Лики підземки

Затишні вагончики метро завжди навіювали на мене сон — особливо якщо вдавалося присісти й розгорнути на колінах книжку. Та й люди навколо, здавалося, шарудять книжковими чи газетними сторінками лише для того, щоб заснути швидше, — цей мирний шелест був для них найкращою колисковою. Метро — це «вагончики для читання», скажете ви? Ні, друзі, це вагончики для сну, солодкого й нічим не потривоженого, — бо робота не за горами, домівка позаду, спізнитися на робоче місце вже практично неможливо, хіба що зупинку проспиш. Я була утверджена в цій аксіомі доти, доки не побувала в паризькому метро й не порівняла три «способи життя» у метрополітені — український, російський та французький. Про те, як проводять час у підземці українці, росіяни, французи, і йтиметься в цій статті.

Метро по-французькому

Наша туристична група зібралася до Версаля. Астрономічна ціна за екскурсію в легендарний палац Короля-Сонце, запропонована французькою турфірмою, нас не влаштовувала, і ми вирішили добратися до містечка Версаль самостійно — з допомогою метро і наземного швидкісного потяга. Встали ми рано, і, за давньою доброю київською звичкою, я вирішила подрімати в метро, благо – їхати потрібно було з кінця в кінець. «Мадам і месьє, — прозвучав поруч зі мною на диво життєрадісний бас, — зараз я покажу вам лялькову виставу!» На цих словах уся наша туристична група, яка мирно дрімала на своїх сидіннях, ніби за командою, розплющила очі.

Побачене вразило навіть мою бурхливу уяву. Середніх років веселун-актор прикріпив імпровізовану завісу до залізних поручнів, дістав ляльки, ввімкнув магнітофон і розіграв цілу виставу. Ляльок було всього дві: кудлатий пес хвацького вигляду і кокетлива кішечка-парижанка, — але поводився з ними наш новий знайомий воістину віртуозно. Не минуло й хвилини, як весь вагон підспівував лялькам, відбивав такт і радісно аплодував. «А тепер, мадам і месьє, подякуйте артистам», — так само радісно усміхаючись заявив актор і пройшовся рядами з кепкою в руках. У кепку полетіли сантими і євро — глядачі розлучалися з ними без особливого жалю. Зібравши щедру данину, актор ще раз подякував шановній публіці і вийшов.

Коли він пішов, я сумно зітхнула. У пам’яті спливла зовсім інша картина: численні прохачі, які із завченими інтонаціями, давлячись фальшивою сльозою, цілісінький день повторюють в українському і російському метро одне й те саме: «Пробачте, що ми до вас звертаємося. Ми люди не місцеві...» Згадалася й хмара печалі, що стелиться вагоном після того, як прохачі підуть, відчуття безпросвітного смутку та жалощів, що крають душу, — які нещасні люди і як же їм важко!

Зазвичай нещасні люди у двох випадках із трьох виявляються звичайними, а інколи навіть і досить заможними громадянами, які заробляють так на прожиття, але яку тугу смертну навіюють вони з ранку своїми сльозами й проханнями! І нікому з них не спадає на думку показати співвітчизникам лялькову виставу, підвищити життєвий тонус громадянам, які поспішають на роботу чи з роботи, а після вистави зібрати чесно зароблені гроші!

Утім, лялькова вистава виявилася далеко не єдиним спектаклем, який я побачила дорогою до Версаля. На наступній зупинці до вагону ввійшли підлітки-араби — аж ніяк не громили з передмість, а два веселих хлопчики, яким явно не вистачало кількох євро, щоб посидіти у найближчій кав’ярні. Свою грошову проблему вони вирішили дуже легко — заспівали, станцювали, позагравали з дівчатами, а в однієї, дуже гарненької й темноокої, замість сантима попросили поцілунок. У результаті один із хоробрих отримав поцілунок у щоку і з усмішкою тріумфатора залишив вагон. Після цього танцювати захотілося всій нашій групі, а сон розвіявся остаточно.

У тунелях теж було чимало музикантів. Одному з них, росіянинові, я пожертвувала євро, він на знак вдячності зіграв калинку-малинку, а французи, які слухали слов’янського музиканта, радісно аплодували й попросили зіграти «Любо, братцы, любо...» Через п’ять хвилин пританцьовували й підстрибували всі, а в кепці музиканта радісно дзвеніли сантими та євро. Сумним на цьому святі життя виявилося лише одне — музикантів і акторів у метро було на диво багато, а французьких грошових знаків у моєму гаманці — дуже мало, отже ця поїздка могла обернутися повним банкрутством. Наступним, не менш талановитим музикантам ми подавати не стали й сіли в наземний швидкісний потяг, що прямував до Версаля.

Лабіринт спокус

Але на цьому наші грошові втрати, звичайно, не скінчилися. На зупинці «Версаль» ми виявили кіоск зі свіжою здобою і такими тістечками, що прямо дух перехоплювало. На рекламному щиті, який стояв біля кіоску, було написано, що кращої здоби не знайти в цілій Франції. Я охоче повірила й відмовилася від марної мрії схуднути. Далі — гірше: наша туристична група все не могла вийти з метро, зупиняючись біля всякої всячини, яку продавали широкоусміхнені негри й веселі араби. «Вежа, купи вежу!», — кричали негри, на чиїх шиях дзвеніло ціле намисто із сувенірних Ейфелевих веж. «Немає грошей!», — відповідала я їм, але негри не вірили й бігли за нашою туристичною групою, пропонуючи вежі маленькі й великі, залізні й дерев’яні, що світилися і були пофарбовані в різні кольори...

На зворотному шляху я остаточно зрозуміла, що паризьке метро — це лабіринт спокус, який підстерігає туристів: тут є все й на будь-який смак. Втім, життєвий тонус у паризькій підземці підвищувався миттєво — через кілька хвилин уже хотілося співати, танцювати, фліртувати й назавжди відмовитися від звичної слов’янської меланхолії.

І, головне, люди в паризькому метро реагують одне на одного. Чоловіки всміхаються гарненьким жінкам і зав’язують знайомства, а не сидять із пісними обличчями, втупившись у газету чи детектив. Жінки кокетують і пишуть номери телефонів прямо на квитках, підлітки голосно обговорюють свої проблеми, а діловиті американські туристи розгублено перезираються — святкова легковажність французів викликає у них культурний шок. Усмішки, як метелики, пурхають вагоном, і ти розумієш, що життя справді прекрасне, а найкраща сторінка в тижневику — вихідний.

Остання фраза зовсім не означає, що французи ледачі. Просто вони дотримуються так званого мистецтва життя, відповідно до якого мета будь-якої справи чи починання — свято життя, яке потрібно відчувати навіть у метро. Передусім — у метро, тому що саме в підземці, дорогою на роботу, ми набираємо той запас енергії, з яким проведемо день. І якщо замість позитивних емоцій ми одержали «світову тугу», то працездатність буде мінімальною, любов омине нас, а щастя не відбудеться. Одне слово, «давайте говорить друг другу комплименты» — і особливо в метро. Тоді «любви приятные моменты» виявляться більш ніж доступними.