Літо в стилі печворк*

Дивлюся на невигадливу іграшку — глиняну свистульку з Опішні, і перед очима пропливають спогади про минуле літо. Спогади, зшиті з байдарок і піску, глини, яка вміє говорити, та забутого храму, давнього міста і старого монастиря, і ще безлічі клаптиків незабутніх вражень...

Цього разу на весла ми стаємо на Ворсклі, неподалік станції Піонерська, що біля села Кириківка Сумської області.

Клаптик кольору соковитої трави

У перші дні подорожі густі зарості очерету та рогози чергуються з піщаними пляжами та базами відпочинку. Над чистою річковою водою погойдується біле латаття, відоме як водяні лілеї. Їх оточують жовтенькі квіточки, які саме й називають часто лататтям, хоча ботанічний довідник відкриває їхнє ім’я — глечики. Початковий етап маршруту цікавий хоч і не складними, але різноманітними перешкодами — то плавні, в яких без карти й компаса можна блукати цілісінькі дні і не знайти берега, то перепони з упалих у річку дерев — доводиться лавірувати, мов лижник, який продирається крізь бурелом. Коли перешкоди опиняються позаду і Ворскла набуває статечного вигляду, саме час огледітися довкола.

Сіро-синій клаптик

...Підходимо до села Чернещина. На правому високому березі Ворскли показується загострена вежа з хрестом. Це — Свято-Троїцький Охтирський чоловічий монастир. Точніше, те, що встигли відновити з 2002 року.

Засновано монастир 1654 року. За весь час існування його закривали двічі — за Катерини II і за радянської влади. Перед війною, як було заведено, будинки монастиря служили прихистком для безпритульних, а після війни стали військовими казармами. У 1970-х роках завод «Промзв’язок» використовував територію монастиря як полігон для випробування антен.

Харківський архієпископ Філарет Гумилевський у середині ХІХ століття ставив цей храм на друге місце після Святогорського за красою свого місця розташування. А ми досі можемо милуватися мальовничим зеленим пагорбом. Але з рукотворних споруд до наших днів дійшла лише стара цегляна дзвіниця 1741 року. У ній на першому поверсі ченці зробили храм, а на другому і третьому облаштували келії. Дзвонами сьогодні працюють два, у минулому газові, балони. Їх підвісили на металевій хрестовині неподалік від входу до храму, і нам навіть пощастило почути дзвін.

Судячи з усього, реставраційні роботи тут проводять. За кілька років обитель відновлять, і над Ворсклою піднімуться нові бані старого монастиря.

Клаптик, який вигорів на сонці

...Нижче за течією, на правому березі, у селі Журавне стоїть похилена дерев’яна церква. Щоб підійти до храму, потрібно вийти на лівий берег і перейти Ворсклу високим дерев’яним мостом. На стінах церкви ще можна помітити залишки розпису. У цьому храмі птахи в’ють гнізда під склепінням, а замість нього — небо з білими мінливими хмарами. Хоча за іншої погоди вигляд міг би бути зовсім інший.

Журавне відоме цілим комплексом археологічних пам’яток — тут і два городища, і два давні поселення, і курганний могильник. А старій церкві не пощастило — вона не потрапила до реєстрів пам’яток і, певне, реставрації не дочекається. Минуть роки, церква назавжди зникне і з обличчя землі, і з людської пам’яті. А, либонь, хтось цей храм спроектував, побудував. І ще зовсім недавно були люди, яким він був потрібен. Невже ця церква не гідна бути бодай пам’яткою архітектури чи історії, якщо парафіяни її покинули? Адже не так уже багато в Україні залишилося дерев’яних церков...

Піщано-блакитний клаптик

...До села Куземин береги дуже мальовничі, про що свідчать намети та човни, витягнуті на берег майже на кожному повороті. Біля села Скелька — високе піщане урвище, примітне, по-перше, тим, що більше на Ворсклі ви нічого подібного не побачите, а, по-друге, зручним місцем для стоянки на протилежному березі.

За Куземином — гребля. Щоб її подолати, необхідно човен розвантажити, пронести метрів п’ятдесят берегом і... ви вже в Полтавській області. Тут потрібно скласти речі в байдарку і пливти далі, милуючись мальовничими уже полтавськими берегами, які змінили не менш мальовничі сумські.

Кількома кілометрами нижче від греблі на лівому березі починається Ковпаківський дендропарк. Сосновий ліс був посаджений Сидором Артемовичем Ковпаком разом з односільчанами 1918 року.

Сонячні промені пробиваються крізь прозоре мереживо соснових голок, відбиваються у водному дзеркалі і заповнюють собою повітря над річкою. Як добре, виявляється, кинути весла, довіритися течії і завмерти...

Але час нарешті братися за весла. Ще кілька змахів — і ми біля мосту. На лівому березі вхід у дендропарк, а праворуч іде дорога на Більськ.

Клаптик білий

Селище Більськ знамените городищем, найбільшим у Східній Європі. Його площа — понад п’ять тисяч гектарів, що в кілька разів перевищує територію сучасного йому Вавилона. Розташовано городище на природному узвишші. Оперізують його тридцять шість кілометрів земляних валів. У центрі простору, оточеного валами, живе, оре, сіє і жне сучасне селище Більськ.

На мосту можна сісти в маршрутку на Більськ і під’їхати три-чотири кілометри до Східного укріплення городища, але краще заздалегідь домовитися про екскурсію, щоб зі знаючим провідником пройтися давніми валами, відкриваючи для себе дивовижні сторінки ще не прочитаної книги історії.

У давньому городищі життя вирувало в VII—III століттях до Різдва Христового. Розкопки тут проводять уже понад сто років, але досліджено городище ще далеко не повністю. Більшість цікавих знахідок, вочевидь, попереду. У період розквіту давнього міста високі земляні вали переходили в дерев’яні стіни, а уздовж валів ішов рів із широким дном, по котрому непомітно для противника могли переміщатися загони захисників міста.

Цікаво, що, попри величезні розміри городища, будівлі зосереджені лише в кількох місцях давнього міста. Більша ж частина площі, оточеної валами, порожня. Навіщо ж тоді потрібно було проводити такі ресурсоємні роботи з будівництва валів? Є гіпотеза, що Більське городище могло бути легендарним скіфським містом Гелоном, описаним античним істориком Геродотом. Якщо Більське городище справді столиця скіфів, то, можливо, простір усередині валів був зайнятий житлами кочовиків — юртами, сліди яких із плином тисячоліть стерлися.

Теракотовий клаптик

Наступного дня подорожі на нас очікувало ще одне дивовижне місце — музей-заповідник українського гончарства в Опішні з постійною виставкою монументальної кераміки просто неба. Чого тільки немає на цій виставці — і веселка, і Ноїв ковчег, і рибалка, котрий упіймав «о-о-ось таку рибу!», і навіть пам’ятник демократії у вигляді карткового будиночка — перетасували, мовляв, стару колоду... На території музею працює інститут керамології (а ви колись чули про науку з такою назвою?).

Виявляється, в українській землі є великі поклади різних видів глини. Тому гончарство існувало у нас із незапам’ятних часів. Опішню ж називають столицею українського гончарства. Ніколи не уявляла собі, що з одного й того ж матеріалу — глини — можна створити такі різні шедеври! У руках майстра глина перетворюється на плач, сміх, іронію, усмішку, горе і радість... Перед тим як із глини щось зліпити, її, виявляється, витримують на повітрі роками (!), і тільки після цього з матеріалом можна працювати.

І ось майстер щось таке виліпив. Тепер він передає плід своєї праці та фантазії волі вогню. Після цього ми бачимо результат спільної роботи всіх стихій, уяви та майстерності людини, яка вдихнула в глину життя. Невже горщики випалюють не боги?

Шматок із портретом Гоголя

На Опішні перелік цікавих для відвідин місць не закінчується. Йдемо далі. Ворскла проходить через Диканьський ландшафтний парк. Як випливає з назви, парк розташований навколо знаменитого селища.

Ви, напевно, відразу уявили вареники, які самі в сметані купаються, а потім до рота так і заплигують, тільки-но встигай його роззявляти? Я теж про це пам’ятала, тож уявила Диканьку з побіленими хатами і церквою посеред селища, з кривими вуличками і жовтими соняшниками, що визирають з-за плоту. Ну, нехай не все селище, але бодай шматочок гоголівського села. Де ж йому ще зберегтися, як не в Диканьці?..

На жаль, справжня Диканька виявилася невигадливим райцентром із багатоповерховими будиночками-коробками в центрі. Саме за ними і сховалася Троїцька церква, побудована 1780 року, до розписів якої доклав руку коваль Вакула. У селищі є ще Миколаївська церква, споруджена трохи пізніше від Троїцької. Між церквами чималенька відстань у кілька кілометрів. Наприкінці ХVIII століття на цій величезній території було споруджено палацовий комплекс, найбільший на Полтавщині. Самого палацу не стало ще під час громадянської війни. На сьогодні від колишньої розкоші залишилися Миколаївська церква з дзвіницею, тріумфальна арка — в’їзд у маєток і ставок у парку.

Хочете почути розповіді про Кочубеїв, господарів маєтку, гетьмана Мазепу, табір якого перед Полтавською битвою розташовувався в Диканьці, тріумфальну арку, яку побудували спеціально до приїзду російського імператора? Тоді беріть із собою гарного екскурсовода і вирушайте в оспіване Гоголем село. Великі відстані між історичними об’єктами якраз спонукають до неквапливої розмови дорогою.

Клаптик жовтий

До села Гавронці Ворскла була невелелюдною, короткі ділянки берега з базами відпочинку, селищами, коровами і цікавими гусаками змінювалися мальовничими берегами з піщаними пляжами. А з цього місця стала відчуватися близькість великого міста. Берег Ворскли під Полтавою — зона дач і баз відпочинку. У самій Полтаві є місце на річці, де більшість байдарковиків закінчують походи. Це місце біля автомобільного моста за півкілометра від залізничного вокзалу, що дуже зручно.

Оскільки нам хотілося встигнути подивитися Полтаву, ми вирішили трохи скоротити маршрут і закінчили його біля підвісного моста в селищі Кротенки. Там зібрали байдарки, замовили таксі і вдень були вже на полтавському вокзалі. У камері схову залишили речі і вирушили дивитися місто.

Клаптик калиновий

Полтаву називають малим Петербургом. Після битви зі шведами на місто звернули високу увагу зі столиці імперії. Архітектор М.Амвросимов узявся за справу, і народилася Кругла площа. У центрі її стоїть пам’ятний знак з орлом, що стискає в лапах блискавку. Вочевидь, войовничий символ мусив навіювати певні почуття до переможців у Полтавській битві. По периметру Круглої площі розташовано ансамбль будинків, споруджених у стилі модного тоді класицизму. Усі будинки строгого білого кольору.

Від площі ми прогулялися до Іванової гори. Дорогою нам трапився будинок губернського земства, нині краєзнавчий музей. Ця світла споруда із різнобарвною черепицею закохала мене в Полтаву. Якщо ви відірвете очі від музею і станете до нього спиною, то перед вами постане оригінальний залізобетонний пам’ятник Тарасові Шевченку. Постать українського поета вправно вписано в піраміду. Автор монумента — І.Кавалерідзе.

Рушивши далі, підійдете до скромної Спаської церкви. А на Івановій горі вас зустріне Свято-Успенський собор, дзвіниця якого своїм виглядом перегукується з будинком адміралтейства в Пітері. З Іванової гори відкривається приголомшливий краєвид на навколишні пагорби. Видно Хрестовоздвиженський монастир. Його огинає високий насип, по якому неквапом проповзають іграшкові поїзди. З іншого боку — ще один красивий храм — Віри, Надії, Любові і їхньої матері Софії.

Ротонда над обривом Іванової гори в поєднанні з блакитним серпанком на обрії воскрешає у пам’яті мрії про море — на фотографії це місце нагадує кримські пейзажі.

Тут є будинок-музей Івана Котляревського, в якому відтворено атмосферу того часу, коли жив письменник. Особистих речей Івана Петровича збереглося зовсім небагато. Сам будиночок, наново відбудований, потопає в зелені і квітах. А неподалік музею ще один експонат — пам’ятник неповторним полтавським галушкам. Отакою ложкою потрібно куштувати цей місцевий делікатес!

Клаптик останній, у смужечку

Сутеніє, наші ноги просять пощади, і ми залишаємо вподобане місто, їдемо на вокзал, сідаємо в поїзд. А я, ще не встигнувши від’їхати від полтавського перону, хочу... знову в похід на Ворсклу. Хочу пройтися вулицями Полтави. На нас чекає ще стільки відкриттів — і Хрестовоздвиженський монастир, і музей Полтавської битви, і експозиція краєзнавчого музею. А ще дуже хочеться знову прогулятися садом скульптур в Опішні. Та й в Охтирці не встигли побувати...

В усій цій діжці солодких вражень була маленька ложечка гіркоти — на Полтавщині знайшли і газ, і нафту. Невже по тихій прозорій воді Ворскли попливуть райдужні плями вуглеводневих плівок? А як же біле латаття? Воно виживе?.. Полтавська область — найчистіша в Україні. Поки?..

*Печворк — шитво з клаптиків.