ЛИПЕНЬ. МОСКВА

Спека. Нема чим дихати. В дні липневої спеки це місто втрачає притаманний йому характер. Люди вибираються на прогулянки лише пізнього вечора. Близько дванадцятої ночі на Тверській «пробки» як десь в Мадриді, в районі Пуерта дель Соль... Вечорами Москва нагадує курортне місто без моря: галаслива музика, легко одягнена молодь в кафе... Вечорами ще нічого... Але вдень тут жити неможливо. Вдень це перенасичене людьми місто здається мені пустелею...

До того ж з певного моменту я відчуваю себе у якійсь інформаційній пустелі. Я переконався, що по російських телеканалах неможливо дізнатися звичайнісінькі новини — звісно, коли мова йде про події принципового характеру. І я далекий від бажання звинувачувати в цьому владу, Кремль, Путіна — навпаки, я простежую щире журналістське бажання погоджуватись з елітою і щиру впевненість еліти, що вона віддзеркалює «народну» позицію...

В перший день візиту Папи в Україну я ще був у Варшаві. І, ніде правди діти, був приголомшений, як змінювався український образ в польських ЗМІ, як поляки замість України ринкової, злиденної, кримінальної намагалися побачити Україну духовну, багату історичними традиціями, відому своїми пастирями... Звісно, і перший, і другий образи можна вважати дещо зміфологізованими, однак хай вже краще другий допомагає хоча б підкорегувати перший — думав я...

У доречності такої точки зору я переконався через кілька годин, коли включив телевізор у своїй московській квартирі. Я мешкаю навпроти польського посольства, так що бачив, як світяться вікна, у яких продовжують дивитися пряму трансляцію візиту Папи. А що залишилося мені? Пряма трансляція пропаганди! Такого образу України від російських телевізійників і політиків я не бачив десь з 24 серпня 1991 року, коли деякі «демократично» налаштовані депутати Верховної Ради РРФСР пропонували якнайшвидше вивести танки на вулиці Києва, щоб покласти край цій вигаданій незалежності... Нагадування, що Папа прибув в Україну в річницю нападу фашистів на Радянський Союз, було ще найм’якішим з нагадувань... Кульмінацією всього для мене стала програма «Русский дом», ведучі якої звинуватили Леоніда Кучму у зраді православ’я, бо він не тільки сам прийняв причастя з рук католика, але й Анатолія Зленка до цього схилив. «Прямо, як Андрій в «Тарасі Бульбі» — патетично виголошував відомий радянський ведучий Крутов, схиляючись до генерала Леонова, першого в Росії публікатора «Майн кампф» ще в радянському «Военном историческом журнале». — «Однак Тарас все ж таки вбив Андрія!». — «Авжеж — солідно відповідав генерал. — Такою буде доля кожного зрадника»... — «Але ж вони хотіли з нами об’єднуватись», — дивувався Крутов. — «Тепер вже — ні!» — відрубав генерал...

Тепер вже — ні. У цьому, до речі, і виявився головний сенс папського візиту, навіть не з політичної — духовної точки зору. Я не дуже вірив у результативність візиту саме до Києва, однак можу визнати: у дні перебування Іоанна Павла ІІ Україна і Росія, такі дійсно близькі, такі ще радянські, жили немов би у інших світах. Саме того дня, коли українські телеканали — як і телебачення всієї Європи — показували Папу біля Бабиного Яру, росіяни першою новиною передавали вбивство чергового чеченського польового командира. Фіксували старанно: ось виносять тіло, ось знімають брудну ковдру, показують мертве обличчя... Це були різні цивілізації, різні континенти, різний вимір часу. Так-так, саме у цей момент почався інший відлік часу... Наш годинник вже йде інакше, хоча ми самі цього ще не відчуваємо...