Максим Тарнавський: «У сучасному суспільстві ми втратили розуміння того, навіщо нам читати Шевченка, Шекспіра і Гете»

Поділитися
Коли я попросила відомого канадського україніста Максима Тарнавського перелічити всі його регал...

Коли я попросила відомого канадського україніста Максима Тарнавського перелічити всі його регалії, він сказав лише, що народився у Філадельфії, закінчив докторантуру в Гарварді і що посада професора української літератури при відділі слов’янських мов і літератур в Університеті Торонто, яку він обіймає з 1987 року, була першою в його житті і залишиться, як він сподівається, довічною. Про численні проекти, зініційовані науковцем (у більшості не відомі в Україні), а також про україністику та освіту за кордоном ми розмовляли в його затишному кабінеті, заставленому українськими книжками.

— Пане професоре, почнімо з відносно недавньої вашої ініціативи, а саме з журналу англомовних перекладів «Українська література», що вже вийшов у 2004 та 2007 роках. Як виникла ідея видання і на чому воно фокусується?

— Намовила мене видавати цей журнал моя мама, поетеса Марта Тарнавська, вона тоді ще була головою видавничої комісії НТШ в Америці, яке є видавцем і спонсором журналу. З роботою справляємося вдвох — я і моя дружина Уляна Пасічник. Я не накидаю напряму цьому журналу, даючи перекладачам вільний вибір матеріалу, який би репрезентував Україну за її межами. Для мене головне — якість перекладів, їхня відповідність оригіналу, а не тематичні чи часові критерії. В журналі домінує проза, адже перекладати поезію надзвичайно складно, та й перекладачів з української на англійську майже немає. Я свідомо зупинився на форматі журналу перекладів, аби користуватися ним у викладацьких цілях (україністиці бракує англомовних матеріалів).

— У передмові до першого числа ви як редактор обстоюєте ідею, згідно з якою культура має поширюватися за межі національних кордонів, а, зокрема, українська культура має бути відкрита для широкої англомовної аудиторії. Чи виправдовує себе така редакційна політика, і наскільки іномовна аудиторія цікавиться таким продуктом?

— Я вірю, що нішові видання в Інтернеті (після виходу в світ першого номера, мені написали подяку читачі з Індії!) — виграшна справа. Головне — щось робити. Всі ми чекаємо, аби українському авторові дали Нобелівську премію — але можемо чекати безконечно. Я переймаюся тим, аби були переклади. Навіть при тому, що зацікавлена англомовна аудиторія тут надзвичайно мала (не кажучи вже про україномовну).

— Отже, комерційно такий журнал видавати невигідно?

— Так. Знаю з досвіду, що це збиткова справа, тому відразу треба думати про некомерційний проект. В Україні такий продукт має всі шанси вийти на широкий ринок, бо є великий контингент людей, які зацікавляться культурою і літературою. Журнал, який має тисячу передплатників, вже можна вважати успішним. Наклад мого видання — 500 примірників, і навіть це забагато. Журнал — не комерційний, ми купуємо одноразові авторські права, і наша мета — не заробляння грошей.

— Чи відстежуєте український ринок сучасної літературної та літературознавчої періодики і як можете його охарактеризувати з позиції по той бік Атлантики?

— Я переглядаю «Кур’єр Кривбасу», «Київську Русь», «Сучасність», а також журнали, які давно виходять. Чим менше там політики, тим для мене краще. Такого, що діється в культурі та літературі зараз в Україні, ще не було. Двадцяті роки минулого століття були цікаві, але обмежені через гніт, бо не було вільного розвитку. Нині література оригінальна, багатогранна, є багато цікавих авторів. Мені подобається, що вони експериментують у своїй прозі, — часом те приємно читати, а часом дратує. Але таки щось діється, література жива: як комусь щось не подобається, то є принаймні на що наплювати, але так і має бути. У радянській літературі були іноді цікаві феномени, але вона була нудна своєю одноманітністю.

— Окрім того, що опікуєтеся журналом, ви є також упорядником потужної електронної бібліотеки класиків української літератури. Що спонукало вас до цього проекту і чому саме приділяєте найбільше уваги, добираючи тексти?

— Першою спонукою, звісно, було викладання і постійний клопіт із замовлянням і розповсюдженням численних копій десяткам студентів. Тому виникла ідея створити електронний ресурс. Я давно це роблю, і я не перший. Звісно, є такі, що крадуть, використовують матеріали не посилаючись. Та я не нарікаю — радше радію, що моєю працею послуговуються в Інтернеті. Тепер я менше цим займаюся — більше наукою. Раніше мені робили сканування і вичитування в Україні, тепер на це немає фондів та енергії, її вистачає тільки на сканування оригінальних документів, наприклад маловідомої «Граматики» І.Нечуя-Левицького, за яку я вдячний своїм друзям-українцям. В Україні, звісно, це легше робити, я не хочу конкурувати чи щось дублювати, а вишукую недоступні матеріали.

— Ви також започаткували цикл щорічних лекцій імені Данила Струка. У травні минулого року відбулась ювілейна — десята — лекція, яку читала професор Тамара Гундорова. Як виник цей задум, і кого з доповідачів ви запрошуєте?

— Данило Гусар Струк був моїм колегою, саме він «перетягнув» мене до Торонто (жартую, що тоді я одночасно отримав диплом, сина і роботу). Надзвичайно енергійна людина, він видав англомовну Енциклопедію України, був директором торонтського відділення КІУС (Канадський інститут українських студій), президентом НТШ у Західній Європі. Помер раптово, від інфаркту, під час поїздки до Європи. Для мене це був шок. Тоді ж ми і створили при КІУС програму вивчення української літератури імені Данила Струка, головна діяльність якої — щорічні виклади, з якими вже виступали професори Марк Павлишин з Мельбурна, Григорій Грабович з Гарварда, Олег Ільницький з Альберти та ін. Усі лекції є в mp3 форматі в Інтернеті (//www.utoronto.ca/elul/Struk-mem/mem-lect-archive.html , відео є на YouTube. — Авт.). Україна у списку доповідачів фігурує рідко з двох причин: лекція апріорі має читатися англійською, плюс фонд програми недостатній, аби оплатити дорогу лекторові з України тільки на одну лекцію.

— Які лекційні курси ви пропонуєте студентам і які розставляєте в них акценти?

— О, я маю цілий «репертуар» (сміється). Окрім курсів української мови, це загальний огляд української літератури (від Київської Русі — і аж до Ірени Карпи), розрахований на два семестри для 20—30 студентів (більшість із них, звісно, мають українське чи мішане походження). Читаю курс про український роман XVII—XVIII століть, присвячений Валерієві Шевчуку (бо всі наявні тексти — його переклади), також про українську прозу ХХ століття в перекладі. Всі англомовні курси детерміновані наявністю перекладів чи інших матеріалів — не все можна зробити. Хотілося б запровадити синтетичний курс про Довженка як письменника і режисера, але тут складно дістати українські фільми (ними нас постачає Юрко Шевчук). Маємо курс про Тараса Шевченка. Запровадив курс про Івана Франка. Дуже хочемо, аби вивчали літературу не тільки з патріотичних міркувань. Читаю також курс із сучасної української культури з наголосом на аналітичному розгляді питань освіти, національної ідентичності, навіть поп-культури, включно з Русланою і Сердючкою, аби показати різне в культурі.

— Українці поза Україною розуміють образ Сердючки?

— Взагалі не розуміють. Вєрка до них не промовляє, бо вона побудована на радянсько-українській традиції. Люди, такі як я, народжені на Заході, цього не пережили, і до нас цей гумор не промовляє, ми не маємо підґрунтя для розуміння цієї пародії.

— Чи є у вас на україністиці якась система заохочення для студентів і докторантів? Знаю, що, приміром, на славістиці Пенсільванського університету студент-україніст, котрий має найкращу успішність, раз на рік отримує премію в тисячу доларів на поїздку в Україну.

— Ми теж маємо подібні фонди, зокрема стипендію Б.Кларка або стипендію М.Гути для подорожей студентів в Україну. До речі, пан Гута (за фахом дантист) слухав колись мій курс, а фонд створено вже після його смерті. Є різні джерела на створення стипендій, часто люди заповідають гроші на україністику.

— Чи випускаєте докторантів (аспірантів за українською системою освіти. — Авт.)?

— Так, і тим дуже пишаюся. Хочемо якраз набрати докторантів, тож радо запрошуємо до конкурсу всіх охочих. Наша програма скромна, набір неканадців обмежений (одна-дві особи на рік). Оскільки ми — державний університет, який утримується податками громадян Онтаріо, пріоритет надається канадцям. Закордонних студентів у нас 30% — і це колосальне число. Але ймовірність того, що в докторантуру з україністики подасться місцевий, практично нульова, тому ми радо запрошуємо кандидатів з України.

— Наскільки реально вашим підопічним після закінчення докторантури отримати роботу?

— Наша програма є престижною і успішною — незважаючи на те, що ринок науковців-славістів у Північній Америці не надто великий. Наші випускники мають краще реноме, ніж випускники інших канадських програм.

— Комерціалізація освіти на Заході призвела до того, що студент набув статусу клієнта, якому за гроші надають відповідні послуги. Поняття освіченої людини стало майже ефемерним. Як ви можете це прокоментувати зсередини такої системи?

— Якось я виголошував доповідь про вживання поняття «освічена людина». Як можна говорити про геніального інженера, який ніколи не читав літератури? Він просто геніальний інженер, але не освічена людина. Освічена людина це та, котра обізнана в різних галузях знань, а не фаворизує гуманістику або точні науки. На моїй посаді мені легко про це говорити, але на посаді ректора… Ректор займається бюджетом, і тут спрацьовує бізнесова модель: є попит — треба його задовольнити. Ректори приречені (пан професор сміється з гри слів, але принагідно зауважує, що він не поет. — Авт.). Навіть така проста річ, як оцінка ефективності навчання в університеті, — ніби бажаний принцип: адже тому, хто краще викладає, дають більше студентів, хто погано — того підучують. Але що є мірилом ефективності? Студенти. Інша річ, що ми дозволили студентові самому вибирати-придумувати собі програму. Я не хочу видаватися великим консерватором, але ця система часом доходить до абсурду, бо мусить бути певний баланс між традиційною освітою і новими здобутками. Маємо тенденцію — освіта повинна відповідати останнім віянням моди. Але для того, аби вивчати, приміром, відхилення від культурних норм, спочатку треба зрозуміти ті культурні норми.

— У вашому університеті, попри потужне технічне забезпечення, відсутнє дистанційне навчання. Чому?

— Вирішальний фактор тут — фінансовий. Університет піде на це тільки тоді, коли відчує брак студентів, тобто фінансів (у цьому випадку це одне й те саме). В Онтаріо є спілка з трьох університетів (що розташовані на відстані 60 км один від одного), які розподіляють між собою курси і провадять їх по відео.

— В українську освіту форсовано впроваджено Болонську систему. Наскільки, на ваш погляд, є слушним такий вектор змін?

— Впровадження змін механічним шляхом (а мені видається, що це саме той варіант) нічого не змінить, найважливіше — бажання. Болонська система чи будь-яка інша нічого не вирішить. Можна вирішити зрештою і без неї. Так, уніфікувати дипломи Болонська система допоможе. Але в Україні, на мою думку, потрібна передовсім конкуренція між університетами, між їхніми програмами, аби відбувалася боротьба за кращих студентів. Проте зрушити українську забюрократизовану систему дуже тяжко. Інерція — страшна річ і чи не найбільша сила. Без участі міністерства цього не станеться, оскільки система централізована. Але навряд чи міністерство відважиться на глибокі зміни, які насправді потрібні. До того ж чи вирішить Болонський процес проблему вузькості діапазону підходів до вивчення різних питань? Судячи зі списків дисертаційних тем, якщо говорити про літературознавство, — дуже багато механічних підходів, які не дають вийти на якісно новий рівень знання.

— Виходу на такий рівень сприяють і наукові відпустки, поширені в західній системі освіти серед дослідницьких університетів…

— Так, раз на сім років професори мають річні відпустки, ми їх називаємо «сабатикал». Це звільнення від обов’язку викладати, але не від науки, адже ставку професор отримує і проводить свої дослідження часто поза своїм університетом — фактично будь-де, навіть за кордоном. Університет Торонто — дослідницький, а не навчальний, згідно з усталеним поділом. І це позначається на зарплатах, враховується на посадах — від педагогів університети не вимагають наукових праць.

— Пане професоре, наскільки популярна нині україністика в Канаді, зважаючи на сучасну ситуацію занепаду гуманітарних наук у світі?

— Україністика в Канаді стоїть міцно, щоправда, раніше вона була потужнішою. Був час після розпаду Союзу, коли загалом славістика погано виглядала як в Канаді, так і в Америці. Коли ворога треба було знати, держава давала кошти, а як ворога не стало — то навіщо? Нині дається взнаки брак студентів. Інший важливий момент — згаданий занепад гуманітаристики в західному світі. Перше запитання, на яке хоче отримати відповідь батько студента: яка практична користь цієї освіти, на яку роботу його донька чи син зможе влаштуватися? Просто загальну користь від гуманітарної освіти тепер не сприймають. У сучасному суспільстві ми втратили розуміння того, навіщо нам читати Шевченка, Шекспіра і Гете. Федеральні кошти виділяються насамперед на медицину, адже користь з медичних дослідів — очевидна. А що дає читання Підмогильного? Так, держава дає гроші на культуру, себто на її комерційну складову — фільми, видавництва, доти, доки вони є успішними. Славістика ніколи не буде високим пріоритетом для держави, бо ми займаємося збитковою справою.

— Які, на ваш погляд, перспективи україністики у світі?

— У славістичному світі поза Східною Європою віднедавна пріоритети почали змінюватися: якщо раніше славістика зводилася лише до русистики, то тепер усе інакше. Після вступу Польщі і Чехії до Євросоюзу, ці країни включено до програми євростудій. Гадаю, полоністика має нагоду вирости. Я впевнений, що і для україністики як для науки перспектива на Заході колосальна. Вірю, що через кілька поколінь україністика посяде гідне місце в науці. У політології Україна вже знайшла своє місце, особливо після Помаранчевої революції. Можливо, в українців ця революція та її наслідки викликають спірні почуття, але для політологів це цікавий феномен. У літературі інакше: нам би і Нобелівська премія не допомогла, бо Україна сама не дуже дбає про українськість. Щоб українська культура стала предметом серйозного зацікавлення поза Україною, вона передовсім мусить стати предметом серйозного зацікавлення в самих українців.

Досьє «ДТ»

Максим Тарнавський — професор української літератури при відділі слов’янських мов і літератур в Університеті Торонто. Автор численних статей і книжок, серед яких — «Між розумом та ірраціональністю. Проза В.Підмогильного» (2004). Упорядник електронної бібліотеки класиків української літератури, що функціонує з 1999 року (//www.utoronto.ca/elul/ ). Редактор та упорядник журналу англомовних перекладів «Українська література», що виходить раз на два роки у паперовій та електронній версіях (//www.ukrainianliterature.org /) під егідою НТШ в США. Ініціатор та організатор циклу щорічних лекцій імені Данила Струка, які читаються з 1999 року. Має персональну веб-сторінку: //www.chass.utoronto.ca/~tarn/net-cv.html

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі