Любіть Буковину! - Соціум - dt.ua

Любіть Буковину!

17 грудня, 2010, 16:53 Роздрукувати Випуск №47, 17 грудня-24 грудня

«Знаєш що, Микито? — заговорив Дорофтей. — Будьмо товаришами, ходім до Чернівців…»Із буковинської казки «Про Микиту і Дорофтея»«Доброго ранку!..

«Знаєш що, Микито? — заговорив Дорофтей. — Будьмо товаришами, ходім до Чернівців…»

Із буковинської казки «Про Микиту і Дорофтея»

«Доброго ранку! Чай, каву будете?» — «Так, каву, будь ласка». Звертаю увагу, що прізвище на «бейджику» провідника фірмового поїзда «Буковина» Київ —Чернівці закінчується на «еску», а легкий акцент дозволяє припустити: рідною мовою для нього є румунська. Втім, і українська, безперечно, не чужа. До Чернівців ще години півтори руху. Розглядаю залиті туманом і червоним ранковим сонцем краєвиди. Є час і привід порозмірковувати про історію краю, що взяв собі ім’я шляхетного стрункого дерева. Перед поїздкою я погортав сторінки чорних томів «Малой советской энциклопедии» (видання 1927—1935 років), вибираючи статті, дотичні до мети моєї подорожі, — «Австро-Угорщина», «Румунія», «Буковина», «Чернівці». Вражає «политическая карта Западной Европы», яка є кольоровим підтвердженням ільфо-петровської фрази «волны Атлантического океана разбиваются о берега Шепетовки». Брест, Луцьк, Рівне, Львів, Тернопіль і навіть Ізмаїл містяться по західний бік червоної лінії, що перетинає мапу від Баренцового моря аж до африканської Кіренаїки. Шукаю Чернівці, — вони ще належать Румунії, неподалік польські терени, рукою подати до Чехословаччини і Бессарабії, яка перекреслена навкіс чорними лініями і містить приписку «территория оккупированная Румынией». Дивно, але до Буковини, яка в тій-таки енциклопедії характеризується як «сплошь заселенная украинцами», мапа претензій не виставляє. Правда, в 1940 році Радянський Союз, викрутивши Румунії руки, «повернув» до складу імперії Бессарабію, прихопивши заодно і Північну Буковину включно з Чернівцями. Мемуари наближених до Гітлера генералів свідчать: фюрер шаленів, дізнавшись, що жадібні руки Сталіна загребли в більшовицькі обійми й те, про що Молотов із Ріббентропом не домовлялися.

Потяг наближається до Чернівецького вокзалу, — поціновувачі архітектури в стилі «сецесіон» зобов’язані зняти капелюх перед цією спорудою, адже її автор — сам Отто Вагнер, один із батьків цього мистецького напряму. Головна вулиця Чернівців називається… Головна. Цю назву вона носить із 1880 року. Правда, в ті часи мала ще додаток — прізвище австрійського генерал-майора— Enzenberg-Hauptstrasse. Хоча Чернівці зовсім недавно святкували своє 600-ліття (такі дати зазвичай вираховуються з часу першої писемної згадки про місто), історія його набагато глибша: тут зупинилися римські легіони, вирішивши не поширювати межі імперії далі в холодну Гіперборею, серед букових лісів втратила свою, здавалося, нездоланну силу монгольська лавина. Географія та геополітика розмістили Буковину на стику двох цивілізаційних плит — Європейської і Євразійської. Українці справді жили тут споконвіків, але землю їхню постійно перебирали до рук сильніші сусіди. Це «покровительство» іноді тривало по кілька століть, іноді — лише десятиліть зо два. З кінця XVIII століття по 1918 рік тривав, мабуть, не найгірший, а можливо, й найдинамічніший австрійський (згодом —австро-угорський) період у житті цього краю. Імперія, яку заздрісні конкуренти в поділі світу зневажливо називали «клаптиковою», відчуваючи непевність свого статусу, докладала максимум зусиль до самозбереження, покладаючись не так на силу зброї, як на розвиток «національних автономій» (про своє роздратування політикою «слов’янізації» Австрії писав у «Майн Кампф» австрієць Адольф Гітлер). Одним із прикладів спроб Відня знайти спільну мову з духовною і світською буковинською елітою є архітектурний шедевр чеського архітектора Йозефа Главки — комплекс споруд Чернівецького університету (первинно — Резиденції митрополитів). Давно вже не існує Австро-Угорської імперії, проте не зникла її культурна спадщина, а в буковинському фольклорі залишився образ незлостивого цісаря.

Бути в Буковині і оминути її історичні та природні принади — великий гріх. Варто відвідати одне з найцікавіших і найповчальніших місць — Білу Криницю, село, яке колись величали Єрусалимом старообрядців. Розташоване воно майже поряд із кордоном з Румунією (це відразу відчувають телефони, перемикаючись на євросоюзний роумінг. Куди дивляться наші оператори мобільного зв’язку — невже їм цікаво поповнювати скарбницю Бухареста?). Щоб зрозуміти, яка лиха доля примусила російських старообрядців засновувати свої осередки за межами батьківщини, варто почитати листування протопопа Авакума. Історія російського церковного розколу настільки жахлива, що в її кривавому полум’ї тьмяніють вогнища інквізиції та різанина Варфоломіївської ночі. Людині XXI століття важко уявити, що тисячі людей ішли на неминучу смерть, захищаючи своє право хреститися «двумя, а не тремя перстами». Хоча більш уважне вивчення історії діянь патріарха Никона вибудовує моторошний, але логічний ланцюжок, — ця реформа «згори» ставила за мету досягнення абсолютної влади над душами, тілами і майном підлеглих…

Ігуменя матінка Таїсія відчиняє двері Успенського собору (дуже московського за архітектурою, хоча автором проекту був австрійський зодчий Клік. Зведено його на початку ХХ століття). Убранство собору досить скромне, фресок немає, домінує лише іконостас, виконаний з чудовою майстерністю та смаком. Матінка Таїсія розповідає про історію старообрядства, основні його постулати. Потім розгортає древню, дивом збережену книгу, співає, читаючи дивні, не зрозумілі нинішнім людям «крюкові» нотні знаки, пояснює, що ці піснеспіви виконуються в унісон, старообрядська пісенна традиція не використовує багатоголосся. Долучаюся до спілкування й зауважую: в арабській музиці теж не вживають багатоголосся. Сходимося на версії, що співочі традиції і християнства, й ісламу формувалися на Святій Землі, отож взаємні впливи цілком можливі. Піднімаємося на дзвіницю. Матінка Таїсія пропонує сфотографувати мене на тлі бань собору. Трошки дивно бачити цифровий фотоапарат у руках хранительки основ старовинної віри. Дякую за розмову. Цілком щиро кажу, що якби всі священнослужителі були такі розумні та принципові в питаннях дотримання основ святих книг, то, може, й панував би в цьому світі якийсь лад…

Хіба можна побувати на Буковині і не добратися до Верховини! Автобус накручує петлі гірського серпантину. Зупинка. Перебираємось у будку армійського ГАЗ-66. Авто дряпається ще вище. Стоп. Вершина. Яка дивна будівля виринає із хвиль туману. Чи не Ноїв ковчег? Хазяї вже здалеку вітають нас, розгорнувши синьо-жовтий прапор. Свої! Справжнісінький від бриля до постолів гуцул гостинно відчиняє двері своєї господи, що, як виявляється, справді називається «Ковчег». Господар Валерій Чалий. Що може бути ліпше за приязну бесіду за гарячим трав’яним чаєм із солодкими пиріжками! Яке чудове місце, ця гора Мегура (знайдіть її обов’язково на мапі Карпат, — саме на ній бере початок велика річка Серет), які неймовірні краєвиди. Але скільки зусиль докладено до створення цього прихистку від мирської суєти! Треба неодмінно повернутися сюди. І в Білу Криницю, і в Чернівці, і взагалі в кожну місцину Буковини, яка займає невеличкий клаптик України, а насправді безмежна, мов Всесвіт!

Автор висловлює подяку відділу туризму Чернівецької держадміністрації за сприяння в підготовці матеріалу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво