Лікнеп для росіян, або Як полюбити Україну - Соціум - dt.ua

Лікнеп для росіян, або Як полюбити Україну

25 лютого, 2011, 14:05 Роздрукувати Випуск №7, 26 лютого-4 березня

«Ця книжка для тих, хто читає російською, але шанує українське».

Ми свого імени не зрікаємося, ми є руський нарід і наша мова є руська мова, але щоби ніхто не міг баламутити, що наш нарід і московський нарід — то одно, — тому ми називаємо себе українцями. Бо ми що іншого, а россіяни, «русскіє», що іншого; наша історія одно, а їх друга.

Степан Томашівський. «Притча про двох сусідів,
що мали одне ім’я». Львів, 1909 р.

«Ця книжка для тих, хто читає російською, але шанує українське». Так стисло, проте дуже влучно означив своє завдання український історик і соціолог, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник факультету соціології та психології Національного університету ім. Т.Шевченка Кирило Галушко, пишучи солідну і за наповненням, і за формою книжку. І зі своїм завданням, на мою думку, автор упорався блискуче. А було ж воно зовсім не простим. Історичні, культурні стереотипи стосовно України, українців та їхньої націоналістичної ідеології міцно посіли у свідомості як наших російськомовних співвітчизників, так і росіян.

Автор підкреслює, що «російськомовний читач, котрий цікавиться історією, непогано обізнаний із російським баченням української історії, яке зазвичай страждає, м’яко кажучи, на упередженість». Додамо, що це «бачення» — продукт не тільки імперських, радянських та сучасних, істориків (у виконанні «ліберала», директора Інституту російської історії РАН А.Сахарова чи експерта з історії спецслужб О.Колпакіді), а й таких доморослих дбайливців «общерусского мира», як міністр Д.Табачник чи — скажемо прямо — практикуючий українофоб О.Бузина.

Тішить довірчий, дружній тон автора і відсутність у дослідженні таких знайомих нам за трудами кремлівських істориків повчальних інтонацій.

Кирило Галушко чесно зізнається читачеві, що чотири роки роботи над «лікнепом» загалом «відображають різні розуміння і настрій, адже автор — цілком жива людина, яка разом з усіма українцями пережила соціальні та політичні потрясіння останніх років». Треба сказати, професійний історик зумів знайти той єдино правильний шлях при вирішенні поставленого завдання, який полягає у ясності викладення та тверезому, всебічному опрацюванні бази джерел — украй рідкісному явищі в жанрі науково-популярної літератури. І повірте, чимала кількість ілюстрацій, карт, таблиць, фотографій із розлогими текстівками (як сказали б за радянських часів — зразки «наочної агітації») не є баластом, а проясняють багато питань, що нагромадилися у процесі штудіювання 630-сторінкового дослідження.

Насамперед, автор окреслив розуміння націоналізму з погляду інших ідеологій (комуністичної, або радянської, а також ліберальної) і спробував дати трактування понять «нація» та «націоналізм» не тільки в минулому, а й у новій, нинішній політичній реальності. Автор дослідження, в якому органічно сусідять історія, культурологія, географія, соціологія, філософія, політологія, етно- і соціолінгвістика, подав точки зору дуже несхожих в оцінках «великих умів», таких як Е.Дюркгейм, М.Вебер, Е.Ренан, П.Сорокін... І дав дуже цікаве, хоча й не в усьому незаперечне, власне формулювання зазначених понять: «нація живе у сфері суб’єктивних уявлень людей, у їхній свідомості, але при цьому спирається на певні об’єктивні чинники у різному поєднанні і з різною пріоритетністю (мова, територія, релігія, історична пам’ять, політичний досвід і т.п.)»; «націоналізм — це комплекс ідей і уявлень, у якому чільне місце посідає нація, її інтереси і завдання».

Далі К.Галушко розповів про генезис націоналізму — і громадянського, і етнічного, плавно переходячи до атрибутики українського націоналізму (територія, мова, символіка), перш ніж ознайомити читача з непід’ємним масивом вітчизняної історії, — знову ж, крізь призму народження, становлення і спроби реалізації програми українського націоналізму. Здавалося, ну що можна сказати нового? А проте ні, ми бачимо, що навіть понад 20 років «свободи думок» у пострадянській реальності разом із кількома роками перебудови, скрупульозної праці (чи боротьби?) над деміфологізацією подій не тільки радянської, а й імперської історії, аж до Рюриків і навіть далі (тільки не трипільців, тут автор, як історик-профі, категоричний в оцінках), — усе ще не вбили гідру незнання чи «нехочузнання»...

Відзначу кілька цікавих знахідок автора. Так, у підглавці «Української мови не було, немає і бути не може»: дискримінація як стимул до активності» К.Галушко робить потішний, як з’ясувалося, висновок: після розгрому Кирило-Мефодіївського братства імперська влада «братчикам», серед яких відзначимо Миколу Костомарова, Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша, фактично інкримінувала (sic!) ідею демократичного об’єднання всіх слов’янських народів. Як тут не згадати діячів національно-визвольного руху на просторах імперії Габсбургів та Османської імперії, ідеологів панславізму, таких як чех Йозеф Добровський, словак Людовіт Штур, серб Вук Караджич. Їх, безумовно, сприймали в Санкт-Петербурзі як союзників Російської імперії. Але ж була й інша «складова» їхнього світогляду: боротьба за ідеали свободи, рівності, соціальної справедливості. Ця ж ідея панславізму, яку так любила імперська влада (зрозуміло, під скіпетром Романових!), та й сьогоднішні кремлівські насельники, в «українському варіанті» була небезпечна, а тому придушена в зародку. Автор переконаний, що «слов’янський федералізм» Братства ставив «українське питання» у широкий контекст демократизації та лібералізації регіону Центральної і Східної Європи». У програмному документі кирило-мефодіївців (1846 р.) відзначимо головне: «І встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа… — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янським». Якщо можна так сказати: «те, що дозволено Юпітеру...». А «демократизацію та лібералізацію» у виконанні російських військ дуже скоро (у 1848—1849 рр.) відчують учасники Угорської революції, а в 1863—1864 роках — польські повстанці.

К.Галушко пише про роль національно-визвольних рухів, до яких схвально ставилося керівництво Радянського Союзу, але тільки коли це стосувалося країн «третього світу»: «У соціалістичному суспільстві (тобто в СРСР) національне гноблення зникає, тому національно-визвольних рухів не може бути у принципі, — всі культурні запити народів СРСР задоволені, усі національності скрізь представлені, усім добре. При соціалізмі національні відмінності поступово розчиняються в надетнічній «новій спільноті людей — радянському народі». Щоправда, розчиняються вони на основі культури та мови лише одного народу — російського, який і виконує свою історичну місію надійного «розчинника» інородців». Дуже влучне зауваження, ніхто ж не заперечуватиме, — і цей факт К.Галушко також наводить, — що навіть такої важливої автономної одиниці, як республіканська парторганізація, у РРФСР не було. А навіщо державотворчій нації свій партком? І потреби такої не виникало. Підкреслимо, що «український націоналізм» завжди був націоналізмом нації пригнобленої, будучи антиподом великодержавного шовінізму.

Автор підкреслює: і комуністична, і ліберальна ідеології (як універсальні, глобалізовані по суті) є антиподами націоналізму. І, що цікаво, глобальний ліберальний імперіалізм сьогодення також хотів би примусити всіх «дружити, жити у мирі та демократії, прибирати кордони, а головне — купувати і продавати», як примушували апологети та провідники ідей марксизму «утверджувати національний суверенітет і співдружність народів». Чому ж такою слабкою виявилася ця «співдружність народів»? «Нестиковка» відбувалася багато в чому через ігнорування «національного», кровнородинного відчуття, що відкидалося, як непотрібний мотлох. І чому лібералізм переживає кризу, у тому числі економічну, яка «вилупилася» з його гнізда?

Особливий інтерес викликає оцінка сучасної політичної ситуації, оскільки, як щиросердо зізнається автор, «справжнє» має, швидше, характер житейського сприйняття, ніж наукового викладу. Ось років через 50...». К.Галушко постійно дистанціюється від реал-політик: «поточна політика — це все піна на тлі справжніх цінностей».

Хотілося б, щоб книжка Кирила Галушка, видана крихітним накладом 2000 примірників, дійшла до читача (зрозуміло, що україномовний її подужає без проблем) і стала бестселером. Вона того варта.

Галушко Кирилл. Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и зачем придумал Украину: Київ, «Темпора», 2010. — 632 с.: іл.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво