Лютий. Гданськ

Минуло більше десятка років відтоді, як я побував у Гданську — місті, польська легенда якого в новітній час пов’язана насамперед із «Солідарністю». Я залишив вечірню електричку, оселився в готелі «Гевеліуш» і, коли вийшов на першу прогулянку темними середньовічними вулицями, усвідомив, що мешкаю зовсім неподалік костьолу святої Бригіти. Вся Польща — і весь світ — сприймали його як храм «Солідарності», тут відбувалися найвидатніші події, пов’язані з бунтівною профспілкою... Я знайшов костьол і подумав, що вперше в житті входжу у храм із думками, швидше, політичного характеру. Я думав про Україну — чи буде колись і в нас так і що відбудеться після того, як це «так» переможе? Адже я приїхав до Польщі, в якій уже тоді при владі був посткомуністичний уряд. І чому до Гданська? Не на екскурсію. А тому, що саме в цьому місті мав спостерігати за підсумками другого туру президентських виборів у Польщі — того самого туру, в якому лідер «Солідарності» президент Лех Валенса, за всіма прогнозами, мав перемогти посткомуністичного функціонера Александра Квасьнєвського — представника сил реваншу... Тепер, коли минуло десять років, ми знаємо не тільки, хто переміг у тому другому турі. Ми знаємо, що й реваншу не відбулося.

У цьому докорінна відмінність минулого Польщі від минулого України. У цьому докорінна відмінність майбутнього України від майбутнього Польщі. У Польщі в часи «Солідарності» і круглого столу переміг народ, з вибором якого мусила погодитись номенклатура — на арені залишилася лише та її частина, яка усвідомила волю нації. У нас 2004 року перемогла номенклатура, підтримана народом. Інакше і бути не могло: це розплата за подаровану свободу і подаровану незалежність. Ми насправді маємо дякувати Богові, що в Україні нарешті з’явилася номенклатура, здатна хоча б виголошувати гасла, які є сутністю існування порядних людей у цивілізованих країнах; що наша система цінностей повільно перевертається з голови на ноги і можна сподіватися: ми виховаємо суспільство, здатне не тільки захищати своє право на вибір, а й усвідомлювати, яких дій — політичних, економічних, моральних — воно бажає від влади. Суспільство, яке чітко уявляє собі власне майбутнє і має точні критерії щодо вибору своїх керманичів. Ось які були претензії до першого некомуністичного прем’єра Польщі Тадеуша Мазовецького? А дуже серйозні — за кілька десятиріч до призначення він співпрацював зі світським католицьким часописом, дозволеним комуністичною владою, — тоді як інші релігійні видання зазнавали переслідувань. Більше в його біографії не було ніяких плям, жодного слова брехні в цьому журналі Мазовецький не написав, але багато хто в Польщі не був упевнений, чи здатна керувати урядом нового морального ґатунку людина, яка свого часу не усвідомила всієї хибності такого вчинку. Цікаво, правда? Особливо на тлі наших переконань, що той, хто залишив владу за два роки до її падіння, заслуговує на повернення до кабінету набагато більше, ніж той, хто залишив її через три тижні після...

Проте не про це хочеться сьогодні думати. Коли я сказав, що майбутнє Польщі відрізнятиметься від майбутнього України, я мав на увазі насамперед можливість реваншу. Частина українського суспільства продовжує сподіватися на чудо, але професіоналам уже треба замислюватися над наслідками його відсутності. Адже нашій країні потрібне не чудо, а насамперед непопулярні економічні реформи і повна зміна взаємин між суспільством та владою і в самому суспільстві. Це притому, що ми навіть не знаємо, наскільки готові до такої зміни, наскільки нова влада здатна сформулювати програму реформ, а люди — витерпіти її наслідки. Але в усьому цьому не було б нічого драматичного, якби не невпевненість у спадкоємності політичного курсу.

Лех Валенса не прийшов на інавгурацію Александра Квасьнєвського. Але політичного курсу Польщі вже не міг змінити жоден президент, жоден уряд. Навіть коли ліві одержували беззастережні перемоги і в повітрі починало п’янко пахнути минулим, ці парфуми не могли зупинити руху вперед — на Захід, до Європи, до цивілізованого світу. Для того, щоб так сталося і в Україні, щоб у нашому політичному словнику зникло саме поняття «реванш», потрібна не тільки реформована економіка — потрібне громадянське суспільство, яке нині є можливість створити. Для цього потрібні не тільки зусилля влади. Для цього потрібен громадський контроль над владою і опозицією. Чітке формулювання наших інтересів і пошук шляхів до єднання суспільства. Для цього потрібні бажання і праця інтелігенції — журналістів, викладачів, учителів, діячів культури, активістів неурядових організацій — усіх тих, чия роль останні десять років була абсолютно маргінальною. Тих, хто не звик вірити у щирість власних намірів, бо, як пояснювала мені одна колега участь нашого приятеля у парламентських виборах на боці владного проекту, — «у нього сім’я і діти». Цікаво, а що, діти тільки в наших журналістів бувають — а в усьому світі порядність професії забезпечується імпотентами? Але це так, це, до речі, нікому я не докоряю, я просто дуже прошу — часу обмаль, треба встигнути якщо не посадити квіти, то хоча б підготувати ґрунт...