МАЛИШКО - Соціум - dt.ua

МАЛИШКО

18 травня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 18 травня-25 травня

Ти мене з дитинства підіймала, Хліб дала і пісню солов’я, Одвела доріг мені немало, Земле, зореносице моя!..

О.Твардовський та А.Малишко (фото кінця 40-х — початку 50-х років)
А. Малишко, М.Рильський, М.Бажан, О.Корнійчук та П.Тичина (фото 50-х років)
О.Твардовський та А.Малишко (фото кінця 40-х — початку 50-х років)

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала і пісню солов’я,

Одвела доріг мені немало,

Земле, зореносице моя!

 

28 березня 1947 року вперше переступаю поріг Обласної бібліотеки ім. Гмирьова — оглядаю книжково-газетну виставку, присвячену саме цьому дню — Дню визволення Миколаєва. На центральному стенді, вгорі, малесенька, зачитана-зачитана книжечка. По діагоналі, через усю обкладинку з сірого газетного паперу (бо площа надто мала!) палахкотить язиками полум’я заголовок: «БИТВА». Саме палахкотить, бо над кожною літерою назви в’ється кривавий згусток, мов над кроквами й латами палаючої хати.

Маленька, непоказна, ніби занехаяна — окопна чи що? — ця книжечка з першого погляду здається мені, щойно виписаному з госпіталя після дворічного лікування від майже смертельного поранення в ближньому бою, незбагненно рідною: я й сам такий, як оця книжечка, упосліджений, вивоюваний і виснажений, не зважаючи на свої двадцять три роки.

Вона ніби влетіла у цей зал з окопів та бліндажів переднього краю відгримілої війни і здається тут чужою, мов сиротина в поповому домі. Пам’ятаєте? «А я в попа обідала», — сирітка сказала».

Спираючись на милиці, тягнуся до тієї книжечки-сирітки, ніби до фронтової родички, і ловлю на собі невдоволений погляд змарнілої, бідно й недбало одягненої немолодої бібліотекарки: порушую лад щойно відкритої виставки! Бібліотекарка, проте, не зважується заборонити мені взяти книжку із стенда, і я вдячний їй і понині. Бо не знаю, коли б ще зустрівся з Малишковою поезією. Ця аж надто скромна книжечка шепнула мені не лише на вухо — в самісіньке серце: «Та ти ж — українець!»

Бо ми тоді в окупації, а потім на фронті забували, а може й забули зовсім, хто ми, що ми, «яких батьків діти»?!

 

Немало ми воювали,
стоптали чобіт рудих.

І якщо мертвих згадати,
то я затужу по них.

А якщо живих згадати —
хай заніміє плач!

Друзі ідуть полками,
і я серед них — сурмач.

 

А. Малишко, М.Рильський, М.Бажан, О.Корнійчук та П.Тичина (фото 50-х років)

Мені, вкрай зросійщеному на фронті, в московському госпіталі та й тепер, працюючи на суднобудівному заводі і не чуючи рідної мови, ніби вдарять дзвони пам’яті про маму й батька, моїх добрих і ласкавих бабусь — бабушки Гашки та бабушки Чорнушихи, високого й завжди усміхненого діда Дмитра Чорнуху. Це ж вони промовляли до мене з перших проблисків моєї свідомості нашою рідною мовою та навчили розмовляти й мене. І от тепер, при читанні Малишкової поезії, під впливом його щирого, сердечного слова все сколихнеться в мені і зрине з самого дна пам’яті чимсь рідним, наче я оце тільки зараз відчую по-справжньому, який це великий гріх — зрікатися рідної мови, а значить, і роду свого, забутого й зневаженого!

Над непоказною, убогою на вигляд книжечкою Малишка я одразу ж забуду, де я знаходжуся, чого прийшов сюди. Поставивши в куток костури, я покладу її на підвіконня, залите промінням весіннього сонця, зачитаюся так, як не читав досі нічого:

 

Запалали вогні
за долиною синього неба:

Самольоти гудуть
і на Захід фронти і фронти!

Україно моя!
Мені в світі нічого не треба —

Тільки б голос твій чути
і ніжність твою берегти!

 

Так ніхто ніколи ще не писав саме про мою Вітчизну — мою, нашу Україну! Так проникливо, відверто й сердечно. На очі навернуться сльози розчулення, суму чи радості пізнавання чогось рідного-рідного, майже забутого, але необхідного до крику, до болю, до стогону!

На далеких фронтах, на плацдармах за чужими холодними ріками всі ми тужили за домівками, за рідними селами, степами, дворами і найріднішими в світі людьми — за Україною тужили! Але не вміли виразити не те що в листах додому, а навіть самому собі, коли ото стоїш ночами в траншеї на посту і згадуєш, дивлячись на далекі відблиски чужих освітлювальних ракет над ворожою обороною.

На війні все загострюється перед лицем невидимої і майже неминучої смерті — і туга за Батьківщиною та за найріднішими теж. Але тільки Малишко зуміє висловити, передати відчуття України — саме її! — з потрясаючою силою, повнотою і глибиною:

 

Ти ізнов мені снишся
на стежці гіркої розлуки

Синім лугом, ромашкою,
птицею з Канівських круч...

Ну, так пий мою кров
і бери моє серце у руки,

Тільки снами не муч!
І невипитим горем не муч!

 

Літери попливуть перед очима, і сльоза, зірвавшись, гучно впаде на оту зжовклу малесеньку сторіночку, і я, не стримавшись, схлипну. А потім заплачу вголос. Так, що на мене оглянуться відвідувачі з подивом. А працівники бібліотеки підбіжать і оточать мене:

— Вам погано? Викликати «Швидку»?

Тоді багато хто з нас, зранених і контужених, падали мертвими в чергах, на вулицях, в переповнених трамваях. Я й сам не раз тримав з усієї сили тих, хто бився в конвульсіях епілептичного нападу, і сам потім довго не міг прийти до тями.

Поміж зблідлими й стривоженими обличчями бібліотекарів промайне й змарніле обличчя моєї двадцятидвохлітньої дружини:

— Нічого, нічого... — скаже вона, беручи мене під руку.

Але я вхоплю свої костури, розштовхаю всіх і вивалюся з бібліотеки на вулицю, під тепле сонце, під синє високе небо, і теплий весінній вітер з лимана обвіє й остудить моє заплакане обличчя.

Малишкова «Битва» лишиться у мене в руці, і дружина повернеться, щоб записати її на мене. Так з’явиться перший в моєму житті формуляр, який пізніше назвуть бібліотечним абонементом.

З книжечкою Малишка ми йдемо додому вулицями весняного Миколаєва. І хоч дому у нас ще немає — є тільки куточок у чужих людей на 5-й Слобідській вулиці, де стоїть залізна солдатська койка, накрита німецькою витертою ковдрою, знайденою моєю дружиною у залишеному фашистами мотоциклі за виноградником, витріпаною і жорсткою. Крім цієї залізної койки та трофейної ковдри у нас нічого немає. Отут ми й прочитаємо з великим захопленням припізнілу книжечку Малишка, видану у Воронежі, здається, 1942 року. Читатимемо вголос, навперемінку одне одному, по кілька разів перечитуючи кожен вірш! І не зможемо ніяк начитатися.

Поезія Андрія Малишка така сердечна, така щира й проста, при всій глибині та емоційній наснаженості почуттів, переживань, вражень і настроїв, що нам вона здасться найріднішою, найзрозумілішою, найсердечнішою з усього прочитаного досі. Після неї Андрій Малишко стане того дня і залишиться на все життя найулюбленішим з усіх українських поетів. Навіть загальновизнаний лірик Сосюра якось ніби відійде на певну відстань, поступившись місцем Малишкові.

А потім будуть його інші книжки. Будуть у них вірші про партію, про Сталіна, про Леніна, як і у всіх, без винятку, поетів, але ми не читатимемо їх, знаючи або підсвідомо здогадуючись, що це примусова данина якійсь дурній, диявольській грі у показну, крикливу й брехливу відданість ідеї, ладу, політиці. В цій лицемірній показусі — смерть для поезії. Смерть і нестримному, дикому, невтримному талантові Малишка, що ставав у ній епігоном, переспівувачем чужих думок, мелодій, інтонацій і переставав бути собою. Це ясно, як на долоні, навіть нам, непідготовленим та невибагливим читачам, якими були ми на той час.

Справжнім і неповторним, істинним Малишком він стає у віршах про нашу рідну Україну, про свій народ та його історію. Назавжди запам’ятаються тільки йому притаманні проникливі слова:

 

З дідами пий,
з дівчатьми знайся...

 

Це вже ніби й не його слова — це мрія кожного солдата-фронтовика про повернення додому! У своє село, в свою родину з воєнного лихоліття, з-під вогню, де тебе вічно підстерігає смерть, загибель і небуття, в омріяну, милу з дитинства «малу Батьківщину», де народилися ми і росли. Туди з війни, з переднього краю, з траншей і окопів далеко-далеко, як у рай чи в омріяне щастя. Отой рідний край, свій у кожного, неповторний і милий, який покидаємо ми ніби назавжди, як тільки станемо в стрій, з найріднішими і найдорожчими людьми, у віршах Малишка приходить до нас, стає перед нашою уявою, перед очима й серцями нашими живий і теплий, дивиться на нас і мовчить. І в очах у нього стільки ж туги за нами, скільки туги в наших серцях і в нашій пам’яті за ним.

 

Батьку мій милий, сільський чоботарю!

Я птахою зрину, я вітром прилину,

Травицею проросту попід ворота...

 

Так трепетно й ніжно, так щиро й ласкаво, так відверто промовляє до нас і до України тільки Малишко — істинний поетичний геній!

Скільки написано про війну — і поезії, й прози! Ми ще на фронті зачитувалися Твардовським і Симоновим, Ісаковським і Шолоховим. Щось траплялось читати й в Тичини, Сосюри та Рильського. Знали напам’ять вірші й пісні «Темная ночь», «Огонек», «Жди меня». Читали й перечитували, запам’ятовували цілі розділи безсмертного «Василия Теркина» і сувору лірику Твардовського «Я убит под Ростовом», «Когда окончится война»; «Ты помнишь, Алеша, дороги Смоленщины» Симонова, «Землянку» Суркова, «Ой, Дніпро, Дніпро...» Долматовського. Це — висока і справжня поезія!

Але тільки в Малишка, у його знаменитій поемі «Прометей», у самісінькому фіналі наштовхуєшся ніби оголеним серцем на вістря ніжності, суму й печалі, що бере тебе в полон і не відпускає:

 

О, мій русявий Прометею,

Загублений в ночах війни...

 

Це якось особливо по-українськи, по-народному, по-нашому! Це ніби стогін жалю і туги за втраченим юним життям, покладеним на вівтар незалежності й свободи рідного народу. Тут разом з Малишком ніби зітхне сама зажурена, сумна і розчулена Україна.

Все це прочитається потім, пізніше, з інших книжок і багатотомників, а перша, потрясаюча зустріч з маленькою і скромною книжечкою «Битва» залишиться на все життя незабутньою подією. Від оцієї несподіваної зустрічі з Малишком я стану зовсім інакшим, ніж був до неї: мов би заново усвідомлю себе українцем, остаточно утверджуся в цій якості духовно, ідейно, внутрішньо, а не лише у зовнішніх проявах.

Так впливає на нас тільки «Кобзар» Шевченків, як вплине на мене малесенька книжечка Андрія Малишка «Битва», знята із стенда обласної бібліотеки геть зросійщеного, «богоспасаємого» Миколаєва.

Саме поезія цієї книжечки запалить у моїй душі приспаний і притлумлений війною й окупацією, а потім тяжким пораненням вогонь любові до рідної мови й літератури, потяг до власної творчості. І першу курсову роботу за перший семестр я напишу про творчість Малишка з тим самим епіграфом, яким розпочинаю й це слово про нього. Але, цитуючи по пам’яті, останній рядок напишу так: «Земле українськая моя!» І через... п’ять років напередодні першого державного екзамена, буквально за день Річард Абрамович — завідуючий канцелярією заочного відділення, з яким зустрічаємося щочетверга на засіданнях обласного літоб’єднання, поправивши пенсне, незворушно скаже мені:

— Вас не допущено до державних екзаменів через те, що перша курсова робота з української літератури вам не зарахована.

— Я вперше чую про це! Чому ж мені не сказали, коли переводили на другий і послідуючі курси?

— Тому, що роботу забраковано зараз екзаменаційною комісією при перевірці вашого академічного доробку, — Річард Абрамович на моїх очах бронзовіє. — З резолюції голови комісії сказано, що ви, наводячи епіграф Малишка, викривили його вірш в націоналістичному дусі. Роботу треба переписати.

— Я перепишу!

— Коли ж ви встигнете? Державний екзамен починається завтра о десятій ранку. А роботу треба не тільки переписати, а й перевірити, виставити оцінку, щоб вирішити питання про допущення вас до державних екзаменів. Коли ж це все можна встигнути? — Річард Абрамович знову незворушно поправляє своє пенсне. — Я б вам радив змиритися і здавати екзамени наступного року...

— Ви смієтеся, Річарде Абрамовичу! У мене за п’ять років — жодної четвірки! І заради однієї роботи, та й то — за перший семестр...

— Не самої роботи, а епіграфа! — Річард Абрамович киває мені пальцем, щоб я наблизився. — За Малишком і так водяться націоналістичні тенденції, а ви ще й масла підливаєте — усугубляєте. Знаєте, як зараз строго з національним питанням? Не лізьте на рожен — ви ж були в окупації!

Завжди покірний і тихий, а на літоб’єднанні — боязкий і ніби переляканий, — Річард Абрамович на моїх очах перетворюється в монстра, в холоднокровного вбивцю: для нього все вже давно вирішено! Він, безумовно, знає, хто вирішив не допустити мене до державних екзаменів, але скоріше вмре, ніж скаже. Але я здогадуюся й сам: не раз уже викликали в КДБ на тривалі бесіди про моє перебування в окупації, часте й довге утримання «Истории Малой России» Бантиша-Каменського.

— Донцовым не зачитываетесь? — питали.

Я — єдиний член Спілки письменників у Миколаєві, круглий відмінник на заочному відділенні педінституту імені «неистового» Віссаріона — відсторонений від здачі державних екзаменів з такого дріб’язкового приводу.

Знаходимо мою злощасну роботу з резолюцією у верхньому лівому кутку червоним чорнилом: «Не допустити!» Таким самим чорнилом виправлено останній рядок Малишкової строфи і підкреслено тричі, з трьома окличними та знаками запитання. Тут же, за сусіднім столом, переписую сторінку з виправленнями і наміряюся йти негайно до Інни Михайлівни Журби — голови комісії, котра так любила і так високо цінувала мої відповіді і роботи із сучасної української літератури.

— Спробуйте... — здригає плечима й поправляє своє пенсне Річард Абрамович. — Але, по-перше, Інна Михайлівна зараз на вченій раді, а по-друге, списки допущених і недопущених до державних екзаменів погоджено в облнаросвіті та відповідному відділі обкому партії, а може, й послано в Міністерство вищої освіти... Спробуйте, — ще раз стинає плечиками й схиляється над паперами. А коли я беруся за ручку дверей, каже, не підводячи голови: «На мене не посилайтесь. Роботу я вам не давав — ви самі взяли її у секретарки.» Інтересно, як він розмовлятиме завтра зі мною на літоб’єднанні?

Отак подумавши, йду в основний корпус, передаю секретаркою свою роботу Інні Михайлівні Журбі і чекаю, що вона змінить гнів на милість та дозволить мені завтра здавати державний екзамен саме з української літератури. Радо зустрічаю її, коли виходить на перерву і одразу ж закурює тут же, в приймальні. Але вона, закуривши, виходить на ганок, ніби й не бачить мене. А коли підходжу й питаю, чи прочитала, відповідь приголомшує мене, і я втрачаю всяку надію на справедливість:

— Вашу роботу я переглянула ще позавчора. В ній ви нічого не відкриваєте — це компілятивна робота, зібрана з усього, що написано про Малишка старшими й молодшими літературознавцями.

— Зараз я, може, й написав би інакше. Але ж то — моя перша студентська робота! За перший семестр заочного навчання! Невже в усіх інших студентських роботах самі відкриття? Островів, галактик?

— І ви ще жартуєте? — Інна Михайлівна, стара, втомлена жінка із залишками давно минулої вроди, дивиться на мене співчутливо й поблажливо, як на заблукану дитину. — І до чого тут «інші»? Ми говоримо про вашу конкретну роботу, яку я не можу вам зарахувати.

