Людмила Таран: «Хотілося зсередини відчути, що таке жіноче письмо» - Соціум - dt.ua

Людмила Таран: «Хотілося зсередини відчути, що таке жіноче письмо»

21 вересня, 2007, 15:17 Роздрукувати Випуск №35, 21 вересня-28 вересня

Усміхаючись, вона стверджує, що в юності й «першій молодості» основний акцент її життя визначало ім’я...

Усміхаючись, вона стверджує, що в юності й «першій молодості» основний акцент її життя визначало ім’я. А в роки зрілості вже «веде» прізвище. Втім, Людмила Таран не вважає, що має твердий бійцівський характер. Вона переконана — до сорока років усі ми пишемо сценарій свого життя, а після сорока «розшифровуємо» його.

Знана раніше як поетеса, Людмила Таран цього року видрукувала збірку новел «Ніжний скелет у шафі» (К.: Дуліби). Буквально услід вийшли укладена нею антологія «Тіло чи особистість? Жіноча тілесність у вибраній малій українській прозі та графіці кінця ХІХ — початку ХХ століття» (К.: Грані-Т) і літературно-критичні статті «Жіноча роль» (К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи»). Ці видання прочитуються як певна цілість. Як журналістка Людмила Таран також має чимало публікацій і окрему книжку щодо ролі сучасної жінки в суспільстві.

— Пані Людмило, як виник такий «тристулковий» проект? Чому у вас так багато жінки?

— Коли п’ять років тому я уклала книжку «Жінка як текст», де були вміщені мої та інших авторів статті про Соломію Павличко, Емму Андієвську й Оксану Забужко, у передмові я зізналася: насправді не знаю, що таке жінка як текст. Пізніше стала досліджувати, які особливості саме жіночого письма. Так з’явилися тексти про автобіографізм у творах Оксани Забужко, Теодозії Зарівної, Ніли Зборовської, Євгенії Кононенко та інших. Завдяки видавництву «Основи» (і жінкам-спонсорам!) вийшла моя «Жіноча роль». Паралельно працювала і над укладанням антології «Тіло чи особистість», яку мистецтвознавець Ольга Лагутенко вигідно «доукомплектувала» графічними творами. А те, що всі видання пов’язані з постаттю Жінки в нашому минулому й сучасності, викликано тим, що нині так звана слабка половина активно заявляє про себе. У сучасній українській літературі, як ніколи, багато саме письменниць, і їхнього полку прибуває! А з кожних десяти придбаних книжок вісім куплено жінками.

— Чому ви самі почали писати прозу? Новели вийшли в серії «Книжечка для дамської сумочки...»

— Ви розчаровані? Мені хотілося також і зсередини відчути, що таке жіноче письмо. Знала з праць зарубіжних дослідниць, що це — зовсім інші тексти, ніж ті, що їх пишуть чоловіки під виглядом «загальнолюдських тем і мотивів». Потім уклалася книжка новел. У видавництві запропонували подати її до «…дамської сумочки». Спершу мене насторожила назва серії. Та згодом подумала: може, на неї піймаються деякі читачки... і не пошкодують. Мої тексти не є розважальним читвом. Хотілося, використовуючи впізнавані деталі, ситуації, мову буденності, донести те, що все-таки виходить за межі цієї приземленої свідомості.

— В одному інтерв’ю ви сказали, що нібито в українській прозі ще багато «закритих» тем.

— Табу й справді залишається чимало. Ще Франко писав: для штуки, тобто мистецтва, немає заборонених тем. Але навіть про материнство, стосунки між батьками й дітьми в українській літературі далеко не всю правду виписано.

— У новелі «Атол Мороруа» ви подали портрет успішної бізнес-вумен. Цілісність та емоційну повноту її світу відновлює психоаналітик, до якого вона звертається по допомогу і в якого, зрештою, закохується. У мене створилося враження, що ви засуджуєте героя, який згодився на «жіночу роль», коли гроші заробляє не він, а вона. То все ж стереотип чоловіка-годувальника залишається непохитним?

— Ні, зовсім ні! Не хотіла стверджувати, що утримувати родину має тільки і виключно чоловік. У новелі йдеться про занадто легку згоду талановитого професіонала на утримання жінкою. Людина, яка свідомо відмовляється від самореалізації, йде на утримання, по-моєму, зрікається своєї людської сутності.

— І все ж у нашому суспільстві існує абсолютно нормальне ставлення до ситуації, коли жінка утримується чоловіком чи як коханка, чи як дружина. Інша річ, коли чоловік виступає в «амплуа» утриманця. Погодь­теся, що це сприймається як «непристойність».

— На мою думку, для будь-якої людської особистості це непристойність. Людина принижується таким способом. Скажімо, нині чимало дівчаток мріють вийти заміж за «крутого». Поки молода, її кохають, але все до певного часу. А далі? Такі утопічні моделі життя дуже швидко зазнають краху. Однак у нашому суспільстві сьогодні — це масове явище. Інколи у подібній ситуації може опинитись і чоловік.

— Але ж існує власний вибір. Хай навіть і такий.

— З вибором дуже тонкі речі. Чи він насправді свідомий? Якщо жінка, приміром, із усмішкою щастя на устах стоїть коло плити цілий день, то нехай собі.

— Чим усе закінчується реально, видно з внутрішнього монологу у новелі «Адіпінка», де жаль за прожитим «не своїм життям» робить працьовиту, жертовну, самовіддану матір і господиню нещасною наприкінці життя. Скільки жінок зізнаються в цьо­му! То що все-таки може стати втіхою для такої особистості?

— Моя героїня виявляється здатною врешті-решт адекватно оцінити своє життя. Можливо, це й мала втіха, та все ж певний вихід: переосмислення життя. Це фактично правильно поставлений діагноз, який є початком успішного лікування: звідки внутрішня дисгармонія?

— Ви пропонуєте читачкам можливі варіанти виходу з особистої кризи?

— Якщо ви помітили, одна моя новела із цієї книжки навіть має два варіанти закінчення. І цим я начебто підказую: не поспішайте робити так, як від вас очікують, як це «роблять усі». Необов’язково власною долею постійно відтворювати ситуацію жертви, жінки для інших. Це стосується не лише сім’ї, а й суспільства загалом. Воно просто змушує робити жінку те, що часто не збігається з її бажаннями, саморозумінням, талантами. Чи не так?

Мене найбільше цікавить сучасна жінка, яка подолала труднощі і рутину життя. І особисто мені те, що пишу, допомагає переборювати власні проблеми. Не я перша помітила: виходові з криз і проблем сприяє творчість, зокрема й писання автобіографічних текстів. Саме це я аналізую у книжці «Жіноча роль». Крім текстів відомих письменниць, звернулася до листів і щоденникових записів Ніни Матвієнко — це щось особливе! Я впіймала тенденцію: нині наші жінки-автори частіше осмислюють своє життя, ніж це було раніше. Ще десять років тому Соломія Павличко нарікала: українські письменниці замовчують себе. Нині вони стають відкритіші, відвертіші. Їхній досвід повчальний для інших.

— Не думаю, що йдеться тільки про жіночу сексуальність?

— Звісно, не тільки. Проте мені було цікаво перечитувати українську класику саме під кутом зору, як подана там жіноча тілесність? Якою бачили жінку письменники-чоловіки і самі письменниці?

Мій «тристулковий», за вашим визначенням, проект — передусім акт самопізнання. Шкода, що закінчилася одна інтрига…

— Це ж яка?

— Одна містифікація. Коли спробувала писати «сексуальну» прозу, надіслала до редакції одного часопису новели під псевдонімом. Листувалася з редактором, «позичивши» адресу в приятельки. Мала таке задоволення від гри! І двічі видрукувала в тому часописі по добірці новел. Одного разу навіть із фотокарткою, яку теж «позичила» у приятельки. Та ця історія урвалася після того, як львівський письменник Василь Габор запропонував надіслати прозу до його авторської антології «Незнайома».

— Вам шкода, що «засвітилися»?..

— Трохи шкода, що закінчилася моя гра. Але Габору дуже вдячна — не тільки за себе, а за його безпрецедентний видавничо-авторсь­кий подвиг: хто, крім нього, здогадався укласти таку антологію?

— Чоловіків надихають музи, а вас?

— Коли в прямому сенсі, то є в мене свій «муз»... Та головний герой роману Альбера Камю «Щаслива смерть» радить закоханій у нього: «Тільки не сподівайся, ніби щастя прийде разом із чоловіком. Скільки жінок припустилися такої помилки! Щастя — в тобі самій...» Люблю нагадувати собі й слова нашої Ольги Кобилянської: «Бути самій собі ціллю».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1277, 11 січня-17 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво