Лінія обрію - Соціум - dt.ua

Лінія обрію

18 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 18 серпня-25 серпня

Недавно один із моїх близьких сказав: «Тобі час вивчати психологію людей похилого віку». І я задумалася...

Недавно один із моїх близьких сказав: «Тобі час вивчати психологію людей похилого віку». І я задумалася. Невже я не помітила, як до когось із мого оточення можливим стало застосування цього слова — літній. І що значить літній — той, хто має чимало літ?

На психотерапевтичні прийоми рідко приходять люди старші від 60 років. Вони, звісно, приходять, але не для того, щоб поговорити про себе. Приходять, аби допомогти розв’язати проблеми своїх близьких — дітей, онуків. І коли запитуєш про їхнє власне життя, найчастіша відповідь — помах рукою і слова: «Що я? Я вже в минулому». Величезних зусиль слід докласти, щоб «повернути» їх у теперішнє. І тоді відбуваються чудеса. «Літні» люди перетворюються на «зрілих», на дам і чоловіків «елегантного» віку. І дуже часто проблеми їхніх дітей дивним чином стають не такими вже гострими....

А ми, і справді, так мало говоримо й думаємо про батьків. Ми трансформуємо психотравми, пов’язані з нашим дитинством, звинувачуємо батьків у поганій спадковості. Ми з ними розмовляємо — базікаємо, щоб не скривдити мовчанням... Як часто ми взагалі базікаємо, щоб раптом не залишилося часу на важливу думку. А либонь Мовчання — найвища форма довіри. Коли ми мовчимо, можемо почути шелест крил наших Ангелів. Прислухайтеся. Може, цим мовчанням ми будемо «вчити» наших батьків жити. Жити з нами, але для себе. Заради себе. Адже вони — Теперішнє у нашому житті. Я задумалася про психологію літніх людей — і «прийшов» цей лист, як психотерапевтичний метод.

Лист дорослої дитини своїм дорослим батькам

Дорогі мама і тато!

Я дуже вас люблю! Ви — не просто частина мого життя, ви клітини мого тіла, корені мого дерева. У мене не тільки ваші ніс і очі. У мене не тільки одне з вами прізвище. У нас із вами одна Любов... Але... Дитина не може належати батькам. Я вже виросла. Ви дали мені можливість стати на свій шлях і побачити лінію обрію. І я йду до нього. Сама. Адже до свого обрію всі ходять поодинці... Так, у мене є своя сім’я. І ця сім’я — продовження нашої спільної історії. Так, у мене є робота. І надвечір у мене залишається занадто мало часу і сил, щоб бути до кінця втягнутою у ваше життя. Дуже часто я не хочу навантажувати вас своїми проблемами, і вам здається, що ви перестали бути значимими для мене. Іноді я буваю нетерплячою у розмові з вами, адже зі «своїми» розслаблюєшся і перестаєш добирати слова. Хоча це, звісно, неправильно. Іноді я не можу зрозуміти, чого ж ви чекаєте від мене...

У нас накопичилося багато образ і недомовленостей. Але є вибір — тягти їх на собі або дати можливість випрямитися і з легкістю йти далі. Будь ласка, батьки, кажіть мені прямо про те, чого ви хочете. Ми ж не телепати. Ми не можемо здогадатися про те, що вам необхідно. А потім губитися в здогадках, звідки ця образа. Не змушуйте відчувати почуття провини. Воно поганий керманич. Коли я чую слова «наше життя — це ви і ваші діти», мені хочеться кричати: «Батьки! Ми, діти, не можемо бути сенсом вашого життя. У вас і в нас є своє! І це завдання кожної людини — зробити своє життя осмисленим! Ви не маєте права реалізовувати в нас те, що не встигли, або не захотіли, або боялися реалізувати самі. Почуття подяки, яке я відчуваю до вас, завжди змішане з почуттям провини.

Я згадую європейських старичків — подорожуючих, граючих у театрі, читаючих — заповнених! Чому ви собі цього не дозволяєте? Пам’ятаєте, як у фільмі Амелі спровокувала свого батька зробити крок за ворота будинку? Невже ви чекаєте від нас такої ж винахідливості? Навіщо потрібно постійно переконуватися в нашій любові? Адже вона в нас, навіть якщо ми не говоримо цього, вона в нас, адже ми — діти — це завжди ви. Ви часто казали мені в дитинстві: «Підростеш — зрозумієш». Тепер ви кажете: «Почекай, доживеш до нашого віку — ще невідомо, якою будеш». Чому б не сказати в будь-якому віці правду. Сказати про те, що ви відчуваєте, чого побоюєтеся, на що ображаєтеся. Але так, щоб це було зрозуміло. Давайте казати одне одному правду!

Моя правда в тім, що я вас люблю. Правда в тім, що я просто виросла. Правда в тім, що ваші онуки схожі більше на вас, аніж на нас із чоловіком. Правда в тім, що ми дуже хочемо для вас щастя і реалізованості. Ми не зможемо заповнити одне одному порожнечу, яка утворюється в кожному з нас. Ми не зможемо дати одне одному сенс життя. Ми можемо лише бути поруч і любити одне одного. Я вас люблю.

Ваша доросла дитина.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво