ЛЮТИЙ. ШИРАК

Із особливим задоволенням коментував цього тижня ситуацію, яка склалася в Європейському Союзі після брюссельського самміту цієї організації. Іракська криза виявилася справжнім лакмусовим папірцем — війни немає, однак висвічуються потенційні конфлікти, далекі від Багдада і Саддама Хусейна. Конфлікти, які, до речі, і нас безпосередньо стосуються.

У Брюсселі я просто милувався дипломатичним хистом французького президента. Жак Ширак — один із могікан «старої Європи», Європи Рейгана, Тетчер і Міттерана. І хай він був у цій «старій Європі» на других ролях, однак мистецтву маневрування у найскладніших умовах навчився. Насправді ніхто не може навіть сьогодні чітко окреслити французької політики — чи є вона антивоєнною, чи скоріш антиамериканською, чи безкомпромісною, чи обережною. Французька позиція — бездоганно мінлива, як віддзеркалення якогось луарського замку у воді старої затоки. Красиво! І Євросоюз не розвалився, авжеж...

А проте як все відразу змінилося, як Ширак заговорив про Центральну Європу. Вихований дипломат, лідер найестетичнішої з держав заговорив словами обкомівського секретаря, хто б міг подумати? «Вони не використали можливості промовчати» — це, звісно, афористично, однак і недалекоглядно, — адже мова йде про країни, які вже завтра будуть разом із Францією в Євросоюзі. Ну а коли вже мова пішла про хлоп’яцтво і безвідповідальність тих східноєвропейців, які підтримали Сполучені Штати, і про те, що Румунія і Болгарія таким чином зменшили свої шанси на вступ до ЄС, — тут вже варто було виключити мікрофон і заспокоїтись. Бо чому це позиція Лондона, Рима і Мадрида, які також підтримують американців, — відповідальна, а позиція Варшави, Праги чи Софії — безвідповідальна? Невже тому, що ці столиці далі на Схід від Парижа?

Нещодавно ми ображалися на слова керівника Європейської комісії Романо Проді, який пояснював, що Україна ніколи не буде в ЄС, хоча б її громадяни і відчували себе європейцями. А я й тоді вважав, що з чиновницьким глупством не варто полемізувати — кордони Європейського континенту окреслені не лінійкою брюссельських бюрократів, це цінність не бюрократичного рівня. Інша справа — розуміння цих кордонів. Президент Франції чітко продемонстрував те, чого багато хто не бажав усвідомлювати: для нього все одно існують «дві Європи». Одній можна все, іншій не можна нічого — інакше з чого б це ще Генріх Валуа поспішав з холодної Польщі до сонячної Франції, щоб змінити корону Речі Посполитої на французький трон? Однак з того часу політична географія змінилася. І нерозуміння цього може забезпечити Франції у майбутній єдиній Європі не роль лідера, а роль впливової опозиційної периферії... А прикро. Адже ми Францію все одно любимо, цивілізацією її пишаємося, Парижем захоплюємося — навіть тоді, коли французькі президенти говорять про нас те, що насправді думають...