Людина в пошуках щастя

Поділитися
На психотерапевтичному прийомі: Психотерапевт: Я хотіла вам сьогодні прочитати притчу: «Один голуб постійно змінював гнізда...

На психотерапевтичному прийомі:

Психотерапевт: Я хотіла вам сьогодні прочитати притчу:

«Один голуб постійно змінював гнізда. Неприємний, гострий запах із цих гнізд був нестерпний для нього. Він гірко скаржився на це мудрому, старому, досвідченому голубу. А той усе хитав головою й, нарешті, сказав: «Через те, що ти постійно змінюєш гнізда, нічого не зміниться. Запах, який тобі заважає, іде не від гнізд, а від тебе самого».

(Носсрат Пезешкіан. «Брудні гнізда». Збірка «Торговець і папуга»)

Довга пауза… Пацієнт: Жорстко ви… так типу… вони мене кидають, тому що я сам...… у мені не те… ну так… як у кіно… уже втретє потрапляю… те саме…

Притча й казки — вірні помічники психолога та психотерапевта. Вони завжди більше, ніж просто історія. Вони завжди діють в обхід свідомості й досягають саме того місця, де ховається проблема. Вони підходять усім можливим людським типам і «діють» набагато довше, ніж ми можемо уявити. Вони підводять нас до потрібних дверей і залишають біля них. А що чи хто за цими дверима? Ми самі. Маленькі й великі. Веселі й сумні. Здорові та втомлені... Але ці Ми — справжні. Як рідко ми готові подивитися на себе за цими дверима й не просто подивитися — прийняти себе, справжніх. Для цього потрібна сміливість. Але саме ця сміливість веде до гармонії — до щастя, якого ми всі шукаємо. Лікар-психотерапевт Лууле Віїлми казав: «Смілива людина щаслива. Перелякана людина радісна».

Усе правильно. Радість — це емоція-хвиля. Зворотною стороною радості є печаль. Пам’ятаєте, як часто ми говоримо — не смійся так багато — плакатимеш. Ми підсвідомо оберігаємо себе від надмірної радості, знаючи, що на зміну їй обов’язково прийде смуток.

А щастя — це стан. Воно, на відміну від радості, не локальне. Воно заповнює всю людину. Щастя — це стан рівноваги, цілковитого прийняття. У буддизмі є чудове поняття «по». Воно знаходиться саме між «так» і «ні». Саме коли ми в цьому стані «по» — ми почуваємося гармонійними. Ми випрямляємо спини й перестаємо сутулитися. Ми почуваємося в строю, незалежно від настрою й поведінки оточуючих. Ми перестаємо заслуговувати любов, приносячи себе в жертву дітям, дружинам, чоловікам, батькам, начальникам... і починаємо любити. Передусім себе.

Із чого ж ми починаємо? Із відповіді на запитання «Хто я?» Із найпростіших психологічних знань. Я — інтроверт чи екстраверт. Я — візуаліст, кінестетик чи аудіал. Я меланхолік, флегматик, сангвінік чи холерик. У мене правопівкульний чи лівопівкульний тип мислення. І навіть придасться — я «сова» чи «жайворонок» за біоритмами... Навіть на цьому етапі знайомства з собою ми вже змінюємося. Адже ми починаємо бачити закономірності та причини своїх реакцій і вчинків. Коли я починаю розуміти, хто Я, починаю замислюватися про те, хто поруч зі мною. І навчаюся приймати свої й чужі відмінності... Звісно, слідом за цією роботою іде глибинна психотерапевтична, іноді болюча робота з кризами, ускладненнями, надіями, планами. Планами, які вже будуються для себе, своєї власної реалізації. І в цей час ми можемо й повинні подякувати всім тим, хто змушував нас замислюватися над причинами наших проблем, хто ображав, кидав, обкрадав, хто змушував нас читати книжки, витрачати гроші й час на семінари, психологів і лікарів. Усі ці кривдники та «поганки» й були покажчиками на шляху до гармонії. А вона, як і щастя, завжди всередині. І раптом у певний момент ми починаємо діяти так, як відчуваємо. І це виявляється єдино правильним.

І на закінчення ще одна притча. Одна літня подружня пара після довгих років спільного життя святкувала золоте весілля. Під час спільного сніданку дружина подумала: «Ось уже 50 років, як я намагаюся догодити своєму чоловікові. Я завжди віддавала йому верхню половину хлібця з хрусткою скоринкою. А сьогодні я хочу, щоб цей делікатес дістався мені». Вона намазала собі маслом верхню половину хлібця, а другу віддала чоловіку. Попри її очікування, він дуже зрадів, поцілував їй руку і сказав: «Моя дорога, ти принесла мені сьогодні найбільшу радість. Ось уже понад п’ятдесят років я не їв нижню половину хлібця, ту, яку я люблю найбільше. Я завжди думав, що вона має діставатися тобі, бо ти так її любиш». (Носсрат Пезешкіан. «50 років увічливості». Збірка «Торговець і папуга»)

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі