідне для молодого організму.

Із тривогою батьки думають про важкі фізичні навантаження, котрі очікують їх інфантильне створіння. Дійсно, попервах, особливо без доармійської спортивної підготовки, бігати кроси та виконувати марш-кидки — важкувато. Але, як правило, адаптація проходить дуже швидко, і тому цю проблему можна вважати незначною. І взагалі, спортом в армії займатись не заборонено.

Набагато серйозніші ускладнення можуть нести процеси психологічного притирання. Вважати, що армійський колектив складається лише із виписаних із Марса недобрих гуманоїдів, єдине завдання котрих знущатись над вашою найдобрішою дитиною, — глибока помилка. В казармі живуть люди, а оскільки Радянського Союзу вже давно не існує, то батальйони, роти, взводи складаються виключно із земляків, а часом навіть із сусідів. Я переконаний, що однією із головних причин краху радянської імперії було приниження «домінуючою нацією» солдатів із інших братніх республік. Універсальний ярлик «чурка нерусский» сповнював ненависті і до армії, і до метрополії. На щастя, наше суспільство не розділене такою глибокою шовіністичною тріщиною. Але це не означає, що наша армія позбавлена середовища для розвитку внутрішніх конфліктів. Сумісне проживання сотень людей в досить обмеженому просторі, зв’язаних дисципліною, необхідністю виконувати часто неприємні обов’язки, провокує збурення емоцій. На відміну від так званого цивільного життя, де ви можете просто обійти стороною неприємних вашій душі та темпераменту суб’єктів, в армії цього зробити неможливо.

Особи, з якими в звичайних обставинах ви не знайшли б жодних спільних інтересів, цілком ймовірно будуть вашими командирами. Не треба думати, що армія формує касти благородних джентльменів та викінчених негідників. Навіть у 18 років людина вже має якусь, хоч і хитку, систему моральних та життєвих цінностей. Закомплексовані потенційні «наполеончики» отримують можливість будувати локальну деспотичну імперію. І завжди знаходять собі вірнопідданих рабів. Чи можна не зігнутися перед печерним деспотизмом напівідіотів, котрі обов’язково зустрінуться на армійських дорогах? Якщо людина не принижує себе сама, ніхто не зможе її принизити. Чистити свої чоботи, пришивати чистий комірець чи мити підлогу зовсім не удар по гонору.

Я довго не міг зрозуміти суть біблійного вислову: «Якщо тебе вдарили по правій щоці, підстав ліву». Що ж це за малодушне «непротивлення злу»? Прочитавши трактування цієї формули поетом Йосипом Бродським, я чіткіше зрозумів її суть — після удару кат очікує, що жертва впаде на коліна, почне повзати і вимолювати прощення, коли ж цього не трапляється, садист опускає руки. Запам’ятайте, жоден офіцер не зацікавлений у процвітанні дідівщини! І суть навіть не в батьківській любові до ввіреного йому підрозділу — просто будь-яка «НП» відразу вибудовує йому бар’єр для кар’єрного росту та чергової зірочки на погонах. Управу на недоумкуватих диктаторів знайти неважко. Можете бути впевненими — тільки-но перед ними замаячить образ дисциплінарного батальйону, вони почнуть ридати та пускати шмарклі, писати гектари пояснювальних записок з обіцянками бути тихіше води та нижче трави. Звертатись до офіцера, що відповідає за виховну роботу, — не порушення стадної солідарності, а право громадянина демократичної (не треба скептично посміхатись!) держави на захист своїх прав.

В народних легендах про армію існує повір’я про обов’язковий процент втрат на навчаннях. Не вірте в цю дурницю! По-перше, якщо перевірити статистику, цілком ймовірно, що кількість травм на душу населення, котрі трапляються на танцювальних майданчиках та міських вулицях, буде переважати втрати на танкових полігонах. По-друге, кожна смерть солдата, особливо в мирний час, — трагедія і надзвичайна подія, після якої робляться серйозні оргвисновки, мов тенісні м’ячики летять командирські голови та посади. Я не стикався за час служби з жодним випадком героїчної загибелі чи каліцтва солдата — всі нещастя траплялися лише через абсурдне ігнорування техніки безпеки. Це досить заїжджене порівняння, але всі військові статути написані кров’ю. Може, це звучить жорстоко, але кожен пункт правил мав до своєї появи труп попередника-експериментатора. До зброї в армії звикаєш настільки, що забуваєш, що це інструмент для продукування смерті. Тут я хочу процитувати офіцера, з яким спілкувався при написанні цього матеріалу: «Всі, навіть найнудніші, інструкції треба виконувати на 100 відсотків. Інструкції з поводження із зброєю — на 101 відсоток».

Якщо вам трапиться книга, в передмові до якої буде написано, що в ній лише жорстка правда про армію, а прочитавши кілька сторінок ви не виявите жодних ознак гумору, — можете її закрити або переставити на полицю ненаукової фантастики. Гумор і військо нерозривні, як сіамські близнята. І нічого парадоксального в цьому немає. Сміх — захисний рефлекс організму. Тому я набагато більше вірю веселому, мудрому ідіотизму гашековського Швейка, ніж монументальній епопеї Льва Толстого. До речі, в кожній військовій частині є бібліотека. Можливо, там є і книга про Швейка — філософський аналіз Першої світової війни — цілком трансформується і на сприйняття реалій армії ХХІ століття.

Півтора року промайне швидко. І зустрівшись із друзями та близькими, ваш рідний, та все ж трошки інший, син буде розповідати байки про свою службу. А в деяких сім’ях із подивом дізнаються, що їхня крихітка, що так любила мамині пиріжки та свої бездонні реперські штани, раптом вирішила присвятити себе шляхетній професії захисника Вітчизни.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво