ЛЮБЛЯЧЕ СЕРЦЕ ВИПОВНИЛОСЯ 200 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПРОСПЕРА МЕРІМЕ - Соціум - dt.ua

ЛЮБЛЯЧЕ СЕРЦЕ ВИПОВНИЛОСЯ 200 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПРОСПЕРА МЕРІМЕ

3 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 3 жовтня-10 жовтня

Вільнодумець, атеїст до самих кісток, ненависник усього реакційного — і своя людина в родині імпе...

Вільнодумець, атеїст до самих кісток, ненависник усього реакційного — і своя людина в родині імператора Наполеона ІІІ, сенатор Другої імперії; світський денді, що почувається як риба у воді в аристократичних вітальнях, — і самовідданий трудяга; плідний автор праць із історії, зокрема України, історії мистецтва, історії літератури, археології, етнографії й ін. — і творець зовсім нечисленних художніх творів; людина, котра з острахом, а то й вороже оминала натовпи люду, — і художник, що з тонким і глибоким розумінням внутрішнього світу відтворював характери й долі людей із народу, — весь цей суперечливий образ Проспера Меріме, на перший погляд, загадковий, складався поступово, в умовах дуже складної соціальної дійсності і, якщо вдуматися, цілком закономірно.

Народився Проспер Меріме 28 вересня 1803 року в Парижі, у сім’ї художника, послідовника Жака-Луї Давида, чий по-класицистському суворий, лапідарний стиль вплинув на юнака. Його батько Жан Франсуа Леонор Меріме, був неодмінним секретарем Паризької школи образотворчих мистецтв, займався винаходженням нових, особливо міцних сполук олійних фарб, нових способів виробництва паперу тощо. У 1830 р. він видав свою книжку «Про живопис олією». Мати майбутнього письменника, Анна Моро, поділяла художні інтереси свого чоловіка й сама була непоганою малювальницею. З юних літ Проспер ознайомився з ідеями французьких просвітителів ХVIII століття. Потім це позначилося на його художніх творах.

Меріме, ще в дитинстві сприйнявши атеїстичні переконання своїх батьків, так і залишався атеїстом усе життя, аж до смерті. Рано засвоїв він вільне, критичне ставлення до всього, що сковує людину, — до релігійної догми, до всіх видів лицемірства, фарисейства та мракобісся.

Здорова атмосфера, яка панувала в родині, позначилася на ньому дуже сприятливо. Уже тоді було закладено підвалини того великого обширу освіти, завдяки якому Меріме згодом славився своєю ерудицією. Уже тоді почали виявлятися в ньому рідкісна працездатність і невгамовна жага все нових і нових знань.

Батько майбутнього письменника викладав малюнок у ліцеї Наполеона (згодом перейменованому на ліцей Генріха IV). Проспер вступив у цей ліцей екстерном 1811 року в сьомий клас. Він добре володів латинню. І ще в ранньому дитинстві вивчив удома англійську мову. Англофільство було традицією в сім’ї Меріме, особливо по лінії матері. Прабабуся Проспера, Марі Лепренс де Бомон, сімнадцять років прожила в Англії. Його бабуся Моро вийшла заміж у Лондоні. Сама пані Меріме також бувала в Англії. Будинок Леонора відвідувало чимало молодих англійців та англійок, котрі приходили брати уроки живопису або малюнку. Серед цих учнів — Емма й Фанні Лагден, із чиїми батьками добре знайома пані Меріме і які багато років потому чергуватимуть в узголів’ї помираючого Проспера.

У такому середовищі юнаку нічого не залишалося, як самому навчитися малювати й писати олією. Батько сумнівався в здібностях сина до живопису, і не помилився. Для Меріме це назавжди залишиться розвагою, не більше, але все своє життя він накидатиме малюнки в альбомах, листах, писатиме акварелі.

Леонор Меріме мріяв побачити свого сина адвокатом. Судячи з усього, Проспер не горів бажанням вдягнути адвокатську мантію. Проте, щоб не суперечити батькові, він погоджується вивчати право, але надалі вирішує діяти на власний розсуд. Вступивши в 1819-му на юридичний факультет Сорбонни, він отримає ступінь ліценціата 1823 року.

Протягом цих чотирьох років, продовжуючи мріяти про літературу, він поповнює свої знання, вивчаючи грецьку, іспанську, філософію, англійську літературу, знайомиться з окультними науками. Ця молода людина із середніми, як вважалося, здібностями виявилася навдивовижу обдарованою. Юнак цікавиться усім. Читає все, що потрапляє під руку. Із цього стихійного потоку культурних цінностей він багато чого засвоїть завдяки своїй чудовій пам’яті.

Дружба зі Стендалем (із літа 1822 р.), знайомство з його трактатом «Расін і Шекспір» (1823—1825), відвідання літературного гуртка Делеклюза, де панував культ Шекспіра, ще більше посилили схиляння Меріме перед великим драматургом. У ті ж самі роки формуються політичні погляди письменника. Він був тісно пов’язаний із «доктринерами» — невеликою, але впливовою партією ліберального спрямування, яка брала участь у підготовці Липневої революції 1830 р. і яка скинула режим Реставрації. Після революції обіймає посади в різних міністерствах. У травні 1831 р. його нагороджують орденом Почесного легіону.

Найбільше значення мала його діяльність як інспектора історичних пам’яток, на збереження яких він поклав чимало сил та енергії. 17 листопада 1843 року Меріме було обрано в Академію написів і красного письменства. На той час написані його праці «Нарис про громадянську війну» та «Змова Катіліни». 14 березня 1844 р. Проспера Меріме обрано до Французької академії.

Під час революції 1848 року в мундирі національного гвардійця захищав «порядок». Проте це було не захистом «підвалин», а лише запобіганням неминучим під час будь-якого повстання ексцесам жорстокості й самоправності. Суперечливість його поглядів, що наростала в період Липневої монархії, поглиблюється, бо його ставлення до робітників не позбавлене співчуття. Письменник негативно сприйняв переворот, вчинений у 1851 р. Луї Наполеоном Бонапартом, але опинився у складному становищі: Бонапарт, проголосивши себе імператором Наполеоном III, одружився з донькою близької подруги Меріме. На письменника сиплються милості двору, він одержує офіцерський хрест Почесного легіону, а влітку 1853 року його призначають сенатором. Меріме відіграватиме в сенаті дуже скромну роль. За сімнадцять років він лише тричі брав там слово. У серпні 1860 р. стає командором ордена Почесного легіону.

Так, письменник відвідував світські салони й імператорський палац, але він навряд чи вірив в оперетковий маскарад Другої імперії. Близькі стосунки з Наполеоном III у нього не склалися. Зовсім інакше було з імператрицею. Адже Меріме знав її ще дитиною і в інтимній обстановці досі називав просто «Євгенія». Він узяв за обов’язок піклуватися про її щастя. Поза сумнівом, тут він абсолютно щирий, бо відчуває справжню ніжність до тієї, котра була свого часу його «маленькою подругою».

У 50-ті роки Меріме жив, по суті, дуже самотньо. Після смерті батька він понад п’ятнадцять років прожив удвох із матір’ю. 1852-го Анна Меріме померла. У Проспера не було ні сестер, ні братів. Він не був одружений. Порідшало коло його друзів. Ще в 1842 р. Меріме поховав Стендаля, з яким упродовж двох десятків літ був пов’язаний тісною дружбою та спільністю естетичних переконань. Роман із Валентиною Делессер, дружиною поважного чиновника, що тривав близько двадцяти років, приносить йому дедалі більше прикрощів та страждань, а 1852 року Валентина остаточно пориває зі своїм коханим, глибоко ранивши йому серце. Меріме відчував прихід старості, енергія, раніше така кипуча, почала швидко вичерпуватися. Його художня творчість занепала.

У 60-ті роки здоров’я Меріме не поліпшується. Згодом стане зрозуміло: йдеться про астму. На ногах з’являються набряки, що вказує на розлад кровообігу й, отже, на серцеву недостатність. Напади ядухи не припиняються. Навіть пані Делессер приїздить до нього з візитом.

Тривоги Меріме посилюються після того, як Франція 19 липня 1870 року оголошує війну Пруссії. Він страждає від хвороби, страждає й від того, що війна ця швидко веде до катастрофи, глибоко співчуває імператриці, яку проголосили регентшею. Попри погане самопочуття, Меріме двічі відвідує Євгенію. Він захоплюється мужністю й рішучістю, з якими вона переживає знегоди, які обрушилися на неї.

11 вересня Меріме приїжджає в Канн. Він збожеволів від горя. Він сказав доктору Мору: «Франція вмирає, і я хочу померти разом із нею». 23 вересня 1870 року о дев’ятій вечора Проспер Меріме раптово вмирає. Йому було шістдесят сім років.

Після смерті Меріме російський письменник І.Тургенєв напише: «Под наружным равнодушием и холодом он скрывал самое любящее сердце; друзьям своим он был неизменно предан до конца; в несчастии он еще сильнее прилеплялся к ним, даже когда это несчастие было не совсем незаслуженное... Кто его знал, тот никогда не забудет его остроумного, неназойливого, на старинный французский лад, изящного разговора. Он обладал обширными и разнообразными сведениями; в литературе дорожил правдой и стремился к ней, ненавидел аффектацию и фразу, но чуждался крайностей реализма и требовал выбора, меры, античной законченности формы. Это заставляло его впадать в некоторую сухость и скупость исполнения, и он сам в этом сознавался в те редкие мгновения, когда позволял себе говорить о собственных произведениях… В нем с годами все более и более развивалось то полунасмешливое, полусочувственное, в сущности, глубоко гуманное воззрение на жизнь, которое свойственно скептическим, но добрым умам, тщательно и постоянно изучавшим людские нравы, их слабости и страсти. Он ясно понимал и то, что не согласовывалось с его убеждениями. И в политике он был скептик…»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво