Листівка з пейзажем

Кілька років тому мені довелося бути своєрідним гідом у колишнього англійського вчителя історії та історії класичної цивілізації (є у Великобританії такий шкільний предмет). Вийшовши на заслужений відпочинок, Джозеф почав максимально реалізовувати своє хобі — захоплення мистецтвом. Людина з енциклопедичними знаннями з історії та культури Австро-Угорської імперії, він приїхав в Україну, щоб на прикладах архітектурних стилів звичайних будинків та церков побачити і визначити, яка частина нашої країни, суто візуально, самим виглядом своїх будівель, споруджених до 1914 року, може підказати обізнаному, була вона частиною Австро-Угорської держави чи ні.

Джозеф був дуже радий приїздові в Україну. У Львові він побачив багато цікавого, навіть повів мене в кав’ярню, розміщену в будинку XIX століття. Особли­віс­тю кав’ярні є те, що каву там подають із коричневим цукром-сирцем. Побувавши в багатьох містах Центральної та Західної України, більше ніде в продажу такого цукру ми не знайшли. Від­відувачі цієї кав’ярні можуть почитати в закладі газети, прикріплені до спеціальних дерев’яних рамочок. Виявляється, подавати каву з цукром-сирцем і прикріплювати газети до дерев’яних рамок — традиція, що бере свій початок від тих часів, коли Львів входив до складу Австро-Угорсь­кої імперії.

Туристичний буклетик, яким керувався Джозеф, мав вигляд дуже старого й пошарпаного, оскільки був випущений наприкінці ХІХ століття у вікторіанській Англії для туристів-англійців, які вирішили відвідати східні терени Австро-Угорщини.

Джозеф щороку вітає мене з днем народження, Різдвом Христовим, Великоднем. І щоразу надсилає листівки з репродукціями фотографії або картини місцевого художника, на яких зображено його рідне село чи селище.

На перший погляд, проблема не дуже істотна, але вона показує, як кожен із нас і всі ми разом відчуваємо свою малу батьківщину. У нас пишуть грубі праці з історії з розлогими біографіями гетьманів, описами руїн Січі та багатьох значних подій, а ось листівок, на яких було б зображено історичне село взимку, покрите снігом, або навесні, під час святкування Великодня, — немає. Більшість населених пунктів нашої країни не мають візитної картки, вони неначе позбавлені обличчя.

У нас є столиця, яка вивищується над рештою України. Українські художники й фотографи знімають і малюють рідні села або міста. Діти в художніх школах пишуть багато пейзажів, але їхні роботи із зображеннями вечірнього парку в рідному селі, маленької й любовно доглянутої церкви навряд чи колись будуть надруковані на листівках. Тим часом поштівка із зображеною на ній визначною пам’яткою села або містечка — це не тільки хороша традиція — це повага до малої батьківщини, де живеш і трудишся. Це ще і бізнес, і матеріаль­на підтримка місцевих художників, і хтозна — може, одна з небагатьох можливостей провінційно­го художника бути поміченим десь в Осло, Лісабоні чи Мінську.

Як стверджує Френсіс Фукуяма у своїй книжці «Кінець історії і остання людина», основним дви­гуном усього, що створює людст­во й окремо чоловік і жінка, є аж ніяк не інстинкт збереження життя, а прагнення визнання, бажання бути заслужено оціненим. Про яке визнання — не як виняток, а закономірне, — можна говорити, коли в нас села й містечка не визнаються суспільною свідомістю як такі, що мають право бути зображеними на картині або художній фотографії для подальшого «візитування» в іншому краї, в іншій країні.

Листівки, їхній стан, те, що на них зображено, — зліпок колективного несвідомого нашого суспільства. У Києві і Львові можна купити поштівки із зображеннями переважно церков із золотими банями.

Правда, одного разу мені пощастило наштовхнутися на виняток. Прибувши на запрошення на міжнародну конференцію, присвячену євроінтеграції України, я не повірив власним очам, коли побачив на стінах картини місцевих художників. Секція «Тернопіль — європейське місто», в якій мені довелося брати участь, працювала у приміщенні тернопільської мерії. Стіни коридорів, усіх приймалень і кабінетів мерії прикрашали олійні й акварельні картини художників Тернопільщини. Так адміністративний будинок став своєрідною художньою галереєю, в якій було представлено найкращі художні таланти Тернопільщини. Місцева влада придбала у митців картини, матеріально підтримуючи людей мистецтва.

Можливо, і в інших населених пунктах України місцева влада прикрашає стіни кабінетів картинами місцевих художників. Не виключено, що ці картини мали б чудовий вигляд на поштівках...