Макс Фрай: «Люди поділяються зовсім не на чоловіків і жінок» - Соціум - dt.ua

Макс Фрай: «Люди поділяються зовсім не на чоловіків і жінок»

29 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №51, 29 грудня-13 січня

Розкриття легенди іноді стає чи не загадковішим, ніж сама легенда. Макс Фрай. Таємничий персонаж, ...

 

Розкриття легенди іноді стає чи не загадковішим, ніж сама легенда. Макс Фрай. Таємничий персонаж, котрий жив, за чутками, у Мережі, та періодично демонстрував світові обличчя молодого африканця і бритвені судження про все на світі — він цілком адекватно сприймався читацькою армією, озброєною томиками в жовтогарячих обкладинках. Так, власне, звідти, із книжок, можна було дізнатися про сера Макса, цього зухвало-іронічного Шерлока Холмса з міста Єхо, практично все. Йому зовсім не обов’язково було існувати десь іще.

І от, на початку 2000-х, прорвалася й почала струменіти тонкою цівкою інформація. Розгалужується на окремі суперечливі струмочки. Макс Фрай — москвич. Тобто одесит. І взагалі їх двоє, чоловік і дружина, вони художники. І, нарешті, найстрашніше: Макс Фрай — жінка! Її звуть Марта. Чи, здається, Світлана. Живе вона десь у Прибалтиці. Вона блондинка!!!

У книжок Макса Фрая є дивна особливість. Люди, котрі не потрапили з ними в резонанс, скаржаться, що взагалі не можуть продертися крізь текст, — а либонь, здавалося б, масова, полегшена, за ідеєю, література... Зате ті, кому сподобалося, знов-таки не зупиняються на поблажливому схваленні, вони втягуються в світ Єхо повністю, насолоджуються на всю котушку, вважають його своїм... Хто така ця Світлана Мартинчик? І який вона має стосунок до нашого Макса Фрая?!

Ось довідка, сподіватимемося, що точна: Світлана Мартинчик — письменник, художник, учасниця міжнародних виставок у складі дуету «Мартинчик — Степін», упорядник книжкових серій і антологій, теле- й радіоведуча. Народилася в Одесі, жила та працювала в Москві, тепер видається в петербурзькому видавництві «Амфора», а живе у Вільнюсі.

Але це, звісно, далеко не все.

— Ще кілька років тому Макс Фрай був цілком загадковим віртуальним персонажем. Чому ви дозволили цьому міфу розвіятися?

— Це історія стара й досить сумна. У певний момент з’ясувалося: видавництво «Азбука», де колись виходили книжки Макса Фрая, запатентувало моє пречудове ім’ячко як товарний знак. Якби я негайно не показала личко, то які-небудь злі чужі люди дописували б нескінченні продовження, підписуючи їх ім’ям Макса Фрая, і взагалі був би страшенний жах. А оскільки я себе все-таки швидесенько продемонструвала захопленому людству (це я жартую, безумовно), проблему невдовзі було залагоджено, ім’я знову належить мені.

— Ось достеменне висловлювання з інтернет-форуму: «Макс Фрай — жінка, а жінка не може писати добре». Гадаю, воно досить типове. Як у вас справи з фемінізмом?

— У мене немає жодних справ ані з фемінізмом, ані з супротивниками фемінізму. Усе набагато складніше. Люди поділяються зовсім не на чоловіків і жінок, а на якісь зовсім інші групи. Мені, наприклад, здається, що люди, котрі залишають смачний шматочок на потім, і ті, котрі з’їдають смачний шматочок відразу, набагато віддаленіші одне від одного, ніж чоловіки й жінки. Узагалі, мені ця тема не вельми цікава, бо всі чоловіки — люди дуже різні, і жінки — дуже різні. А перед тим, як порушувати гендерне питання, слід знати бодай таку річ: північноамериканські індіанці вважають, що в людей є чотири яскраво виражені статі: чоловіки-воїни, чоловіки-матері, жінки-воїни й жінки-матері. Я гадаю, кожній людині треба звикнутися бодай із цим надзвичайно простим поділом північноамериканських індіанців, а потім думати далі. Тому що хлопчики-дівчатка — це хороший поділ, коли ми ходимо до туалету. В усіх інших життєвих ситуаціях він занадто спрощений і грубий.