— Та ви зарахували її ще п’ять років тому! — майже кричу.

Але на Інну Михайлівну, як і на Річарда Абрамовича, мій гнів, як і моє здивування й обурення, не має ніякого впливу.

— Я тоді ще в Києві працювала, — каже вона ще незворушніше за Річарда Абрамовича, тільки пенсне не поправляє — не носить окулярів.

— Спитав би я вас, чиє завдання виконуєте...

— Ну, й що б це вам дало? — швидко й енергійно питає вона, відриваючи сигарету від нафарбованих не по-старечому губів. Пора б уже зрозуміти, що й до чого. Комусь не хочеться, щоб ви малу вищу освіту. Щоб залишили завод і працювали в літературі.

— Але ж я й так працюю! Друкуюся і в Києві, і в Москві. Ось-ось має вийти друга книжка...

— Пильнуйте, щоб вийшла. І творами, творами торуйте собі дорогу, добивайтесь визнання хоча б у письменницьких колах. Інакше вам ходу не дадуть. — Вона викине недопалок через балюстраду старовинної веранди, наблизиться до мене впритул. — Якби ви знали, скількох друзів я втратила. І яких друзів! — оглянеться на вікна, на відчинені двері веранди, через які ми вийшли сюди: — Я працювала в Скриника. Вам це хоч щось говорить? Ото пишіть і друкуйте свої новели. А інститут від вас нікуди не втече. Державні екзамени здасте й наступного року, — вона відштовхнеться від балюстради й піде, не попрощавшись...

Пахне бузком і тюльпанами, що ростуть навколо веранди, аж голова паморочиться. Заходяться в тьохканні солов’ї, мов навіжені, а мені здається, що з отих бузкових хащів хтось вицілює мене та ось-ось спустить курок чи натисне гашетку, і зі мною станеться те ж саме, що сталося зі старшим лейтенантом Суховим на Темпельгофському аеродромі 20 квітня 1945 року. Десять років тому...

Йду через приймальню, як уві сні. Перерва закінчилася, і вчена рада продовжує свою роботу. А посеред порожньої приймальні стоїть Інна Михайлівна. Одна, як палець. Жде мене. І, звузивши великі карі очі, каже:

— І ото вам треба було «Земле, зореносице моя!» міняти на «українськая моя»? Тепер знатимете, як підправляти поетів! Та ще таких, як Малишко. Ця ваша підміна зафіксована ще тоді, а пригадалася аж тепер, перед самісінькими державними екзаменами. Щоб ви знали, де раки зимують. Ну, а як вийде ваша друга книжка, подаруєте, — сказала вона від дверей. — Не забудьте! Бо перша у мене є. І будьте, нарешті, обачнішим. У розмовах також. — Інна Михайлівна легко відчиняє височезні старовинні двері колишньої гімназії шляхетних дівчат, ще легше зачиняє їх і зникає для мене аж до наступної весни.

 

* * *

 

«Язик до Києва доведе», — відомо здавна.

Мене ж у прямому й переносному смислі до Києва доведе моя рідна мова в жорстокі часи: 1951 року на Декаді в Москві нищівній критиці піддасться опера «Богдан Хмельницький» та вірш Сосюри «Любіть Україну». Але вся преса, радіо й телебачення зранку й до вечора розпинатимуть того бідного Сосюру, «розвінчуючи» всі його «відхилення», «зриви», які були і яких не було. Пригадається й ніби забуте вже короткочасне й примусове (по мобілізації) перебування у Махна й Петлюри. Знов розпочнуться, особливо в письменницькому середовищі, підозри, викриття, доносительство — атмосфера задушлива й нестерпна. В Україні знову, як і в 1947 році з прибуттям Кагановича, запахне 1937-м.

Саме того літа вперше втраплю на подвір’я Спілки письменників України на вулиці Ворошилова, 3 (тепер Ярославів Вал), щоб хоч глянути на неї. І мені неймовірно поталанить: зранку побачу всіх наших видатних письменників! Тичину, Сосюру, Рильського, Яновського, Головка, Бажана, Петра Панча, Івана Ле, Смілянського, Шияна, Дмитерка, Минка, Первомайського, Голованівського, Нагнибіду, Швеця, молодого і вродливого, як молодого Бога, Ярослава Шпорта, що саме видав дивну книгу поезій «Індійський зошит», одноногого Собка, стрункого, в гарному костюмі.

Я їх усіх вперше бачу, але всіх пізнаю: багатьох з шкільних читанок і підручників, інших — з фотографій в газетах і журналах. Приголомшений, стою в затінку плакучої верби, здалеку вдивляюся в цих славетних людей і боюся поворухнутися, щоб не звернути на себе увагу.

Всі вони неймовірно красиві, вродливі, інтелігентні, елегантні. Ні, це не здається мені, провінціалові, під першим враженням — так воно і є насправді: талановитість цих людей відбивається на їхніх лицях, в зовнішності, а в очах — їхній багатий внутрішній світ. Дивлюся й не надивлюся на них, а підійти не посмію.

Поводяться вони невимушено, розкуто: жартують (хоч, як я пізніше дізнаюсь, їм зовсім не до жартів), беруть один одного за кпини, сміються й перемовляються. Тільки Головко лишається серйозним, навіть похмурим. Та Сосюра стоїть якось дуже самотньо в натовпі, зажурений-зажурений і сумний... І досі пам’ятаю скорботний погляд його вишнево-карих очей: ковзнув по мені якось по-дитячому безпорадно, немов пожалівся, і в мене аж стрепенеться щось далеке-далеке і миле... І замре.

Багато хто з них курить — переважно з бурштинових, зеленаво-прозорих цигарників. А Савва Голованівський тримає в зубах аристократичну англійську люльку, і синій димок в’ється над нею, пахучий і тонкий, немов натяк. Савва вродливий, чорнобривий при ранній благородній сивині, імпозантний — здається значним, поважним, солідним. Та Рильський і Яновський затіняють його ще витонченішою інтелігентністю. Щось надзвичайно ясне й делікатне струменить з їхніх облич, очей, «реет и вьется» над високими їхніми чолами, обрамленими патріаршою сивиною.

Ще кращий і вродливіший, вищий та сивіший за них, зовсім молодий Любомир Дмитерко з рум’яним, смаглявим лицем без жодної зморшки. Такий же високий і вродливий Василь Минко, бровастий і чубатий. Усміхається в пишні вуса, ніби знає щось таке, про що решта й не здогадується. Тому здається хитреньким і лукавим. Насправді ж — відкрита душа! Обоє прославляться опісля п’єсами «Навіки разом» та «Не називаючи прізвищ». Навіть я, провінціал, узнаю ці п’єси: прочитаю їх у тому самому журналі «Вітчизна», в якому публікуватимуться мої оповідання. Всі театри Радянського Союзу ставитимуть їх при повних аншлагах.

Ніколи потім не бачитиму одразу стільки знаменитих і вродливих та імпозантних людей. То й справді була Еліта — не лише письменницька, а національна. Такої еліти поменшає вже й у нашому поколінні, а зараз вона й геть виведеться, і маленькі людці з великими амбіціями заполонять наш інформаційний, художній та культурний простір, демонструючи «зади» чужого авангарду, андерграунду, модерну й постмодерну, перетворившись на шизофренічних вимагачів слави, самозакоханих провінціалів духу.

А тоді... Тоді це було видовище величаве — воно не забувається й досі та не забудеться до кінця днів моїх. Так і стоять перед очима — ще молоді, або в ранній зрілості та ще ранішій славі: Гончар, Стельмах, Воронько — «Я той, що греблю рвав!» — прозвучить чи прогримить на всю Україну, на весь Союз, не кажучи вже про «Альпи», «Голубий Дунай», «Злату Прагу», «Таврію», «Велику рідню», «Хліб і сіль», «Кров людську — не водицю». Оце було Красне Письменство України! А зараз, панове, зараз?

Мені — недавньому солдатові, тяжко пораненому в Берліні, пацієнтові військового госпіталя і нинішньому робітникові суднобудівного заводу — всі вони згадуються того літнього ранку людьми зовсім іншого світу, людьми світу рідної літератури, такої далекої і такої милої! З юності чую поклик її, перманентно навчаючись то в російській, то в українській школі. Рвусь на той поклик з лабет іншомовного: то армійського, то госпітального, то обивательськи-миколаївського, то заводського чужого й далекого середовища, мов на Землю Обітовану!

І оце аж зараз той далекий поклик привів мене сюди, на подвір’я Спілки письменників України, а Доля подарувала мені отаке дивне й щасливе видиво! Дивлюся на них здалеку і не можу надивитися: адже твори багатьох з них — «Пилипко» й «Червона хустина», «Зелені серцем» і «Пасинки степу» Головка, «З моря» та «Голубі ешелони» сивого, як туман, суворого та рівного, мов у строю, Петра Панча — вивчав і читав ще до війни в нашій Ново-Олександровській семирічці, та так вони й лишаються зі мною на все життя. Не кажучи вже про поезію Сосюри, Рильського, Тичини...

Видиво це стоїть і зараз перед моїми очима, перед душею і пам’яттю. І не минає, не минає, не минає...

«І це був сум, і це була краса...» — напише зовсім з іншого приводу найулюбленіша та найдостойніша нині Ліна Костенко. Вона одна-єдина заступає зараз їх усіх.

Про красу я кажу, як умію. Як запам’ятається вона мені з того далекого-далекого літнього ранку, що зараз і не віриться: був він чи ні?

А сум і тривога з’являється в образі... Малишка. В новісінькому світлому костюмі вийде він на балкон другого поверху, наструнчений і сердитий — щось лихе світиться з його монгольських очей, з якогось мовби чужого обличчя. Усе це так не пасує до теплого літнього ранку, до оцього світлого інтелігентного товариства! Дисонанс з моїм враженням і замилуванням ще більше вражає, коли Андрій Самійлович усім оцим поважним, шляхетним і славетним людям наказує, мов учитель школярам:

— Заходьте, товариші! — дзвінким та вимогливим голосом віддає наказ Малишко, котрого я теж бачу вперше. — Будемо починати!

Суворий і грізний погляд, строге монголоїдне обличчя, надто гучний, мов на військовому плацу, наказ не віщують нічого доброго. В ньому — погроза і літньому ранкові, і оцим прекрасним людям, непримиренність і вимогливість водночас.

Стає ніяково, прикро й незатишно на подвір’ї, і дивно, що сонце світить так само і не померкне від Малишкової непримиренності і погрози. Та плакучі верби від його окрику, здається, аж здригнуться своїми тоненькими гілочками та схиляться ще нижче до землі, немов злякаються, засоромляться чи зніяковіють.

І над спорожнілим двором заляже напружена тиша. Вона віщує щось недобре і цим людям, що потягнуться на Малишків окрик до входу, і Сосюрі, і самому Малишкові. В ній мені вчується подих кари, страждань і каяття на довгі роки. А може, й назавжди.

Двір спорожніє зовсім, якось непоправно, майже трагічно. І замість барвистого натовпу чи гурту видатних письменників у ньому надовго заляже сум і незбагненна тривога. Лишившись на самоті, нутром, підсвідомо відчую біду, що звалиться того ранку на нашу літературу, культуру, на всіх справжніх письменників. Особливо на нещасного Сосюру — найніжнішого нашого лірика і справжнього українського патріота. Але й радянського — теж! От що дивно і незбагненно й понині!

Прикипівши до місця, вслухатимуся в тупіт ніг, в торгання стільців, у покашлювання й шамотіння чималої кількості людей. Не чутиму тільки ні голосів, ні перемовлянь за розчиненими вікнами й дверима, як на похороні чи в церкві перед виходом Патріарха чи Архімандрита.

А коли вляжеться й вовтузіння, у повній напруженій тиші пролунає знову дзвінкий, аж надто теноровий (можливо, від хвилювання) голос Малишка:

— Товариші! Дозвольте партійні збори вважати відкритими. На порядок денний виноситься одне питання: «Про вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Заперечень немає? Хто за такий порядок денний, прошу голосувати. Одноголосно. У кого будуть пропозиції щодо ведення зборів?

— Дозвольте? — чується тихий-тихий, майже жалісливий голос. — Збори ж відкриті, то чи не запросити нам отого молодого письменника, що приїхав, мабуть, здалеку, та й стоїть самотиною під вербами. Якось же не зручно: усі пішли, а його покинули. Аж невдобно якось воно...

— Вам, що, Володимире Миколайовичу, — грізно питає Малишко. — Глядачі потрібні чи свідки? — Він підходить до розчиненого вікна і виглядає у двір.

Побачивши мене, уважно й прискіпливо розглядає, подається вперед, ніби хоче сказати щось чи спитати. І я теж зриваюся з місця і рушаю до нього. Але він вправно й швидко зачиняє вікно, рішуче відходить, і мені вже нічого не чути з того першого судилища над першим ліриком України, здійсненого другим ліро-епіком за грізною вказівкою Московського й Київського ЦК з благословення самого Сталіна.

Долинатимуть чутки аж до Миколаєва, як на тих осоружних і ганебних партзборах розпинатимуть Сосюру його товариші — найближчі друзі! Як Малишко у відповідь на щойно написаний з покаянням і прочитаний на партзборах вірш «Я — син робочого класу» кричатиме на Сосюру:

— Не прикривайтесь робітничим походженням, Володимире Миколайовичу! Це вам не допоможе! Роззброюйтеся! Визнавайте свої націоналістичні переконання і помилки! Засудіть їх! Інакше ви недостойні носити високе звання комуніста! І вам не місце у великій партії Леніна-Сталіна!

Не віриться, що так міг поводитися Малишко! Адже його самого можна було звинуватити в націоналізмі за цикл «Україно моя!» — ще більше було б підстав злостивцям. Саме через те, можливо, й обрано головним обвинувачем Сосюри найближчого однодумця, щоб він під загрозою дамоклового меча «націоналізму» не міг відмовитися від цієї ганебної ролі.

Гірко про це писати ще й нині, але що було, те було — слів з пісні не викинеш. Історію не перепишеш. А брехня й підфарбовування вже давно у всіх нас у печінках сидить. Говорімо правду, поклоняючись правді!

Тим разючішим і приголомшливішим видасться Малишкове слово на Байковому кладовищі над розкритою, свіжою могилою Володимира Миколайовича Сосюри, виголошене ним всупереч сподіванням партійного начальства, на радість всім прихильникам рідного слова та рідної літератури. Але до того тоді ще було далеко-далеко, мов до Сиріуса — понад двадцять років! Воістину, «усе іде, але не все минає над берегами Вічної Ріки...»

А після тих зборів Сосюра замовкне надовго. А здаватиметься — назавжди. Буде вилучений з шкільних програм і вузівських курсів, вигнаний з видавництв, журналів і газет, з радіо й телебачення. Продасть машину, розпродає бібліотеку, назбирану за все життя. Дружину заарештують, а потім спровадять в психушку. Самого заарештувати не посміють — надто велика слава і за кордонами країни та України. Та й особистість відома. І відзнаки — хоч куди: 1948 року, на п’ятдесятиріччя, — Орден Леніна, Сталінська премія І ступеня! Але добиватимуть «до ручки». Здається, й сліди його завіються вітрами забуття — назавжди...

І я, переїхавши до Києва й живучи у П’янова в одному під’їзді, бачитиму його згасання, відчуженість, самотину. До самої смерті. Чутиму, як син Володимир крутитиме вечорами, повернувшись з кіностудії імені Довженка, де ми працюємо разом, безугавно крутитиме й крутитиме гугнявого Окуджаву. А батько вже й не обізветься, і не запротестує, хоч йому та музика — чужа-чужа й осоружна...

Виявляється, навіть смерть Сталіна не зніме з нього тавра, і великий Сосюра згасатиме в самотині, забутий і покинутий усіма. Так і не включать його геніальний доробок до обсягів Академічних видань поряд з Тичиною, Рильським, Бажаном: тавро зробить свою справу! І дружина вмиратиме в злиднях, теж нікому непотрібна.

А по смерті самого Сосюри благородний Сергій Гальченко упорядкує й видасть поему «Махно», роман «Третя рота», «Розстріляне безсмертя», і ми вкотре переконаємося, що великі таланти — великі у всьому! Сосюра і морально вбитий працював до останнього подиху, засвідчивши, що талант убити не можна: крізь брехню та обмови він проростає, як зелена трава...

Закінчення
в наступному номері

 

Повністю друкується в журналі «Дніпро», № 5—6, 2001 р.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво