ЛЮДИНА, ЯКА ВЛОВИЛА «SOS» З «ТИТАНІКА»

14 квітня — 90 років від дня катастрофи лайнера «Титанік»

1513 осіб загинули, коли пасажирський лайнер «Титанік» у ніч з 14-го на 15 квітня 1912 року потонув після зіткнення з айсбергом на відстані понад тисячу кілометрів на схід від канадського міста Галіфакс. Але 705 людських життів було врятовано кораблями, які прийшли на місце катастрофи, одержавши радіограми по системі «Marconi Wireless Telegraph Co».

Один з центральних епізодів тієї трагічної ночі у найдорожчому з будь-коли створених фільмів —кінострічці «Титанік» режисера Джеймса Камерона (США, 1997 р.) — відтворює обстановку корабельної радіорубки лайнера. Там працювали оператори «бездротового зв’язку» Джек Філліпс і Гарольд Брид. Але основними їхніми функціями було не забезпечення надійності плавання «непотоплюваного» «Титаніка», а комерційне передавання телеграм багатіїв-пасажирів на обидва боки Атлантики. Тож коли грянула біда, вони були не достатньою мірою готовими до адекватних дій.

Та зовсім по-іншому у критичну хвилину виявився «змобілізованим» їхній колега у Нью-Йорку — виходець з Росії Давид Абрамович Сарнов (або Devid Sarnoff — як на американський лад писалося його прізвище). Він сам протягом трьох діб безперервно тримав радіозв’язок з місцем рятувальних робіт. Газети світу (в першу чергу — американські) одержували від радіотелеграфіста марконівської станції Д.Сарнова найсвіжіші новини про трагедію, рідні та близькі пасажирів з надією вчитувалися у перелік прізвищ врятованих… Невдовзі після трагедії на всіх пасажирських (а згодом і торгових) суднах запроваджується обов’язкова служба радіопорятунку «SOS».

Сполучені Штати по-праву пишаються своїм телебаченням і радіомовленням. Ще на початку 20-х років минулого століття в американського радіо замість «пі-пі, та-та» азбуки Морзе першим у світі «прорізався» людський голос, і воно швидко перетворилося у широкомовлення (до чого безпосередньо долучився Давид Сарнов). Наприкінці тих-таки 20-х років у США ще один виходець з Росії Володимир Зворикін активно здійснював експерименти щодо електронного телебачення, знов-таки — у лабораторії, оснащеній Давидом Сарновим.

Три доби радіовахти

Історія життя Давида Сарнова може слугувати своєрідним втіленням «американської мрії». Злиденний син емігрантів, почавши досить традиційно — продавцем газет, став главою велетенської телекорпорації Ар-Сі-Ей, організатором першої у світі системи комерційного радійного широкомовлення, бригадним генералом США, однією з ключових постатей у розробці методів американської зовнішньополітичної пропаганди часів «холодної війни».

Як зазначає дослідник Марк Рейтман, доля наділила Давида кількома лотерейними квитками. Перший: батьки привезли його із глухого сільця Узлян Мінської губернії царської Росії до Америки у дев’ятилітньому віці (1900 рік). Добра американська вимова, яку він опанував у манхеттенському дворі в Нью-Йорку, стала складовою частиною його кар’єри.

Біографи Д.Сарнова (зокрема Ю.Лайонс у книзі «Дивлячись вперед») відзначали, що він з дитинства був небезконфліктним хлопцем, але завжди вмів своєчасно гасити суперечки, не доводячи їх до катастрофічної фази. І наводять такий приклад з його шкільної пори. Одного разу викладач літератури, роз’яснюючи образ Шейлока у п’єсі Вільяма Шекспіра «Венеціанський купець», сказав, що знає випадок, коли єврей, незадоволений гамірливою християнською дітворою, покликав полісмена і попрохав його вирізати по фунту м’яса у кожного з них. Давид обурено зупинив учителя, назвавши цю історію антисемітською. Стосунки вчителя й учня продовжували з’ясовуватися у кабінеті директора школи, після чого вчитель подав у відставку, а Давид повернувся в клас. Але найцікавіше у цій історії було далі. Через багато років, зайшовши до одного з банків і поговоривши з літнім віце-президентом, Давид сказав йому: «Містере М.! Я заслужив слова вдячності від вас. Це мені ви зобов’язані успішною кар’єрою в банку». На німе запитання банкіра Сарнов уточнив: «Якби не я, ви б так і залишилися шкільним учителем». Кажуть, що ці двоє чоловіків далі частенько зустрічалися й були задоволені одне одним…

Але повернімося до юнацьких років Давида Сарнова. У п’ятнадцятилітньому віці він влаштувався посильним у нью-йоркське відділення компанії «Марконі». Проте роль «хлопчика на побігеньках» його явно не влаштовувала. І навчаючись вечорами, він опановує професію оператора бездротового (радіо) зв’язку. У цій скромній іпостасі доля дала Сарнову можливість увійти в історію.

14 квітня 1912 року він чергував на невеличкій радіостанції на першому поверсі універмагу Уонамейкера у Нью-Йорку. Слабенький радіосигнал, прийнятий ним того вечора, схвилював усю Америку: найбільший тогочасний лайнер «Титанік», який першим рейсом перетинав Атлантику, наштовхнувся на велетенський айсберг і швидко тоне. Загибель загрожує понад 2 тисячам пасажирів. Д.Сарнов передав звістку про катастрофу в газети і послав сигнал тривоги суднам, які були найближче до місця катастрофи. Зокрема, йому вдалося зв’язатися з «Олімпіком» і одержати повідомлення, що «Титанік» потонув, а корабель «Карпатія» рятує жертви аварії лайнера. Передавши цю інформацію в ефір, Сарнов почав налагоджувати радіозв’язок безпосередньо з «Карпатією». За наказом президента США Тафта, замовкнули всі інші радіостанції країни. За спиною 21-річного радіооператора універсального магазину вишикувалися урядові чиновники, кореспонденти газет та інформагенцій, які очікували нових повідомлень з місця катастрофи. Сотні людей — родичі та друзі пасажирів з «Титаніка» і просто зіваки — щільним кільцем оточили магазин Уонамейкера. За багато сотень миль, продираючись крізь оглушливі грозові розряди, слабкі радіосигнали з океану водночас з трагічними новинами доносили й крихітки великої радості з іменами врятованих. Давид Сарнов чергував на радіопульті безперервно протягом трьох діб — аж доки були складені вичерпні списки як загиблих, так і тих, хто врятувався після катастрофи.

У підсумку цієї акції фірма «Марконі» зажила величезної популярності, кожна її американська акція зросла з 55 до 225 доларів. Не було забуте й ім’я Давида Сарнова. І коли восени 1919 року на базі компанії «Америкен Марконі» при сприянні «Дженерал електрик» було створено компанію Ар-Сі-Ей («Радіокорпорейшн оф Америка»), Давид Сарнов став її генеральним менеджером. З перших же кроків Ар-Сі-Ей вдалося посісти чільне місце у міжнародних комунікаціях. Використовуючи обладнання фірми «Марконі», вона стала передавати до Європи радіограми по 17 центів за слово — у півтора разу дешевше, ніж по трансатлантичному кабелю.

У коло посадових обов’язків генерального менеджера входила експертна оцінка і фінансова підтримка всіх значимих досягнень у галузі радіозв’язку. Зокрема це саме він дав «добро» на детекторні приймачі, винайдені генералом Генрі Данвудом, які започаткували багатомільйонний рух радіолюбительства (у т.ч. й у СРСР). Протегував Д.Сарнов і винахідникові гетеродина Едвіну Армстронгу.

На шляху до широкомовлення

Геніальні творці радіо Олександр Попов та Гульєльмо Марконі вбачали у «бездротовому телеграфі» виключно новий спосіб зв’язку, і перш за все з об’єктами, до яких стовпів не вишикуєш і проводами не дотягнешся, — з військовими кораблями, а згодом — і з пасажирськими лайнерами та вантажними суднами. А для цього на початку було задосить і ретрансляції через ефір текстів азбукою Морзе.

Але принципово по-новому поглянув на роль радіо Давид Сарнов. Ще в листопаді 1916 року він запропонував використати новий вид зв’язку для організації домашнього дозвілля. Він писав: «У мене є план, який зможе зробити радіо такою ж корисною домашньою річчю, як піаніно чи фонограф. Приймач може бути сконструйований у вигляді простого «музичного радіоящика» (radio music box) і налаштований на різну довжину хвиль». Доти радіо зазвичай розглядалося як бездротова технологія зв’язку, швидше на кшталт телефону, ніж газети чи журналу. Головною ж перепоною на шляху втілення ідей Сарнова щодо широкої радіофікації населення був фінансовий чинник. Тому тоді, у розпал Першої світової війни, ніхто всерйоз не сприйняв сарновського меморандуму. Адже ще не було потужних фірм, які б виробляли і масово продавали радіоприймачі. Не можна було очікувати фінансової підтримки й від населення, бо йому не було відоме радіомовлення. Великі рекламодавці США традиційно орієнтувалися на пресу. Хоча, як з’ясувалося, надалі саме бізнес став головним джерелом фінансування радіо, а реклама перетворила радіотехнологію «а-ля бездротова азбука Морзе» в broadcasting (передача радіо- та телепрограм, призначених для прийому широкими верствами населення).

Тож лише після створення у 1919 р. «Радіокорпорейшн оф Америка» Давид Сарнов повернувся до ідеї радіомовлення. Уже в 1920 р. корпорація обзавелася власною радіомовною станцією у Нью-Йорку, а двома роками опісля розпочала виробництво радіоприймачів. У 1922 році у США було продано приймачів на 60 млн. дол., з них 11 млн. становили частку Ар-Сі-Ей. Це джерело доходів вийшло у корпорації на перше місце, випередивши надходження від експлуатації морських та трансатлантичних комунікацій. Успіх перевершив усі сподівання Сарнова.

Та куплені американцями радіоприймачі мали приносити у їхні домівки приємні вісті. Про це теж турбувався Д.Сарнов. 2 липня 1921 року з матчу на першість світу боксерів важковагової категорії між Демпсі та Карп’єнтьєром з міста Джерсі-Сіті (США) розпочалася трансляція спортивних подій у прямий ефір. Оскільки індивідуальних приймачів було ще замало, то фанати-вболівальники виходили на майдани, аби слухати трансляцію з «дзвонів». Завдяки Сарнову у домівки американців завітали кращі співаки світу й джазова музика. З настанням тривожних часів людей до приймачів особливо навертали новини.

Водночас Д.Сарнов розумів, що одна «ластівка» у вигляді нью-йоркської радіостанції весни в радіопросторі не зробить. Так зароджується задум радіомережі. «У пошуках розв’язання проблеми радіомовлення, — писав Д.Сарнов президенту «Дженерал електрик» Райсу, — нам варто визнати, що оскільки це національна проблема, то й відповідь на неї має бути, швидше, у загальнонаціональних, а не у місцевих рамках… Я вважаю, що головні елементи радіомовної служби — розваги, інформація й освіта, з акцентом на першій функції — розваги… Така робота потребує експертів у відповідних галузях і спеціальних знань про смаки публіки та про те, як треба пристосовуватися до цих смаків… Ясно також, що ні промислові, ні комунікаційні компанії тепер ні організаційно, ні технічно нездатні послідовно й успішно виконувати таку роботу. Якщо названі передумови правильні, існує, здається, дві головні проблеми, які потребують вирішення: 1) Хто повинен платити за радіомовлення? 2) Хто має займатися радіомовленням?».

Сам же Давид Сарнов і знайшов відповіді на ці запитання. 28 серпня 1921 р. нью-йоркська станція Дабл-ю-і-ей-еф передала своє перше комерційне оголошення про продаж квартир Джексон Хейтсі, на Лонг-Айленді, де нью-йорківці могли мешкати в умовах «здорового, вільного життя».

Перша радіореклама транслювалася протягом 10 хвилин у денний час і принесла станції 50 дол.; вечірній повтор був удвічі дорожчим. За 2 місяці Дабл-ю-і-ей-еф отримала лише 550 доларів. Для порівняння зазначимо, що одна хвилина реклами під час трансляції зимових Олімпійських ігор 2002 року у Солт-Лейк-Сіті на загальнонаціональних телемережах США перевищувала півмільйона доларів! Але тоді один із співвласників Ар-Сі-Ей корпорація АТТ, якій належала вище означена радіостанція, зробила, на свій власний подив, відкриття, якому судилося стати визначальним для розвитку спочатку радіо, а надалі й телебачення: за передачі можна отримувати гроші. Відтоді починається бурхливий розвиток комерційного радіо у США: якщо у 1921 році в країні було 30 радіостанцій, то вже у 1923 р. — 500.

Проте першопроходець радіореклами у США — корпорація АТТ суворо дотримувалася «пристойностей» і запровадила досить жорсткі правила: заборонялося не лише називати ціну товару, а й давати його словесний опис. Тож навіть реклама зубної пасти викликала сумніви й суперечки.

Але промисловці вже відчули смак реклами. Вони прагнули вийти на загальнонаціональні простори. Сарнов теж хотів «зібрати всі станції, всіх власників у мовну компанію, яку можна зробити самоокупною і, можливо, прибутковою». На противагу мережі АТТ, яка у 1925 році об’єднувала вже 26 станцій, Ар-Сі-Ей разом з «Вестингауз» та «Дженерал електрик» створили власну конкуруючу мережу, що невдовзі «проковтнула» станції АТТ.

У вересні 1926 р. в рамках Ар-Сі-Ей з’явилася перша у США мережа комерційного радіомовлення, яка утримувалася виключно за рахунок реклами, «Нешнл бродкастінг компані» (Ен-Бі-Сі) — нині один з «трьох китів» американського телерадіомовлення загальнонаціонального масштабу.

Тож, ледве народившись, американське радіомовлення вже виявилося комерціалізованим. Але тогочасні слухачі цього практично не помічали: реклами було відносно мало, вона діяла не так нав’язливо, як пізніше. Зі створенням Ен-Бі-Сі американці прямо вдома (і до того ж — безплатно) одержували широкий спектр різноманітних програм. Радіо тоді було оточене атмосферою ейфорії.

У царині екранних мистецтв

А Давида Сарнова вже вабить нова царина — кінобізнес. У Голлівуді він засновує компанію з виробництва й розповсюдження фільмів РКО. Цікаво, що партнером Сарнова по цьому бізнесу став бостонський банкір Джозеф П.Кеннеді — батько майбутніх президента США і сенаторів. Між ними зав’язалися не лише успішні ділові, а й особисті дружні стосунки. Для Д.Сарнова це стало входженням у світ американської еліти і особливо багато важило, оскільки у певних впливових колах він так усе життя й залишався чужаком — «отим росіянином, який займається радіо».

У 1929 році Д.Сарнов одержує перше офіційне визнання своїх заслуг, ставши фактично керівником комісії з переговорів із Німеччиною щодо сплати останньою репарацій союзникам після Першої світової війни. Місія виявилася настільки успішною, що після повернення з Європи на початку наступного року Д.Сарнов стає президентом Ар-Сі-Ей. Це був зоряний час корпорації.

Давид Сарнов, як бачимо, далеко не одразу очолив «Радіокорпорейшн оф Америка», ніколи не був її власником чи бодай найбільшим акціонером. Проте від початку став її рушійною силою, генератором ідей, першовідкривачем нових напрямів, які забезпечували фінансовий успіх як компанії, так і його особистий. У передвоєнний час Сарнов зовсім не уособлював образу капіталістичної акули у стилі романів Драйзера чи Фіцджеральда. Він був взірцевим сім’янином, який віддавав перевагу товариству музичних критиків та винахідників перед компанією товстосумів. Основу його статків становила зарплата президента корпорації Ар-Сі-Ей у сто тисяч доларів на рік — сума, як на той час, досить значна, були й інші вагомі бариші. Цього вистачало не лише сім’ї, а й на внески у чимало благодійних фондів.

У Сполучених Штатах, де традиційно сильне єврейське лобі, питання приналежності відомих особистостей до цієї національності теж постає регулярно. Не обминало воно протягом життя і Давида Сарнова. Одного разу в газетах з’явилися статті про те, що в діяльності очолюваної ним РКА наявний антисемітизм. Дослідник Марк Рейтман розповідає: «Сліди вели до відділу кадрів, який, як і в багатьох інших компаніях, відігравав дуже важливу самостійну роль. З’ясувалося, що анкета для влаштування на роботу в компанію вміщує графу «релігійна приналежність» (щось на кшталт сумнозвісної в анкетах громадян СРСР «п’ятої графи» — І.М.). Сарнов викликав до себе шотландця-католика, який керував відділом, і сказав йому: «Бачиш, запитання анкети наводить на думку про дискримінацію. Але про яку дискримінацію? Це не може бути дискримінація проти євреїв, бо я, президент компанії, єврей. Не може це бути й дискримінацією проти католиків, бо ти католик. Тож навіщо нам дискримінувати нещасних протестантів?» І сумнівну графу без особливого розголосу прибрали».

Вплив Давида Сарнова не обмежувався тим, що він очолював велику корпорацію. Його вагомість визначалася також тим, що з 20-х років він був особистим радником усіх президентів США, починаючи з Вудро Вільсона.

І все ж головним його життєвим покликом стало служіння сфері комунікацій. А наприкінці 20-х років замаячила грандіозна перспектива створення американської системи сучасного електронного телебачення (всупереч пануючому тоді у ряді країн світу так званому механічному (малорядковому) телебаченню). І в цьому роль Давида Сарнова на той час, як вважають фахівці, була набагато важливішою, ніж сучасна роль Теда Тернера.

Ще у 1928 р. він віщував, що через п’ять років «домашній екран» набуде такого ж поширення, як радіо. Правда, тоді на заваді швидкої реалізації цього передбачення став «чорний вівторок» 29 жовтня 1929 року, коли у США вибухнула економічна криза. У нелегких умовах Ар-Сі-Ей вистояла як фінансово, так і організаційно. Вона контролювала більшість радіомовних станцій США. А в 1932 році на щойно збудованому найвищому у Нью-Йорку хмарочосі «Емпайр стейт білдінг» вона встановила телевізійний передавач. Тоді ж до Ар-Сі-Ей прийшов Володимир Зворикін — визнаний світовий авторитет у галузі електронного телебачення.

Бригадний радіогенерал

З початком Другої світової війни Ар-Сі-Ей повністю перейшла на «воєнні рейки». 7 грудня 1941 р., у день нападу японців на американську військово-морську базу Пірл-Харбор, Д.Сарнов надіслав президентові Рузвельту телеграму: «Все наше обладнання і персонал готові негайно до ваших послуг. Ми чекаємо ваших вказівок». Сарнов у п’ятдесятилітньому на той час віці не був зобов’язаний служити у збройних силах. Але, маючи чин полковника запасу військ зв’язку, він долучився до армійських лав. Щоправда, не у військово-морських силах, які від нього, єврея, зневажливо відцуралися у роки Першої світової війни, а в сухопутних військах. Безпосередньо у військовій формі він провів близько року. Свою зірку бригадного генерала Давид Сарнов одержав на європейському театрі бойових дій. Для нього, вихідця з-за кордону, це важило, напевно, більше, ніж для корінного американця. Як старший офіцер з комунікацій, він забезпечував радіопідтримку грандіозної операції генерала Д.Ейзенхауера при висадці англо-американських військ у Нормандії і започаткуванні «другого фронту». У Париж Д.Сарнов прибув за день до офіційного вступу туди військ генерала де Голля. Наступних два тижні він витратив на налагоджування роботи французького радіо й організацію мовлення. А через місяць надав військовим план організації радіомовлення і поштової служби у Німеччині, коли та буде окупована союзниками.

У буднях війни Д.Сарнов не забував про майбутнє телебачення. Це видається ще більш дивним, якщо врахувати, що на період Другої світової повсюдно у світі припинилося телемовлення, хіба що окрім Сполучених Штатів, де працювали 6 станцій — звичайно ж, у чорно-білому форматі. А Сарнов мріяв про кольорове ТБ: «Це одна з перших і найважливіших речей, якою займатиметься Ар-Сі-Ей. Ми впроваджуватимемо його на місцевих станціях і на мережах. Для Ар-Сі-Ей кольорове телебачення — це найвищий пріоритет».

Звичайно, участь бригадного генерала Давида Сарнова у Другій світовій війні проходила в лавах союзників з антигітлерівської коаліції. Та після розгрому фашизму, в часи «холодної війни» у західному світі швидко створили нового ворога в образі СРСР. І колишній виходець з Росії виявився у перших лавах борців з «російською загрозою». Це саме йому належить ідея використання короткохвильового радіо для контрпропаганди, втілена у 1947 році в програмі «Голос Америки». Саме Давид Сарнов у квітні 1955 року звернувся до президента США Д.Ейзенхауера з «Програмою політичного наступу проти світового комунізму», в основу якої була покладена ідея: виграти «холодну війну» — це означає запобігти «гарячій». Прикметно, що ця записка удостоїлася спеціальної статті у газеті «Правда», де Сарнова назвали «палієм війни». Це він на обіді у Нью-Йорку допік до живого радянського лідера Микиту Хрущова, коли той відвідав з візитом США, закликом «відкрити інформаційний простір СРСР». Д.Сарнов тоді заявив: «Ми ж не забороняємо Росії вести радіомовлення тут. Чому ж тоді радянський уряд не дасть своєму народові такої самої свободи?». Уже повернувшись додому, Хрущов довго не міг заспокоїтися, йому все ввижалася «ворожа пропаганда», яка вільно гуляє «просторами Вітчизни чудесної»…

Біограф Давида Сарнова Дреєр зазначав: «Після Другої світової війни виступи Сарнова, зберігаючи попередню енергійність, втратили оригінальність і об’єктивність, емоції стали превалювати над розумом. Його забобони ставали все сильнішими, нападки на Радянський Союз — все шаленішими». Він загрожував Росії третьою світовою війною, в якій індустріальна міць США її розтрощить. У своїх промовах Сарнов використовував одну й ту ж саму не занадто надихаючу метафору: ми (тобто США) можемо замерзнути чи згоріти, але нам треба виграти «холодну війну» або загинути. А практично «у своїй сфері інтересів» пропонував виготовлення мільйонів дешевих радіоприймачів, фіксовано налаштованих тільки на хвилі підконтрольних ЦРУ або Держдепартаменту пропагандистських радіостанцій, з тим, щоб ці радіоприлади з транспортних літаків розкидалися по території СРСР (цікаво, що такий проект американці пробували реалізувати під час афганської війни проти талібів восени 2001 року). Але з Радянським Союзом чогось подібного тоді вчинити не вдалося.

Як і його колега з Ей-Бі-Сі Уільям Пейлі (дід його був родом з-під Києва), Давид Сарнов у телекомпанії Ен-Бі-Сі проводив знавісніле «полювання на відьом». Він грав активну роль одного з яструбів «хрестового походу» проти комунізму. Теплі стосунки склалися тоді в нього і з Річардом Ніксоном, під час першої президентської кампанії якого у 1960 р. Сарнов входив до групи його політичних радників.

І лише в середині 60-х років інтерес до боротьби з «червоними» у Давида Сарнова, якому вже було за сімдесят, почав згасати. Тепер його більше цікавили проблеми обміну інформацією через супутники безпосереднього телевізійного мовлення. Він передбачав навіть можливість контактів лідерів держав, які з допомогою апаратури типу «телеконференція» вестимуть переговори «віч-на-віч», не залишаючи своїх резиденцій.

Д.Сарнов наближався до завершення своєї кар’єри. Через хворобу у 1969 році він полишив пост голови «Радіокорпорейшн оф Америка», передавши його синові Роберту (але, як з’ясувалося трохи згодом, це призначення виявилося невдалим, що й призвело до фактичної катастрофи корпорації).

Помер Давид Абрамович Сарнов у 1971 році. Підсумовуючи ним звершене, російська дослідниця Олена Андрунас зазначала: «Йому не вдалося утвердитися у громадській думці як політику, але він залишився в американській історії як один із фундаторів електронної промисловості, батько комерційного радіомовлення і телебачення у Сполучених Штатах». Водночас, Давид Сарнов — уособлення рекорду перебування при владі та у бізнесі, якого будь-коли досягав у США виходець з колишньої Росії.

І, врешті-решт, Давид Сарнов — людина, яка перша прийняла радіосигнали «SOS» з місця трагедії легендарного «Титаніка».