ЛИСК І ЗЛИДНІ КРИТИКІВ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ, АБО ДО ГЕНЕЗИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ

Людство завжди було схильне до самонавіювання в довільних формах. Часом такі навіювання можна було схарактеризувати як стереотипи, часом як зашореність, а часом як так звані штампи. Система штампів, всіляко підтримувана радянським ладом, укоренилася в нашій свідомості настільки, що найчастіше особа, яка захоче знищити або похитнути позицію котрогось штампу, робитиме це з допомогою інших же штампів.

Та інколи такий стан переходить допустимі межі і в спритних руках політичних комбінаторів та ідеологічних махінаторів може перетворитися на грізну зброю. Шляхом формування негативного іміджу (втім, під соусом об’єктивних досліджень та аналізів) громадян намагаються переконати в наявності ворожих політичних сил або шкідливих ідеологій.

Сьогодні в Україні розгорнута активна дискусія щодо квінтесенції, основних постулатів та перспектив націоналізму на нашому ґрунті. Не варто досліджувати, чи на часі ця дискусія, хоч, напевне, вона була набагато потрібніша 5—10 років тому, коли процеси становлення нового українського суспільства ще перебували в найактивнішій своїй фазі.

Втім, неважко й здогадатися, чому порушувати ці питання стали тепер. Не таємниця, що український політикум перебуває в активній стадії трансформацій та усталення. Позиція націоналізму й окремі його тези вже внесені в політичне середовище України. Інша річ, що вони не знайшли вираженого речника у владних колах і часто за їх реалізацію беруться й ті, хто до націоналістичної ідеології причетний хіба що опосередковано. Політичні спекулянти різних мастей, зрозумівши, що поховати націоналізм як потужний чинник суспільного розвитку не вдасться, вирішили перелицювати його позиції та поставити на чолі «нібинаціоналістичних» структур вигідних собі осіб. Звідси й нові трактування націоналістичної ідеології та позиції.

Так, уже стає традиційним штучний поділ націоналізму на інтеґральний, демократичний, поміркований, молодіжний etc. Не здивуюся, якщо новітні «праві» невдовзі висунуть теорії ліберального націоналізму. Модно стало поєднувати непоєднуване, аби потім піднести цю гостру страву українському народові. Не всі розуміють, що метою такого подрібнення монолітного націоналістичного світогляду є не конкретизація, а роздрібнення і зменшення значущості конкретних націоналістичних структур. Опоненти націоналістичної позиції мають на меті одне — посіяти смуту в народних умах, вибити з під націоналістичних сил підтримку та підвести їх під риску необмеженої конкуренції.

Окремою проблемою намагаються подати проблему співвідношення націоналізму та патріотизму і їх взаємозамінності. Постає запитання: в чому ж різниця між українським націоналістом та патріотом України? А різниця ця досить принципова. Звернемося до дефініцій, які подає «Словник чужомовних слів» (І.Бойків, О.Ізюмов, Г.Калишевський, М.Трохименко, понад 25 тисяч слів). Отож, «патріотизм — це любов, прив’язаність до Батьківщини, що виникає із спільности традицій, культури й інтересів усіх громадян держави чи народу, гармонії та спільности інтересів кожного з громадян та держави чи народу у цілому». У свою чергу, «націоналізм — це політичний рух, який ставить свій народ і його інтереси понад усе, не визнає жодних зверхностей інших народів над своїм, а визнає і бореться за виключне право свого народу влаштовувати своє життя по своїй вподобі».

Отож, бачимо, що патріотизм є, власне, емоційним, чуттєвим явищем, яке, в принципі, притаманне кожному свідомому громадянинові держави. Патріотизмові не властивий постулат етнічної єдності. Адже громадянин держави, байдуже якої національності, мав би прагнути до зростання добробуту держави, в якій він перебуває, як важливого чинника власного благополуччя. Також патріотизм не суперечить любові чи симпатіям до кількох держав. Людина може захоплюватися традиціями або устроєм якоїсь із держав, проте це зовсім не означає, що вона не патріот власної держави. Водночас цілком очевидно, що націоналізм не є політичним фасадом або певною прибудовою патріотизму. Хибно було б також звужувати націоналізм лише до політичних рамок, як це сміливо робить журналіст Кость Бондаренко у своїй критичній статті («Дзеркало тижня», 5—18 січня 2002 р.). Безперечно, націоналізм — це політична течія, проте передусім це й світоглядний рух, спрямований на зміцнення свідомості й гарт духу.

Патріотизм — ідеологія почувань, націоналізм — ідеологія дії. Щоб, зрештою, остаточно з’ясувати співвідношення двох явищ, слід зазначити: не кожен патріот здатний до сповідування принципів націоналізму, проте саме природний патріотизм є основою для зародження націоналістичних ідей, а отже — кожен націоналіст є патріотом. Дотично до політичних рейок, можна підкреслити, що кожен український політик мав би, сподіваючись на народну підтримку, сповідувати патріотичні принципи, бо як же він рядитиме державою, якщо налаштований до неї байдуже або ж вороже (хіба тільки на наших теренах такий розвиток подій мало кого дивує). Тобто кожен політичний сегмент українського політикуму, починаючи від комуністів, соціалістів та соціал-демократів, мав би перейти на патріотичні рейки. Гадаю, примусити згадані або ж інші політичні сили задекларувати націоналістичні принципи було б досить важко. Проте нормальну політичну систему ми отримаємо лише тоді, коли кожен політик будуватиме свою позицію на засадах патріотизму. За таких умов в українському політичному середовищі стане нарешті можливим існування здорової конкуренції, а не дикого взаємного поборювання.

Увібравши патріотичні сентенції, націоналізм, одначе, не зупинився на етапі пасивної любові до свого народу. Він поставив за мету служити інтересам нації як вищому рівню розвитку народу, його ідейно-політичному оформленню, і добирати з цієї нації найактивніших її представників для формування механізму ініціативної меншості, яка могла б узяти на себе відповідальність за долю загалу в скрутний час. Як слушно зазначає один із найвидатніших ідеологів українського націоналізму, автор «44 правил життя українського націоналіста» Дмитро Мирон-«Орлик»: «Український націоналізм не заперечує значення патріотизму в житті й розвиткові народів, він вимагає не лише почування прив’язання до рідної землі й минулого, але політичної активності й боротьби за власну державність».

Кожна людина має власне уявлення про квінтесенцію націоналізму. Передусім цьому сприяє існування двох форм націоналізму: організованої і стихійної. При аналізі організованої форми націоналізму на первісне враження про ідеологію неодмінно накладатимуться суб’єктивні моменти кожної конкретної організації, специфіка її діяльності, устрій, внутрішній клімат тощо. Стихійний же націоналізм несе в собі певну незавершеність, оскільки не знаходить свого органічного вияву через організовану силу і може обмежуватися лише хвилевими сплесками емоційних дій. Попри це, очевидно, що саме стихійний націоналізм має найбільшу когорту посвячених, котрі не можуть визначитися серед існуючих організаційних форм. Врешті, саме тому жодна з нині сущих організацій не може уособлювати всього потоку ідей та чинів, пов’язаних з націоналістичним світоглядом.

Часто кажуть про відсутність адекватного визначення суті націоналізму, втім — не варто забувати, що кожен сам долучається до формування уявлень про певне явище. Для мене націоналізм — це прагнення чином довести почування до своєї нації та зберегти і піднести її історично-суспільні права.

Тож, було б наївно втискати націоналізм у якісь вузькі шаблонні рамки, наприклад — ототожнювати його позиції з фашизмом чи націонал-соціалізмом (нацизмом), як це робить член-кореспондент НАН України Мирослав Попович («День», 4 лютого 2002 р.). Дозволю собі знову звернутися до авторитетної думки Дмитра Мирона, який, до речі, загинув у липні 1942 р. у сутичці з нацистськими окупантами. У своїй ґрунтовній праці «Ідея і Чин України» він пише: «Український націоналізм різниться від націонал-соціалізму світоглядово. Націонал-соціалізм приймає натуралістичний волюнтаризм, тотальну біологію, расизм, нордизм і окрему систему провідництва. Український націоналізм визначає націю не расою і кров’ю, але спільною волею, ідеєю й політичною активністю… Не раса, але сила нації є для нас підставою і метою».

Напевне, говорячи про сьогочасну слабкість націоналістичного руху, панове критики забули відзначити об’єктивні фактори цієї слабкості, які не могли не позначитися на становищі націоналістичної позиції серед мас. Було зроблено все, аби загнати новітній націоналістичний рух на маргінес, залишаючи його виразникам лише нішу боротьби з комунізмом та захисту, власне, націоналізму від звинувачень у начебто колабораціоністській позиції під час Другої світової війни. Напевне, багатьом хочеться щоб націоналізм спрямовував усю свою енергію й сили на боротьбу з міфічною «червоною загрозою» і лише захищався від нескінченних закидів звідусіль. Нам закидають відсутність нової програми, відсутність приватних ЗМІ, пасивність у Інтернет-просторі (очевидно, критики досить мало обізнані з ситуацією в націоналістичному сегменті Інтернету, для прикладу сайт Молодіжного націоналістичного конґресу — www.ukrnationalism.org — визнано одним із найкращих серед політичних сторінок, а за рейтингами відвідуваності він не поступається сайтам провідних політпартій) тощо.

Водночас варто відзначити спроби нівелювати роль націоналізму як наступальної ідеології, нам хочуть прищепити типово дефензивні ознаки і постійно нав’язують бій на нашій території. Проте не слід забувати — у словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». І, в силу своїх можливостей та вміння, ми маємо й надалі вести пропаганду націоналістичних ідей серед широких суспільних мас. Маємо, тому що ця ідеологія приречена на успіх і здобула собі право впливу на державно-політичний механізм. Це розуміють і найвищі урядові чинники. Тому й задіяна латентна пропаганда «зрощення» та «наближення» позицій влади до національної ідеї, тієї самої, яка «не спрацювала».

Так, у внутрінаціоналістичному середовищі існує багато проблем. Їх викликано різними причинами. Взаємопоборюванням трьох уламків ОУН, застоєм кадрів післявоєнного періоду, ідеалізмом представників української діаспори, часом невдалою кадровою політикою, що призводило до внутрішніх конфліктів, згодом ставленням до політики влади та багатьма іншими факторами. Але це аж ніяк не свідчить про застій загальнонаціоналістичний чи відсутність нових ідей. Ми готові доводити українському громадянству переваги засад свого світогляду. Готові продовжувати боротьбу за національну Соборність та Солідарність, у чому й вбачаємо модель тієї «надідеї», що її вимагають від нас сьогоднішні критики. Ми готові до плекання нових соціальних програм, оскільки тверезо усвідомлюємо, що загального добробуту вдасться досягти лише за умов поєднання національних та соціальних аспектів суспільного поступу. Ми не сповідуємо політики ізоляціонізму і йдемо на активний розвиток міжнародних партнерських стосунків зі спорідненими ідеологічно організаціями. Українські націоналісти вибудовують також свою візію майбутньої світової моделі на засадах євроцентризму і шукають місце України в нових умовах.

Кость Бондаренко абсолютно правильно розводить різні поняття — «націоналізм» та «ксенофобія». Правильна також його заувага про умовний антагонізм між поняттями націоналізму та інтернаціоналізму (а й справді — що заважає сприймати інтернаціоналізм як співдружність націоналізмів). Проте зайвими є його висновки про те, що «націоналізм — це політична течія, спрямована на створення політичної нації». Степан Ленкавський зазначав, що націоналізм існуватиме доти, доки існуватимуть самі нації. Існування націоналізму неможливе без існування нації. Ще безглуздіше вживання терміна «політична нація», який останнім часом заполонив усі вітчизняні мас-медіа. Нація сама по собі — світоглядно-політичне утворення і своєрідне завершення народу. Тож дивно було б характеризувати таку універсальну цілість епітетами «політична», «економічна», «соціальна» і т.д. і т.п.

Що ж до передачі проводу ідеями у молоді перспективні руки, то це станеться. Але не силою закликів К.Бондаренка чи будь-кого іншого до «нашої політичної еліти», а силою природної заміни гірших кращими, силою спадкоємності й передачі тяглості ідей до нових поколінь. Як зазначав Ярослав Стецько: «Те що перестаріло, мусить умерти і ніщо не поможе його рятувати! І не треба. Родиться молоде, нове, революційне».

Дивна також спроба п. Бондаренка одномоментно позбутися «мельниківців, бандерівців, двійкарів та інших ОУНвУ». З’являється відчуття, що саме в цих організаціях він убачає символ роз’єднаності українського політикуму. Водночас, послуговуючись такими критеріями, можна було б сміливо порадити зникнути комуністичним, соціал-демократичним, ліберальним, республіканським, націонал-демократичним та безлічі інших партій, адже ці ідеології чи течії представляють теж не монопольні, а подекуди й світоглядно безвідповідальні структури.

Хибно було б подавати суспільству картину непримиренної ворожнечі у націоналістичному середовищі. Сучасні націоналісти вже, здається, готові зробити реальний крок у бік консолідації зусиль. Не думаю, що ми будуватимемо нове суспільство з негативною енергією, у кожного є шанс осмислити ситуацію і прийти до єдиного, сконсолідованого рішення. Проте очевидно, що відсторонити українських націоналістів від участі в державно-політичних процесах не дозволено нікому.

Націоналісти не починатимуть «нової» діяльності, проте можу запевнити всіх критиків українського націоналізму: ми не зійдемо зі шляху, накресленого нашими попередниками.