— Мабуть, про жодного з популярних письменників я не чула таких протилежних читацьких думок: від «Фрая неможливо читати» до «після Фрая неможливо читати щось інше». Ви добре собі уявляєте свого читача? Який він?

— Я усвідомлюю те, що я не єдина й не унікальна істота в світі. У світі живе досить багато людей, схожих на мене. Одні схожі на мене за психологічним типом, інші — за темпераментом, треті, якщо пригадати Карлоса нашого Кастанеду, — за енергетичною структурою. Четверті — просто тому, що ми належимо до одного покоління, разом зростали в атмосфері тупої й нудної безнадійності, у чаду радянської влади, потім на наших очах сталися радикальні зміни, ми в них якось примудрилися вижити... Я маю на увазі, що мій читач тим чи іншим боком близька мені людина. Чому він мені близький? — питання окреме. Причин може бути скільки завгодно, тому серед моїх читачів є і третьокласники, і пенсіонери. Але це неодмінно близькі мені люди.

Одна моя книжка, де було зібрано есеїстику й публіцистику, називалася цілком чесно: «Книга для таких, як я». У принципі, кожна моя книжка — це книжка для таких, як я, у тому чи іншому сенсі. Багато людей, котрі не можуть читати Макса Фрая, стають у реальному житті не те щоб близькими моїми друзями, але хорошими, добрими приятелями. Бо за всіма іншими питаннями ми сходимося. Зрештою, дуже різним людям цікаво буває дружити. Але ми дихаємо в різному ритмі, у нас різний темперамент. Усе, що я зроблю, не буде співзвучно їхньому внутрішньому ритму, воно їх не заколисує, а навпаки, дратує. Мені, здається, це питання такої ось внутрішньої переваги. Часто люди не усвідомлюють, чому їм подобається та чи інша музика або книга. Просто або збігається, або не збігається.

— Усі автори популярних серіалів, починаючи з Конан Дойла, рано чи пізно втомлювалися від своїх персонажів і тільки й думали, як би їх позбутися. Сера Макса найближчим часом не скинуть у водоспад?

— По-моєму, такі автори займаються дурницями. Я вважаю, якщо автор втомився від персонажа, він може просто перестати писати про нього. Нікого не вбиваючи, не мучаючи, не ґвалтуючи, — взяти та й придумати собі чудовий фінал. У мене такої проблеми немає, а коли вона була б, повірте, я викрутилася б, бо немає нічого простішого, ніж розлучитися з обридлим персонажем. Але, розумієте, яка річ: сер Макс може набриднути мені такою самою мірою, у якій я можу набриднути сама собі. Оскільки, хоч як крути, це однаково альтер его, це, даруйте доморосле моє юнгіанство, анімус. А мені здається, психічно нормальна людина сама собі набриднути не повинна.

— Макс Фрай довго був активним мережним персонажем, а нині все це практично заглухло, ваш сайт давно не оновлюється. Чому?

— У Мережі досі є величезна кількість сайтів, присвячених Максу Фраю, але їх роблять з доброти душевної чи в запалі захоплення цілком сторонні люди. У мене ніколи не було сайта, так би мовити, письменницького, який би робила я сама чи принаймні який би робився за моєї участі. Колись мені було цікаво вести в Інтернеті огляд літературних конкурсів, але, як відомо, рідкісний інтернет-проект живе довго. Мій проект благополучно прожив років зо два. Потім на його місці було зроблено «Бібліотеку ненаписаних книжок», куди можна було надсилати сюжети — коли людині нехіть писати книжку чи вона взагалі не письменник, але щось таке придумала... І був такий пафос: мовляв, люди, котрі хочуть писати книги, але не знають, про що, можуть прийти до цієї бібліотеки, у банк сюжетів, і вибрати який завгодно. Це також благополучно тривало років зо два, після чого набридло, очевидно, як мені, так і моїм респондентам, і також благополучно закінчилося. Рідкісні проекти довго живуть в Інтернеті — либонь це все-таки не робота, це задоволення. Мало кому вдається отримувати задоволення від того самого хобі протягом багатьох років.

— Проте у великої кількості читачів і шанувальників складалася думка, що Макс Фрай живе в Мережі. Де він живе зараз?

— Зараз я живу на livejournal.com, і, по-моєму, тільки ледачий не знає, який я юзер. І цього виявилося цілком досить, тому що в форматі livejournal.com можна цілком спокійно як спілкуватися з кількома сотнями друзів, що розкидані по всьому світу, так і здобувати нових. Коли людина приходить до тебе в журнал і пише один-єдиний коментар, часто відразу стає зрозуміло, що це свій. За якимись цілком невловимими ознаками, інтонаціями, цитатами і ще чимось можна розпізнати свого. І треба сказати, величезна кількість моїх близьких друзів з’явилися в мене саме таким шляхом. І ще знайшлися кілька чудових старих друзів, із котрими життя розвело — як з’ясувалося, не назавжди.

— Існує думка, що «живі журнали» та інші віртуальні комунікації — компенсаторний механізм, який заповнює деякі лакуни в реальному житті...

— Це досить дивна ідея. Інша річ, є люди, котрі все що завгодно, будь-яке заняття перетворять на компенсаторний механізм. А насправді це нормальна частина життя. Ми ж не обговорюємо, скажімо, таку проблему, як розмови по телефону: чи компенсують вони нам певні лакуни в нашому житті? Це просто спосіб комунікації, більше того, надзвичайно зручний спосіб комунікації — принаймні для мене та для того кола людей, із котрими я волію мати справу. Крім того, я знаю, що для багатьох моїх друзів це, умовно кажучи, спосіб формування своєї власної ранкової газети, яка прочитується за чашкою чаю чи кави. І те, що людина може сформувати себе сама, читаючи обрані блоги чи мережні ресурси, набагато цікавіше, насиченіше, і, скажемо так, це набагато об’єктивніша інформація, ніж читання будь-якої газети, купленої в кіоску.

— Ви дедалі частіше виставляєтеся як фотограф-художник. Чи можна сказати, що книжки Макса Фрая — комерційний проект, а от його фотографії, «наскальні тварини» — це для душі?

— Комерційним проектом часто називають справу чиїхось рук, яка випадково, з низки певних причин раптом здобула успіх і популярність. Річ у тому, що всі книги Макса Фрая писалися в стіл. Тобто не зовсім у стіл: вони писалися для однієї-єдиної людини — Ігоря Степіна, із котрим ми колись, на самому початку, разом придумували цей світ, обговорювали його... А потім я писала якісь історії, просто аби ввечері почитати Ігорю вголос, аби він отримав задоволення. Розкажи коханій людині казку — ідеальний спосіб написати що-небудь вартісне. Тим паче що він сам задавав її умови, тобто придумував і описував незліченні побутові подробиці, і це було особливо цікаво.

А далі в мене виявився знайомий головний редактор видавництва, котрий, згнітивши серце, погодився ці книжки випустити: мовляв, «ти в нас молодець, але ти либонь розумієш, що це некомерційна література, вона занадто витончена, занадто розумна, а народу нині взагалі потрібне слов’янське фентезі... Ну, ми зробимо тираж десять тисяч. (У середині 90-х це ще був невеликий тираж.) Ну, полежить він у нас... за два-три роки ми його якось позбудемося». Коли цей наклад, 10 тисяч примірників, розлетівся за місяць, усі були, м’яко кажучи, збентежені.

У мене в голові взагалі немає комерційних проектів. У мене в голові є така конструкція: «для власного задоволення». Я кілька разів у житті заробляла гроші, працюючи не для власного задоволення, займаючись, зокрема, кризовим менеджментом. Це в мене, наскільки пам’ятаю, виходило непогано, але було надзвичайно стомливо. А нині мені, як я вважаю, дуже пощастило. У мене є можливість робити те, що мені подобається. Певна частина моєї роботи має комерційний успіх. Природно, мої фотографії жодним комерційним успіхом не користуються й користуватися не можуть. Аби заробляти гроші на фотографії, мені потрібно, по-перше, дуже добре підучитися — фотографією я займалася в глухі 70—80-ті роки, відтоді багато чого змінилося. До того ж довелося б купити пристойну апаратуру. А наразі мої фотографії — це любительство, фан у чистому вигляді. Але фішка в тому, що з книжками спершу було точнісінько так само.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво