ОСОБИСТІСТЬ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Поділитися
Настільки звучне колись слово «геній» дедалі більше втрачає свою колишню привабливість і в наші дні вже набуває майже іронічного відтінку...

Коріння

«Я народжений у селі Коропці. Воно розташоване ближче до Івано-Франківська, ніж до Тернополя, на березі річки Коропець, що впадає в Дністер» — так просто починає описувати своє життя Богдан Гаврилишин. Очевидно, він не тільки мені так яскраво й тепло розповідав про рідне село. Коли його дружина Леоніда, що народилася в Канаді в родині українців-емігрантів, котрі також ніколи не бачили рідних Карпат, уперше приїхала сюди, у Коропці, у неї вихопилося: «Це моя рідна земля»...

Батько Богдана — Дмитро Яцків-вель-Гаврилишин походив із бідної шляхти. Для людини іншого складу дворянське «вель» могло стати предметом гонору й великих претензій, спроможних перекреслити ціле життя, але Дмитро був людиною розумною і тверезою. Він не тішив себе химерами, тож без найменшого жалю скоротив витіювате прізвище й почав називатися просто — Гаврилишин. Він розумів — головне життєве завдання — вирватися з бідності. Село просто вражало злиднями, люди тут тягнули жалюгідне існування.

Рятівну соломину доля простягнула Д.Гаврилишину, коли йому випало побувати в ролі молодшого офіцера в австрійській армії. Знайомство з Європою вразило його налагодженістю побуту, високим рівнем життя. Він дійшов важливого висновку, який визначив долю його дітей, — рівень життя прямо пов’язаний із високим рівнем освіти. Відтепер у нього з’явилася ідея-фікс — дати дітям хорошу освіту.

На заході Дмитро Гаврилишин запозичив ще одну цінну ідею. У Галичині було дуже популярним пиво. Батько Богдана привіз із Чехословаччини хміль і засадив ним своє поле. Це виявилося дуже вигідним підприємством і швидко поліпшило справи сім’ї. Відтепер вони вже не голодували, могли собі багато чого дозволити.

Загалом у родині Гаврилишиних уміли заробляти гроші. Та хоч як це дивно, Богдан із дитинства не виявляв аніякого тяжіння до збагачення. Згодом, намагаючись пояснити це, він згадав епізод із свого дитинства: «У батька був партнер — типовий, як мені здавалося, «капіталіст» із величезною червоною пикою. Якось він боляче вщипнув мене за щоку і дав... монету. Таким був мій перший контакт із грішми. Це мене неприємно вразило і, можливо, саме тому я ніколи не захоплювався робленням грошей. Згодом, навіть коли мені пропонували вдвічі збільшити плату, але при цьому треба було займатися нецікавою для мене роботою, я відмовлявся».

Звільнення від догм

Богдана рано віддали в школу — у п’ять років. Це не заважало йому добре навчатися. Проте за поведінку оцінки були незадовільні, бо з дитинства полюбляв жарти й розіграші. На жаль, серед дорослих зустрічалося мало цінителів такої поведінки. Як відзначає Богдан Дмитрович, гумор у нього, як і раніше, одна з невід’ємних цінностей людського буття.

Зустріч із неординарними людьми часто приводить до того, що в юних душах відбуваються революційні зміни. Так, Богдан Гаврилишин із вдячністю згадує зустріч із митрополитом Андрієм Шептицьким, завдяки якій він рано збагнув, що серед людей є особистості надзвичайні за силою духу, інтелектом, масштабом розуміння світу. Саме ця коротка зустріч під час перебування в таборі пластунів утвердила в його свідомості переконання: якщо буде потрібно віддати всього себе служінню Україні, він це зробить.

Власне, тоді не можна було сказати, що жителі Галичини мали розвинену національну свідомість. Люди з його села на запитання «Хто ви?» відповідали просто: «Ми місцеві». Проте в усьому краї ентузіасти вже вели інтенсивну просвітницьку роботу. Повсюдно ставилися українські п’єси, досить наївні, у примітивних умовах, у них грали самі селяни, але успіх був колосальним — вони злютовували окремих людей у єдиний народ.

Непохитні ідеали не зробили Богдана Гаврилишина бездумним прибічником якихось догм. Він із удячністю згадує отця Дирду, що викладав Закон Божий в гімназії, котрий переконував своїх учнів... не сприймати сліпо на віру ніякі догми, навчав усе брати під сумнів, думати, розвивати логіку. Уроки стали у пригоді в нелегкі роки, коли довелося пережити зміну влади багатьох поневолювачів: польської, радянської, фашистської... Галичани відповідали на прихід непрошених гостей партизанською війною. На жаль, як відзначає Богдан Дмитрович, борці теж не були вільні від догм...

Несподівану крапку в науці пана Дирди поставив набагато пізніше викладач філософії з університету в Торонто. Цей великий любитель хильнути з вельми іронічним ставленням до навколишнього світу розвивав перед слухачами теорію, згідно з якою остаточним суддею того, що є правда, а що ні, що — добро, а що — зло, може бути тільки власний розум людини.

«Багато студентів пропустили повз вуха ці сентенції, — зізнавався згодом Богдан Гаврилишин. — Але я в той момент нібито вийшов із підпілля, став справді незалежною людиною. Мене «визволяли» радянські війська від поляків, німці від росіян, а тут, на лекції в університеті, наче несподівано пролунав вибух — я став цілком незалежною людиною, звільнився від обов’язку сліпо вірити в те, що хтось інший придумав і вирішив за мене».

«Тату, я захистився!»

Важко сказати, що життєвий шлях Богдана Гаврилишина був із дитинства всіяний трояндами. Це скоріше диво, що йому вдалося вижити. 1940 року заарештували його сімнадцятирічного брата Мирослава. Разом із 59 підлітками його обвинуватили в націоналізмі. Тоді всім людям у Галичині довелося відчути всю «привабливість» подвійного життя. Удень Богдан був нормальним радянським хлопцем, що ходив у школу, де разом з усіма з ентузіазмом співав «Все выше и выше, и выше...» або «За Сталина родного...»

А ледве сутеніло, селом розліталася чутка — на вокзал пригнали багато порожніх товарних вагонів. Отже вночі буде облава й виловлених вивезуть у Сибір. Богдан із батьком таємними стежками втікали в ліс й переховувалися там...

1944 року, коли німецько-радянський фронт знову почав наближатися до їхніх рідних місць, батько Богдана виїхав, аби вже не зустрічатися з «совєтами». Він, як і багато хто тоді на Галичині, наївно сподівався, що американці Україну в біді не залишать, і він повернеться з ними через шість місяців.

Родину розкидало по світу. Багато родичів, котрі залишились у селі, потрапили в Сибір. Інші шукали одне одного по таборах переміщених осіб. Батько знайшов Богдана в Німеччині. Солодким життя цього періоду назвати важко. Скрута змусила Богдана найнятися лісорубом у Канаду. Англійської не знав, але привіз із собою на лісосіку німецько-англійські книжки й відразу ж організував курси з вивчення мови. Після 9-годинної роботи в лісі давав українським колегам-лісорубам уроки. Поступово вивчився й сам.

Невдовзі став (до речі, першим серед повоєнних українських біженців) студентом університету в Торонто. Спочатку довелося, де тільки вдавалося, підробляти, аби платити за навчання. За академічні успіхи йому дали стипендію. Полегшало. Вдалося перетягнути в Канаду батька, що було непросто, оскільки тоді ця країна біженців сім’ями намагалася не приймати.

Батько в житті Богдана відігравав особливу роль. Він дуже вірив у сина й чекав видатних досягнень. Приміром, коли Богдан перший серед 98 випускників закінчив університет у Канаді, батько стримано похвалив і ніби між іншим додав: «Дехто навчається й далі...» Так він дав зрозуміти, що це лише щабель до майбутніх досягнень. Коли Богдан став директором Міжнародного інституту менеджменту в Швейцарії, батько був уже старий. Його долали хвороби. Одного дня син відчув, що батька крає невдоволеність — він так хотів дати дітям справжню освіту, але молодшого вбили більшовики, старшого ще до війни поляки вигнали з університету за політичну діяльність. І те, що третій син не захистив докторську дисертацію, затьмарювало батьківську старість...

Якось Богдану Гаврилишину зателефонували з Торонто, що в батька кома. Його забрали в лікарню. Богдан приймає несподіване рішення — докторська на той час йому вже не була потрібна для кар’єри. Він написав її тільки заради батька й попросив у Швейцарії якнайшвидше організувати захист. Після одержання звання доктора він відразу ж вирушив на аеродром і полетів у Торонто. Перші слова, сказані тяжкохворому батьку: «Тату, я захистився!»

Отже, нібито цілком благополучний фінал, якби не доля матері, котра залишилася в Карпатах чекати сина, забраного більшовиками. Вона категорично відмовилася будь-куди виїжджати, поки не дізнається правди. Так і жила надголодь одна в вогкій землянці. І померла дуже рано. Пізніше, вже 93-го року, Євген Марчук сказав Богдану Гаврилишину, що його брата розстріляли майже відразу після того, як забрали.

Моє серце залишилося з іншого боку Атлантики

Богдан Гаврилишин ніколи не був сліпою іграшкою в руках долі. Він упевнено керував життєвими обставинами, і при всій зовнішній м’якості завжди домагався бажаного. Богдан Дмитрович, закінчивши навчання в Торонто та швидко домігшись певного становища в суспільстві, чітко зрозумів, що він по своїй суті не житель Американського континенту. Його серце — з того боку Атлантики, у Європі.

Тож для продовження навчання він вирушив у Швейцарію — у найпрестижніший Міжнародний інститут менеджменту. Усе-таки Женева набагато ближче до рідних Коропців, ніж заокеанське Торонто. І знову академічні успіхи відкривають перед ним нові обрії. Після закінчення Богдану Гаврилишину запропонували залишитися в інституті, а згодом обійняти місце директора, він учасник і керівник престижних світових зборів із питань управління державою та бізнесовим середовищем. Його авторитет у цій сфері росте рік у рік.

Крає лише одне — він бере участь у розробці рецептів для коригування політичних і економічних структур багатьох держав, а тим часом рідна Україна не виявляє ані найменшого інтересу до його знань, можливостей, досвіду. Не дочекавшись запрошення, Богдан Дмитрович вирішує діяти сам.

До нього в інститут у Женеву колись усесильний Комітет науки й техніки СРСР посилав навчатися багатьох людей. Це був своєрідний «бартер» — натомість у Москву відправляли студентів-магістрів, аби вони на власні очі побачили пролетарський рай.

Москвичі дуже уважно вивчали закони капіталізму і, повертаючись додому, намагалися (пересипаючи тексти цитатами Леніна й інших «класиків» марксизму) публікувати досить грамотні книжки, у яких знайомили співгромадян із тим, що вони зрозуміли у Швейцарії. Зустрічаючись із Богданом Дмитровичем під час закордонних відряджень, колишні студенти показували йому власні твори й не без іронії говорили: «Ви ж розумієте, я змушений був посилатися на марксизм».

Гаврилишин розумів...

Одного він не міг збагнути — серед студентів ніколи не було нікого з України. Щоб якось це виправити, він домігся, аби його магістрів направили в Київ. Їм удалося побувати в Інституті кібернетики. Вони привезли з Києва дуже приємні враження, говорили, що і місто, і люди їм сподобалися набагато більше, ніж Москва й Ленінград.

80-го року Богдан Гаврилишин опублікував книжку «Дороговкази в майбутнє». Це була доповідь Римському клубу. Книжка стала сенсацією. Її відразу переклали на вісім мов. Її цитувала преса всього світу, на неї посилалися провідні політики, вчені, економісти. Ось тільки українською вона вийшла лише 91-го року.

У книжці Богдан Дмитрович обгрунтував майбутню дезинтеграцію Радянського Союзу. Як справжній учений він настільки вірив у свої висновки, що відразу почав готуватися до наслідків передбачених подій. На руїнах зруйнованого Союзу йому бачилася вільна й незалежна Україна. А коли так, потрібно готуватися до того, щоб прийти до неї на допомогу за першого ж запрошення. Вже 1984 року він залишив престижну й добре оплачувану посаду директора МІМу в Женеві й почав готуватися до переїзду в Україну — у ту незалежну Україну, яка поки що тільки ввижалася йому в футурологічних побудовах.

Покажчики на шляху в майбутнє

Від’їзд дещо затягнувся, але вже 1988 року Богдан Гаврилишин здійснює свою мрію. Він переїжджає в Україну. Як фахівець з організації бізнес-середовища й управління державою, він чудово розумів, що перед незалежною Україною постануть серйозні проблеми саме на макрорівні. Тож їхав не з голими руками — він запропонував створити Міжнародний інститут менеджменту, який готував би фахівців з управління економікою молодої країни. Відбулася дискусія з президією Академії наук України, її президентом Б.Патоном.

Ще в березні 1991 року Леонід Кравчук запропонував йому стати радником. Пропозиція здивувала: як це переконаний націоналіст стане радником у компартійній структурі? Проте події в Україні змінювалися з карколомною швидкістю. Невдовзі Леонід Кравчук став президентом. Тепер його пропозиція була цілком прийнятною. Разом із президентом Богдан Дмитрович поїхав в Індію, яку добре знав, адже й тут він колись створив МІМ. Потім супроводжував Леоніда Кравчука в США, Англію. Як дипломатично відзначає Богдан Гаврилишин, «можливо, мені вдалося трішки допомогти зрозуміти ментальність західних людей».

Далі робота закипіла. Богдан Гаврилишин, користуючись своїми колосальними зв’язками на Заході, намагається залучити політичних й економічних зірок планети, щоб допомогти молодій, народжуваній у муках державі. Передусім було вирішено створити для Верховної Ради спеціальний дорадчий орган із дуже відомих у світі людей, таких як екс-президент Швейцарії, екс-прем’єр Франції, екс-прем’єр Італії. Працювало багато й інших не менш досвідчених і авторитетних людей. Вони давали важливі поради, проводили експертизи. На першому етапі, коли Україна залишилася віч-на-віч зі своїми проблемами, це було дуже важливо.

1992 року вдалося створити американсько-український дорадчий комітет для дослідження найактуальніших питань політики, економіки та безпеки. З американського боку сюди ввійшли настільки знамениті люди, що їх і представляти не потрібно: Збігнєв Бжезинський, Генрі Кіссінджер, Карлуччі... Підібрати адекватні фігури з української сторони було важче. Першим, кого Богдан Гаврилишин попросив узяти участь у роботі комітету, був Леонід Кравчук. Невдовзі почалася активна робота — американські представники приїжджали в Україну, зустрічалися зі своїми українськими колегами, публікували короткі комюніке. Розповсюдження цих документів у світі дуже допомогло в створенні кращих відносин між США й Україною.

Коли комітет перестав відігравати суттєву роль, Богдан Гаврилишин так само рішуче сприяв його закриттю, бо завжди вважав, що важливо вміти не тільки створювати, а й ліквідувати організації, що вже виконали свою функцію.

На запитання, яке він часто чує на прес-конференціях, про те, чи задоволений Богдан Дмитрович тим, що вдалося зробити в Україні, відповідає, що, звісно, хотілося б більшого. Шкода, що не вдалося повною мірою використати багатющий досвід, напрацьований народами світу. Приміром, не заважало б нам зрозуміти, чому державні підприємства так добре спрацювали в Сінгапурі, але не змогли так само показати себе в Англії... Важливо було б придивитися до того, як мудро керівництво Франції декілька років дуже ефективно використовувало індикативне планування, але потім, попри успіх, відмовилося від нього... Не завадило б збагнути й те, чому японці спочатку так швидко просувалися вперед, а потім опинилися в кризовому стані...

Богдан Гаврилишин шкодує, що йому не вдалося посадити тут ці зерна, але вважає, що в України все попереду, а її хвороби — це недуги держави-дитини. Віра в майбутнє України в професора підтверджується тим, що його діти й онуки не забувають рідну мову й намагаються зв’язати своє життя й долю з рідною землею.

Сценарій третій, і найбажаніший

Розвиток України протягом останніх десяти років супроводжується найпохмурішими прогнозами. Чого тільки їй не пророчили. Слава Богу, не збулося. Тепер, коли економіка почала показувати вельми вражаючі темпи зростання, звучать голоси про те, що зростання йде не в той бік — мовляв, реіндустріалізація веде нашу країну давно заіржавілою колією. Тоді як усі рушили в бік будівництва постіндустріального інформаційного суспільства, коли цивілізований світ інтенсивно розвиває телекомунікаційні технології, ми відновлюємо в себе в країні віджилі індустріальні технології... І знову неправильно — критики не хочуть помічати той факт, що саме телекомунікаційні технології, Інтернет, комп’ютеризація в нас розвиваються найвищими темпами у світі. Але це, втім, не знімає вічного питання «що робити?». Сьогодні воно набрало специфічного забарвлення — як поставитися до глобалізації?

Богдан Гаврилишин вважає, що необхідно передусім зрозуміти — від процесу глобалізації нікуди не подінешся. Те, що сьогодні «гра» йде, так би мовити, в одні ворота, встановлені США, — явище тимчасове. У найближчій перспективі уже вимальовуються ще дві сили: Європейський Союз, який міцнішає та розширюється, і Східна й Південна Азія, що стрімко набирають могутності. І серед цих «трьох сосон» Україні не слід заблукати. Досі політологи для майбутньої України малювали три сценарії. Перші два — включення в глобалізацію через Росію та нерішуче тупцювання між Росією та Європою — напевне не принесуть процвітання Україні. Не підуть на користь вони й Росії, яка в цьому випадку має всі шанси ступити на антизахідний, «солженіцинський» шлях розвитку...

Проте фатальне 11 вересня повернуло вісь світу, що проходила з заходу на схід, на дев’яносто градусів, і тепер вона вперто показує з півночі на південь. Поведінка Москви, яка дедалі більше демонструє свою схильність до західних ідеалів, дозволяє сподіватися, що два перші варіанти сценарію відходять у минуле, і найімовірнішим стає третій сценарій розвитку. Як вважає Богдан Гаврилишин, саме він відкриває і Україні, і Росії вельми райдужні перспективи.

За третім сценарієм Україна інтегрується в Європейський Союз. З цим пов’язана її політична, економічна й соціальна трансформація. Передусім має відбутися мобілізація сил, і на зміну 120 партіям — прийти 5—7 партій. Це зніме багато проблем, які сьогодні є головним болем нашої країни. За 15—20 років Україна може досягнути величезного прогресу. Замість порядку, коли все вирішується на державному рівні, буде побудовано пряму демократію, створено справді ефективну економіку. При цьому буде забезпечено велику соціальну справедливість. Не слід забувати, що наші люди звикли нехай не до реальної соціальної справедливості, але принаймні до її ілюзії. Це був, як вважає Богдан Дмитрович, непоганий ідеал, від якого не слід відмовлятися, — треба тільки наповнити його реальним змістом.

— Чи є в Україні реальні сили, спроможні взятися за виконання такого завдання, — запитав я професора й одержав цілком оптимістичну відповідь:

— Сили є. Ви погляньте, як успішно та швидко навчаються українці. Недавно студенти Міжнародного інституту менеджменту в Києві взяли участь у престижній міжнародній бізнесі-грі, що проводиться в Інтернеті. Результат цілком вражаючий — українці ввійшли в групу переможців за всіма номінаціями! І це не перше й не випадкове досягнення. Мені західні директори дуже солідних підприємств не раз говорили, що українські студенти, зокрема з МІМу, справляють дуже сильне враження. Так, після першого приїзду студентів з України швейцарці були вражені їхньою енергією, компетентністю, бажанням і вмінням навчатися. Захват відразу ж вилився в істотні матеріальні пільги: я показав листи з захопленими описами потенціалу українських студентів в Агентстві з економічного розвитку в Швейцарії, і вони відразу ж профінансували цю групу й іще чотири.

Скажу відверто, що сильне враження молоді українські менеджери справляють і на мене, коли випадає зустрічатися з випускниками, котрі вже попрацювали на виробництві. Вони вміють побудувати стратегію розвитку виробництва, добре орієнтуються в організаційних структурах. Результати їхньої діяльності вже сьогодні видно досвідченому оку. Через 5—10 років вони стануть очевидні для всіх.

— У сучасній Україні з’явилися не лише підбадьорливі риси, а й речі цілком потворні, приміром, огидне розшарування суспільства. Як ви до цього ставитеся?

— Мене це так само дуже засмучує. У нас вибудувався примітивний капіталізм — декотрі люди на початку змін були дуже близькі до влади, до партії, до комсомолу. Вони краще знали механізми управління, тож швидше зорієнтувалися. Тепер необхідно відкоригувати нашу систему, щоб не було такої величезної прірви між жменькою багатих і мільйонами бідних людей.

— Під час роботи в Україні ви не відчували тиску на себе?

— Ні, бо я не критикую конкретних людей при владі. Як учений бачу своє завдання в розкритті механізмів впливу на ситуацію в країні, економіці, суспільстві.

— І що, в Україні загалом немає людей, із якими ви не стали б спілкуватися?

— Є лише троє українців, котрим я ніколи не подав би руки. Хоча допускаю, що їх це не вельми тривожить...

— Що ви побажали б нашому суспільству?

— Найважливіше — необхідно колективно позбутися комплексу неповноцінності, більше самоповаги, повні права громадянства українській мові й культурі. Нам необхідно зрозуміти, що у світі шанують лише тих, хто себе та своє поважає. На цьому шляху необхідно зберегти громадянські права всіх меншин, їхніх культур і мов. Нам, нарешті, необхідно навчитися оцінювати себе не за російськими, а за світовими стандартами.

— Богдане Дмитровичу, як вам удається зберігати незалежність? Адже це непросто?

— В усій діяльності в Україні я неухильно дотримуюся трьох принципів, які дозволяють завжди бути об’єктивним, незалежним і корисним: не заробляти грошей в Україні, нікуди не балотуватися, приносити сюди світовий досвід, передаючи його представникам найрізноманітніших верств населення.

І ще я додав би: не слід ніколи гнути спину перед сильними світу цього. Думаю, вони самі втомилися від такого становища своїх підлеглих і з задоволенням зустрічаються з людьми, спроможними з ними пожартувати, сказати щось несподіване. Пригадую, у Швейцарії я 24 роки поспіль проводив конференції, на які приїжджала тисяча студентів і підприємців звідусіль. Для доповідей ми запрошували дуже поважних гостей. Якось таким гостем був канцлер Гельмут Коль. Виступаючи в нас, він заявив, що своїм найважливішим завданням бачить збереження найкращих відносин зі східними сусідами: Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною. Зал зааплодував.

Коли все стихло, я голосно зауважив: «Пане канцлере, ваша думка могла б бути ефектнішою, якби ви згадали ще й Україну». Усі знали, що я українець, а самостійної України тоді ще не було, і зал голосно зареготав. Канцлер зніяковів — він ніяк не міг збагнути, що викликало такий сміх у залі?

Нібито прохідний епізод. Але через кілька років канцлер Гельмут Коль під час офіційного візиту в Україну прийшов у Верховну Раду вже незалежної України. Коли Коль зайшов у зал і побачив мене, він радісно засміявся і подав першому руку, хоча поруч стояв Іван Степанович Плющ — за протоколом він мав першим привітатися з ним. Отже, канцлер запам’ятав той епізод у швейцарському інституті...

Закінчити розповідь про цього чудового ученого, політолога, громадського діяча хочеться цитатою з уже згаданої вище книжки «Діалог» Івана Дзюби:

«У різні часи Україна дала світові немало яскравих особистостей, які зробили помітні внески в науку, культуру, економіку, політичне життя різних країн та народів. На жаль, ми мало знаємо про це і не уявляємо справжнього інтелектуального потенціалу своєї нації, можливостей людини українського роду. Нам далеко до поляків, які скрупульозно збирають відомості про всіх своїх співвітчизників, що десь у чомусь відзначилися, чи й до росіян, які не тільки своє бережуть, а й від чужого не відмовляються. Зрештою, і за царських, і за радянських часів скільки-небудь послідовна національна ідентифікація такого штибу була для українців просто унеможливлена. Тільки останнім часом стає можливим і створення відповідної інформаційної бази, і ознайомлення громадськості з видатними нашими земляками у різних сферах світового життя...»

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі