Липень. Люксембург

У дні, коли українські вболівальники прикипіли до телеекранів, очікуючи захопливої розв’язки чемпіонату світу й повідомлень про місце, яке посіла українська збірна серед провідних команд світу, в тихому чепурному Люксембурзі, без уболівальницьких натовпів і мегалітрів пива, справді вирішувалося українське майбутнє — і в турнірі не менш захопливому. Акціонери європейського гіганта Arcelor постановляли, з ким бути компанії — з індійським «сталевим магараджею» Лакшмі Міталом чи російським «сталевим боярином» Олексієм Мордашовим, під мантією якого вгадуються царські регалії Володимира Путіна, ба більше — яка видає імператорські амбіції самого Романа Абрамовича, губернатора Чукотки! Новині про рішення Arcelor у понеділок було віддане чільне місце на шпальтах європейських газет, вона випереджала репортажі з чемпіонату світу. Ще б пак! Адже йшлося про майбутнє Європи. І не тільки Європи...

Міттал виграв, як виграв свого часу двораундовий двобій за «Криворіжсталь». Сьогодні можемо відповідально подякувати тим, хто не погодився із пропозиціями Мордашова і не віддав найбільшого металургійного комбінату України його концернові. Бо купівля «Криворіжсталі» була лише однією зі сходинок в одержанні титулу металевого імператора світу. Звісно, на момент першого продажу «Криворіжсталі» українська влада мала куди більше можливостей, щоб не перетворити країну на місце двобою між двома найпотужнішими металургійними концернами. Учасником війни Україна стала тільки після помаранчевої революції, коли господарем її металу став могутній Лакшмі. Від зборів у Люксембурзі залежало, в якій армії опиниться Україна — в армії переможців чи в армії переможених. І якою буде доля української економіки в найближчому майбутньому. Усвідомлюючи всю небезпеку перебування менеджерів «сталевого магараджі» в Кривому Розі, я все ж таки вболівав за Mittal Steel. Розумів — якщо володар «Криворіжсталі» виграє, Україна стане для нього металургійною периферією, але все ж таки не місцем атаки. А от якщо виграє Мордашов? Звичайно, він, а потім і Абрамович, який також перетворюється на металурга Всесвіту, продовжать свою війну зі «сталевим магараджею» вже на нашому полі. І будуть вміло натискати на всі доступні їм кнопки в державній машині. Тобто — на всі кнопки. А як вони вміють це робити — ми вже знаємо. Іноді навіть здається, що натискати нічого не потрібно: російською державною машиною керує вмілий автопілот, який просто-таки відчуває всі бажання своїх шанованих «олігархів»...

Після люксембурзького рішення Україна принаймні може сподіватися, що головним учасникам великої металургійної битви якийсь час буде не до неї. І ми можемо зітхнути спокійно. Не забуваючи, звичайно, й того, що внаслідок певних популістських рішень наших політиків ми з мешканців тихої провінційної держави перетворилися на заручників у таборі металургійних біженців. Війна рано чи пізно повернеться на наші комбінати, і треба бути сильними, щоб вистояти і не втратити не тільки металу, а й самої країни.