Маленькі українці в епоху реакції - Соціум - dt.ua

Маленькі українці в епоху реакції

14 грудня, 2007, 14:59 Роздрукувати Випуск №48, 14 грудня-21 грудня

Коли в майбутньому нас запитають про епоху, в якій живемо тепер, —відповідь, можливо, здивує потом...

Коли в майбутньому нас запитають про епоху, в якій живемо тепер, —відповідь, можливо, здивує потомків: то була, внученьки, епоха реакції, дрімучого бонапартизму, який парадоксально вірив у те, що є революційним і прогресивним. То були цікаві часи, коли всі країни називали себе «демократичними», але ніде реальної демократії не було. Ми стояли на демократичному помаранчевому майдані, але кричали тільки одне ім’я і вимагали тільки одного: нового монарха-спасителя. Що кричали, те й отримали. Наша сусідка Росія теж хоче «демократичного царя», але ім’я його кричатимуть не на майданах, а по телевізору, з теплих кремлівських хоромів.

В історії з іменами і назвами завжди так. У ХХ столітті третина суші називалася «соціалістичною», проте насправді химерно поєднувала в собі і соціалістичні, і капіталістичні елементи, та так, що врешті перемогли останні. Ще один урок: хоч тисячу разів називай стару шкапу «мустангом», вона від цього швидше не поскаче. Ось і світова мода диктує всім керманичам світу називати свої режими демократичними. Але коли цей одяг стане масовим? Чи можлива взагалі демократія мас, за словами Спінози, «абсолютна», радикальна демократія?

На плебс сподіватися нічого — ніякий він не революційний і не демократичний, від еліт його відрізняє тільки те, що в суспільній ієрархії одні згори, а інші — знизу. Якщо їх поміняти місцями, нічого кардинально не зміниться. Так само питимуть, гулятимуть і плюватимуть згори вниз. Проблема не в людях, а в самій піраміді з її кінцівками. Одинаки-праведники — теж не панацея. Система їх просто використовує як святі ікони. «Великих українців» починають шукати, коли «маленьким українцям» соромно дивитися на себе в дзеркало.

Власне, справжній революційний демос та його свідомість, якщо хочете — громадянське суспільство, треба ще винайти у непростій боротьбі за емансипативну політику. Як співав Джон Ле­-нон, «working class hero is something to be»! Епоха реакції підсовує сурогати з-поміж медіазірок або музейні експонати національного пантеону. Живу демокра­тію треба перевинайти серед живих же «маленьких українців».

Подобається нам чи ні, але у питанні «Що таке демократія?» ми залишаємося у полі впливу двох політичних мислителів сучасності — Маркса і Токвіля. Для одного демократія, осмислена критично, — це форма держави, а отже, за класичним визначенням, — форма «диктатури одного класу над іншим»; для іншого — це суспільний ідеал громадянської свободи та рівності. Одному йдеться про конкретну форму втілення влади, іншому — про суспільний ідеал і тенденцію. Так, демократія — це диктатура панівного класу, що стоїть «над законами»: врешті-решт, саме сильні світу цього вирішують, є та або та дія «законною» — чи «незаконною», визнавати ту чи ту політичну акцію, страйк, забудову, захоплення землі легітимними — чи «неприпустимими». Український народ пояснює цю логіку так: «Закон як дишло, куди повернеш — туди й вийшло». Отож диктатура не є формою правління, швидше вона є конкретним проявом домінування у співвідношенні сил між класами — між тими, хто має реальну владу, повноваження, ресурси, і тими, хто їх позбавлений.

Саме цей антагонізм намагається подолати інша концепція демократії: право «на громадянські права» мають усі без винятку, себто й ті, хто їх позбавлений із якихось причин. Боротьба за демократію стає боротьбою за подолання цих причин. Вони — множинні: політичні, економічні, соціальні, культурні, гендерні. Це ідея політичного універсалізму — оскільки всі є людьми, human beings, то, незважаючи на свої природні відмінності, всі мають право брати участь у res publica, «справах державних». Штучно набуті відмінності, привілеї, статуси для політичного універсалізму нічого не варті перед принципом рівності людських істот — саме з цього принципу почалася епоха європейських революцій.

Однак соціальні «права людини» нічого не варті без політичних прав громадянина. Історія показала, що людині (певним категоріям людей) за певних обставин дуже легко відмовити у «люд­ськості» (зводячи її до рівня другосортних, до унтерменшів), якщо вона не володіє політичними важелями і правами. Саме тут збігається логіка класової боротьби та боротьби за громадянські права. Владі завжди вигідно наділяти правами обмежену кількість громадян, мотивуючи відсутність політичних прав у решти відсутністю належної «людської природи»: то особа не є «етнічно нашою» по крові й культурі; то вона не є повноправним робітником, тому що «іммігрант» і «нелегал»; то вона просто «женщина», якій місце на кухні, а не людина, як «усі чоловіки». Себто «людина» — це не при­родний, а політичний концепт. Особливо яскраво це видно на прикладі ринкової глобалізації, коли кордони відкриті тільки для товарів: безправні, «маленькі», незаможні люди можуть їх долати не як люди, а тільки як речі, адже робоча сила — це такий самий товар, як і газ чи м’ясо.

Такі суб’єкти не мають права на політику (що є прерогативою громадян), вони зіштовхуються лише з поліцією — політикою як поліцією, — тобто є об’єктами регла­ментації, затримання, класифікації, транспортування, шантажу з боку спеціальних органів або напівкримінальних мафіозних структур. Це — так звані нелегали, пролетарі ХХІ століття. Для кого, як не для них, найактуальніше звучить давній імператив: «Права не дають — права беруть».

Скажуть, що в нас є люди, які не знають таких утисків. Це «середній клас» — успішні підприємці, менеджери, чиновники, журналісти, інтелектуали, митці... Вони не є апатичною масою, байдужим бидлом, пасивним електоратом, їм болить серце за країну, в якій випало жити, вони готові відстояти свою людську гідність і допоможуть іншим. Во­ни — активні громадяни й авангард нової «кібердемократії», творчого консюмеризму, постмодерної «нематеріальної» праці, етики турботи про себе і естетики самодизайну.

Цікаво, що в епоху реакції, коли пояснювати суспільство у класових термінах серед ліберальних кіл є «поганим тоном», говорять тільки про один клас — середній, витісняючи існування двох інших. Власне, на цьому витісненні й існує ефемерна концепція середнього класу. Як зазначає Славой Жижек, «середній клас, про який говорять, що він не покладаючи рук працює, визначається не тільки своєю лояльністю до твердих моральних і релігійних норм, а й подвійним протиставленням двом «крайнощам» соціального простору: з одного боку — безрідним непатріотичним багатіям, а з другого — бідним виключеним іммігрантам та мешканцям гетто. «Середній клас» засновує свою ідентичність на виключенні двох полюсів, котрі, якщо їх зіштовхнути лоб у лоб, дають «класовий антагонізм» у чистому вигляді. До того ж саме поняття «середнього класу» спирається на брехню, аналогічну брехні часів сталінізму про справжню лінію Партії між двома ухилами, «правим» і «лівим». «Середній клас», саме його існування, — це і є втілена брехня, заперечення антагонізму. Якщо вдатися до психоаналітичних термінів, «середній клас» — це фетиш, неможливий перетин лівого і правого, який, виштовхуючи два полюси антагонізму в позицію антисоціальних «крайнощів», що руйнують здоров’я соціального тіла (транснаціональні корпорації та зайди-іммігранти), постає як спільне нейтральне підґрунтя для Суспільства». Суспільства з великої літери, суспільства видовища.

Не дивно, що це найбільш медіатизований клас, адже його фіктивне існування ще й безпосередньо залежить від мас-медіа. Власне, головне завдання мас-медіа епохи реакції — пропагувати існування середнього класу, його гадані цінності, смаки, звички. Усі мріють бути середнім класом, тобто злитися з суспільним тілом через його пропаганду, під’єднатися до його віртуальної мережі, при цьому залишаючись на іронічній дистанції.

Отже, ми бачимо, що демократії епохи реакції властиві старі добрі антидемократичні риси: диктатура певного класу, підміна політики поліцією, пропаганда у формі мас-медіа. В ім’я справжньої емансипативної політики сьогодні треба висунути протилежну програму: замість диктатури — відмирання репресивних форм держави, замість поліції та антигуманних кордонів — політика універсального громадянства, замість пропаганди — просвітництво. Але не слід забувати й про іронічність ситуації.

Хоч мало не в усіх сферах суспільного життя відбувається реакційний відкат, посилення авторитаризму та корупції, але все це роблять під «революційними» гаслами. Мабуть, можновладців дуже тішить той факт, що їхній банальний прихід до влади придворні називають «революційним». А хрестові нафтові походи на Близький Схід — «насадженням демократії». У цьому вся суть бонапартизму — користатися гаслами революції, щоб чинити щось геть їй протилежне. Це ми добре знаємо з історії Радянсь­кого Союзу. Але ще у ХІХ столітті видатний мислитель-реакціонер Жозеф де Местр казав: «Контрреволюція — це не продовження революції, це повна її протилежність». Де Местр знав, про що говорив: якщо замислитись, то популярна фраза «революція пожирає своїх дітей» — глибоко неправильна. Революцію пускає під ніж контрреволюція, щось посутньо чуже їй і вороже, — і тут немає жодного фаталізму, бо завжди була і є можливість боротися й перемагати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво