Листівка з пейзажем - Соціум - dt.ua

Листівка з пейзажем

29 квітня, 2009, 13:14 Роздрукувати Випуск №16, 29 квітня-15 травня

У нас пишуть грубі праці з історії з розлогими біографіями гетьманів, описами руїн Січі та багатьо...

Кілька років тому мені довелося бути своєрідним гідом у колишнього англійського вчителя історії та історії класичної цивілізації (є у Великобританії такий шкільний предмет). Вийшовши на заслужений відпочинок, Джозеф почав максимально реалізовувати своє хобі — захоплення мистецтвом. Людина з енциклопедичними знаннями з історії та культури Австро-Угорської імперії, він приїхав в Україну, щоб на прикладах архітектурних стилів звичайних будинків та церков побачити і визначити, яка частина нашої країни, суто візуально, самим виглядом своїх будівель, споруджених до 1914 року, може підказати обізнаному, була вона частиною Австро-Угорської держави чи ні.

Джозеф був дуже радий приїздові в Україну. У Львові він побачив багато цікавого, навіть повів мене в кав’ярню, розміщену в будинку XIX століття. Особли­віс­тю кав’ярні є те, що каву там подають із коричневим цукром-сирцем. Побувавши в багатьох містах Центральної та Західної України, більше ніде в продажу такого цукру ми не знайшли. Від­відувачі цієї кав’ярні можуть почитати в закладі газети, прикріплені до спеціальних дерев’яних рамочок. Виявляється, подавати каву з цукром-сирцем і прикріплювати газети до дерев’яних рамок — традиція, що бере свій початок від тих часів, коли Львів входив до складу Австро-Угорсь­кої імперії.

Туристичний буклетик, яким керувався Джозеф, мав вигляд дуже старого й пошарпаного, оскільки був випущений наприкінці ХІХ століття у вікторіанській Англії для туристів-англійців, які вирішили відвідати східні терени Австро-Угорщини.

Листівка з краєвидом англійського селища
Листівка з краєвидом англійського селища
Щойно ми виїхали за межі великих міст, бідолашний англієць був збентежений. Йому дуже сподобалися наша країна, люди, природа, аж ніяк не схожа на паркову, міста й села. Але, як­що не брати до уваги Київ, Львів, Кам’янець-Подільський і такі міста, як Стрий, — Джозеф ніде не міг знайти поштових листівок із зображеннями визначних пам’яток того міста чи селища, звідки він хотів послати звісточку у свою рідну Англію. Як я дізнався згодом, в Англії, та й у всій Європі, — а Джозеф бував в Італії, Франції, Австрії, — є звичай посилати додому листівки з краєвидами того краю, де на цей час перебуваєш. Поштовий штемпель відбиває назву села чи міста на листівці і зображення визначних пам’яток. Також в Англії є традиція надсилати листівки з краєвидами містечка або селища, в якому людина живе, на знак вдячності тим, до кого вона була запрошена на вечерю чи обід.

Коли Джозеф, хвилюючись, пояснив причину свого збентежен­ня, я не відразу зрозумів. Остаточно для мене все стало ясно, коли в кіосках, сільських поштових відділеннях і книгарнях шукав для нього листівки з краєвидами села або селища, в яких ми перебували. Безрезультатно.

У Києві було легше. Листівок із краєвидами Дніпра, велетенської статуї жінки над ним, із зображеннями Софійського собору або Печерської лаври не бракувало. Те ж саме й у Львові, тільки вже зі львівськими церквами та оперним театром. У провінції всі, які тільки були, листівки містили зображення котиків, квіточок, якихось текстиків типу «Грошовитому дядечку від люблячої племінниці» тощо. І нічого на підтвердження того, що цю листівку випущено саме тут, що на ній — репродукція картини місцевого художника, який увічнив в акварелі чи олійній фарбі центральну площу містечка, старовинний парк селища, тиху, гарну зелену вуличку.

Репродукція картини місцевого художника. Ретро-вокзал працює й сьогодні
Репродукція картини місцевого художника. Ретро-вокзал працює й сьогодні
Тепер, через кілька років після цієї пригоди, я зрозумів, що в очах англійця-історика ми — носії певного національного світовідчування. Ми для нього — люди без минулого, які ігнорують історію, живуть лише теперішнім часом, які найчастіше захоплюються кітчем та вульгарщиною. Природно, не всі, але більшість.

Джозеф щороку вітає мене з днем народження, Різдвом Христовим, Великоднем. І щоразу надсилає листівки з репродукціями фотографії або картини місцевого художника, на яких зображено його рідне село чи селище.

На перший погляд, проблема не дуже істотна, але вона показує, як кожен із нас і всі ми разом відчуваємо свою малу батьківщину. У нас пишуть грубі праці з історії з розлогими біографіями гетьманів, описами руїн Січі та багатьох значних подій, а ось листівок, на яких було б зображено історичне село взимку, покрите снігом, або навесні, під час святкування Великодня, — немає. Більшість населених пунктів нашої країни не мають візитної картки, вони неначе позбавлені обличчя.

У нас є столиця, яка вивищується над рештою України. Українські художники й фотографи знімають і малюють рідні села або міста. Діти в художніх школах пишуть багато пейзажів, але їхні роботи із зображеннями вечірнього парку в рідному селі, маленької й любовно доглянутої церкви навряд чи колись будуть надруковані на листівках. Тим часом поштівка із зображеною на ній визначною пам’яткою села або містечка — це не тільки хороша традиція — це повага до малої батьківщини, де живеш і трудишся. Це ще і бізнес, і матеріаль­на підтримка місцевих художників, і хтозна — може, одна з небагатьох можливостей провінційно­го художника бути поміченим десь в Осло, Лісабоні чи Мінську.

Як стверджує Френсіс Фукуяма у своїй книжці «Кінець історії і остання людина», основним дви­гуном усього, що створює людст­во й окремо чоловік і жінка, є аж ніяк не інстинкт збереження життя, а прагнення визнання, бажання бути заслужено оціненим. Про яке визнання — не як виняток, а закономірне, — можна говорити, коли в нас села й містечка не визнаються суспільною свідомістю як такі, що мають право бути зображеними на картині або художній фотографії для подальшого «візитування» в іншому краї, в іншій країні.

Листівки, їхній стан, те, що на них зображено, — зліпок колективного несвідомого нашого суспільства. У Києві і Львові можна купити поштівки із зображеннями переважно церков із золотими банями.

Правда, одного разу мені пощастило наштовхнутися на виняток. Прибувши на запрошення на міжнародну конференцію, присвячену євроінтеграції України, я не повірив власним очам, коли побачив на стінах картини місцевих художників. Секція «Тернопіль — європейське місто», в якій мені довелося брати участь, працювала у приміщенні тернопільської мерії. Стіни коридорів, усіх приймалень і кабінетів мерії прикрашали олійні й акварельні картини художників Тернопільщини. Так адміністративний будинок став своєрідною художньою галереєю, в якій було представлено найкращі художні таланти Тернопільщини. Місцева влада придбала у митців картини, матеріально підтримуючи людей мистецтва.

Можливо, і в інших населених пунктах України місцева влада прикрашає стіни кабінетів картинами місцевих художників. Не виключено, що ці картини мали б чудовий вигляд на поштівках...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво