ЛИСТОПАД. МАЛКІНА - Соціум - dt.ua

ЛИСТОПАД. МАЛКІНА

24 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 24 листопада-1 грудня

Останнім часом я стаю все більш популярним у вузькому колі читачів серйозних газет — можливо, тому, що я більше друкуюсь у «Ведомостях»...

Останнім часом я стаю все більш популярним у вузькому колі читачів серйозних газет — можливо, тому, що я більше друкуюсь у «Ведомостях». Мав би пишатися. Однак якого сорту ця популярність? Знайомі запитують: «Як ти не побоюєшся так сміливо писати? Ти молодець! Ти ризикуєш...» Зателефонував якось давній приятель — подякувати за рубрику про Путіна. «Повертаюсь, — говорить, — з Італії і в Шереметьєво, у вітрині агенції, яка займається замовленням таксі, бачу портрет Путіна. Немов би повернувся у іншу країну...»

Та ні, у ту ж! В тому-то й вся справа, панове! І я нічим особливо не ризикую — нинішня влада тим і відрізняється від комуністичної, що не помічає якихось окремих журналістів. Її завдання сьогодні — встановити загальний контроль над суспільством і над пресою. Звісно, те ж завдання стояло свого часу і перед більшовиками. Коли все вдалося — вони також не обтяжували себе боротьбою з окремими людьми. Просто газети вже не друкували нічого небезпечного... І клерка в агенції портрет Путіна ніхто демонструвати не зобов’язував — він просто захотів вислужитись першим. Сам захотів! Так що, коли з’явиться розпорядження про необхідність президентських зображень у велелюдних місцях, воно просто може запізнитись: всюди все вже буде висіти і радувати начальницьке око...

Правда полягає якраз у тому, що писати і говорити правду зараз можна. Ще можна. Те, що цього майже не відбувається, пов’язане якраз не з Путіним, а з нами самими. Наприкінці 80-х мені здавалося, що на зміну тим, хто навчився майстерно брехати, прийдуть нові покоління журналістів, ті, хто бажає говорити правду. Я помилився. Це як із зміною поколінь у номенклатурі — лише згодом починаєш усвідомлювати, що на зміну першому ешелону просто прийшов другий — більш сучасний, однак не такий масштабний і набагато аморальніший. Так і з журналістами — просто ті, попередні, не виглядали сучасно, і їм на зміну вже пхалися молоді та енергійні. Вони готові були навіть погратися у демократію — якщо владі подобається демократія, будь ласка. Однак тепер вони з готовністю будуть гратися у державність, порядок і необхідність запхати країну у демократію будь-яким шляхом. Опозиції не буде, тому що її і не було.

Бачив нещодавно на екрані Таню Малкіну. Непогано виглядає. Була символом ро-сійської молодої демократичної журналістики. Прославилася навіть не публікаціями, а тим, що на прес- конференції ГКЧП запитала у смертельно переляканих власною рішучістю його членів, чи усвідомлюють вони, що здійснили державний переворот. Все це показали у прямому ефірі. (Цікаво, кожний переворот транслюють у прямому ефірі?) І вже з того, що вона спокійно запитала і пішла собі на роботу, більшість людей зробило висновок про тимчасовість режиму. Таку журналістку не можна було не помітити! Таня вже давно у президентському «пулі» — групі журналістів, функція яких полягає не в тому, що вони інформують читачів про те, про що дізнаються від представників адміністрації, а якраз у тому, що не інформують. Була за Єльцина, залишилась за Путіна. Суть навіть не в тому, що всі ці таємниці влади не варті ламаного шеляга — ми це бачимо по тих діях влади, які вона не може приховати. І не в тому, що статті членів «пулу» ніхто не читає — так і мої мають не багатотисячну аудиторію... А в тому, що навряд чи сама Таня вбачає якісь парадокси у своїй професійній кар’єрі. Вона працювала чесно — відгукувалась на те, що було потрібно суспільству у кожний конкретний момент. У серпні 1991-го інтелігенція поспішала до «Білого дому» постояти поруч з Єльциним. Зараз рюмсає на путинських грудях. Вона ж — ця інтелігенція — читає (або не читає) Таню Малкіну — принаймні вважає її своєю. А Портникова? Теж вважає своїм, однак він пішов «спекулятивним» шляхом: такий собі вічний «інфант терібль», і громадянство українське, і на радіо «Свобода» виступає, і завжди йому все не подобається, і захищає своїх хохлів — хоча б насправді був би українцем! Ні, щоб чесно працювати! Як всі!

От я й кажу: популярність сумнівної якості. Якщо ти десять років подобаєшся, тому що ти такий нібито сміливий — це не ознака твого таланту чи навіть того, що ти знайшов вірний шлях у професії. Це і є професійна катастрофа. Суспільство весь час неблагополучне, воно й гадки не має про твій професійний рівень, воно звикло бачити в тобі революціонера — тому що потребує революціонерів... Тільки щоб небагато.

Я вже бачу іронічні усмішки: як завжди, неймовірно сміливий за рахунок російської ситуації. Ти краще про нашу скажи.

Я не став би, як це не дивно, порівнювати російську журналістику з українською саме тому, що в Росії сучасна журналістика виникла внаслідок певних реформ і є віддзеркаленням цих реформ. А які реформи були в Україні? Така й журналістика — здебільшого таблоїдна. В Москві все ж таки триває конкуренція якогось десятка серйозних газет — і вже в рамках цієї конкуренції можна говорити про рівень свободи чи компетентності в них.

В Києві конкурують таблоїди. До їхніх співробітників можна пред’являти зовсім інші вимоги — чи змогли вони зацікавити читача? Коли редактор майже забутої тепер «Кози»-«Независимости» Володимир Кулєба ділиться спогадами про головну журналістську сенсацію свого життя — вигаданих величезних пацюків у московському метрополітені... Ну що тут скажеш? Що за роки незалежності свободу преси ми зрозуміли саме так? Дуже пересічно. Дуже провінційно. Звісно, таблоїдів — чи там порножурналів — потребує будь-яке суспільство. Однак еліта цього суспільства читає серйозну пресу — і це запорука того, що всі інші будуть мати гроші на таблоїд, який, у свою чергу, прогодує серйозну газету. Замкнене коло. У нас замість цієї схеми — читання розважальних статей всією країною. Від міністра до домогосподарки. Наша еліта занадто близька до народу, тому народ здебільшого купує таблоїди щотижня — на щоденники грошей не вистачає... І, звісно, ніхто не думає про серйозну пресу — на неї немає попиту... Немає серйозної преси — немає справжньої еліти. Це і є наше замкнене коло...

Віталій ПОРТНИКОВ

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво