ЛЕВ ТОЛСТОЙ ЯК ДЗЕРКАЛО РЕВОЛЮЦІЇ, ЩО НЕ ВІДБУЛАСЯ 9 ВЕРЕСНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 175 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВЕЛИКОГО ПИСЬМЕННИКА РОСІЙСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Поділитися
«Яне бачив у Росії нічого величнішого, разючішого, ніж могила Толстого, — писав Стефан Цвейг, відвідавши Ясну Поляну 1928 року...
І.Рєпін. Портрет Л.М.Толстого

«Яне бачив у Росії нічого величнішого, разючішого, ніж могила Толстого, — писав Стефан Цвейг, відвідавши Ясну Поляну 1928 року. — Жодна могила у світі так не вражає поетичністю і не підкорює своєю скромністю, як ця. Маленький зелений горбик серед лісу, прикрашений квітами — nulla crux, nulla corona, — ні хреста, ні надгробка з написом, ні хоча б імені Толстого. Могила великої людини, котра, як ніхто інший, страждала під тягарем свого імені і своєї слави, залишилася безіменною, — так міг бути похований якийсь волоцюга без роду без племені чи невідомий солдат... Ні гробниця Наполеона під мармуровим склепінням у Палаці Інвалідів, ні усипальниця Гете у княжому склепі у Веймарі, ні саркофаг Шекспіра у Вестмінстерському абатстві не розбуджують із такою силою в людині найбільш людяне, як ця царствено безмовна, зворушливо скромна могила десь у лісі, що безмовно вслухається тільки у вітер і тишу».

Саме тут знайшов свій тихий притулок і останнє пристановище вічно неспокійний геній, непокірливий бунтар, зривач усіх і всіляких масок, неперевершений майстер слова, «великий письменник Російської землі» (І.Тургенєв). Рідкісна доля, довге й незвично насичене життя судилися Льву Миколайовичу Толстому, який народився через три роки після повстання декабристів і помер усього за сім років до жовтневого акорду епохальної російської революції, дзеркалом якої, на думку Леніна, і був цей «матерый человечище», «глыба», письменник, «поруч із яким у Європі поставити нікого».

У чому ж феномен цього велета слова, людини, котра зовнішністю більше скидалася на старого волхва, тайгового чаклуна, нарешті, суворого старообрядницького проповідника, ніж на вельможного графа, маститого письменника? Все написане у зв’язку з цим за обсягом у кілька разів перевищує 90-томне зібрання творів письменника, але дослідити і збагнути «толстовський материк» до кінця нікому ще не вдалося. Можливо, лише Максим Горький наблизився до істинно живого і правдивого образу письменника в блискучому нарисі «Лев Толстой».

Письменник насамперед — жива суспільна людина, «однієї з нами крові». Толстой не був праведником, єлейним старцем, він пережив, здається, всі можливі пристрасті і спокуси пороку. Картяр, який спускав за вечір невеличкий маєток, любитель циганських хорів і пристрасних циганок, спокусник сільських молодиць («роман» із красунею Онисією згадував усе життя), лайливець і сноб, недовірливий до людей, зухвалий і задерикуватий, а з іншого боку — незвичайно вразливий, за власним зізнанням — «слізливий до непристойності», влюбливий, болісно чутливий до музики, він співпереживав пригнобленим і знедоленим, сміливий і відважний (останні дві риси особливо яскраво проявилися під час добровільної служби на Кавказі і в шанцях Севастополя).

Володів «богатирською язичницькою натурою» (А.Луначарський), був міцним, загартованим, до 82 років займався верховою їздою (сам полічив, що провів у сідлі не менше семи років життя), катався на ковзанах, до старості любив танцювати. З віком перейшов на вегетаріанську їжу, не курив, відмовився від спиртного.

Знаючи про свої вади, Толстой постійно займався самоаналізом, який іноді перетворювався на самокопирсання, як вдало висловився Пантелеймон Куліш. Намагаючись узяти самого себе «у шенкелі», обмежити, приструнити, він ще у вісімнадцятирічному віці виробляє кодекс правил, яких, хоч як важко, намагається дотримуватися. Ось деякі з них:

«1) що призначено неодмінно виконати, те виконуй, попри все;

2) що виконаєш, виконуй добре;

3) ніколи не звертайся до книги, коли щось забув, а намагайся сам пригадати;

4) примусь постійно розум свій діяти з усією йому можливою силою».

Незвичайний майстер ускладнювати собі життя, він веде штрафну книгу власних гріхів і протягом усього свого життя — щоденник, який займає 13 томів у зібранні його творів.

Макрокосм Толстого в його мікрокосмі, у незвичайному багатстві душі й інтелекту. Він мав унікальну пам’ять — пам’ятав себе сповитим, коли купався в дерев’яних ночвах; блискуче володів французькою (казав, що йому іноді навіть сни сняться французькою, мовою його дитинства), добре розмовляв німецькою мовою, «доучував» англійську. Постійно й багато читав, жваво цікавився політикою, мистецтвом, педагогікою — організував Яснополянську школу для селянський дітей, розгромлену жандармами.

Однак головна його пристрасть і головна справа його життя — письменство. Жоден письменник світу не явив нам таких зразків каторжної письменницької праці, як Лев Толстой. Писати для нього було — що дихати, і вмираючи він писав — водив рукою по ковдрі...

Він кував і огранював кожне слово, принципово не копаючись у словниках і довідниках — рятувальних колах для багатьох письменників. Толстой вважав мову «головним, якщо не єдиним засобом зображення характерів», черпав її багатство, виходячи «у великий світ» — до народу, записуючи слова і слівця. Циклопічна кладка толстовських фраз не здається обтяженою, як не здаються такими античні храми.

Ніхто з письменників не писав так просто, як Толстой. Він шліфував свої твори, але не для салонної вишуканості, а для простоти. І ця простота нелегко давалася. Загальновідомі факти: повість «Дитинство» мала чотири авторські редакції, окремі розділи «Війни і миру» — сім, роман «Анна Кареніна» — дванадцять, початок «Воскресіння» — двадцять. А вступ до книги «Шлях життя» автор переписував сто два рази!

Поліфонія Толстого, багатоплановість, багатошаровість і багатоликість — протеїзм — його творів ще довго будуть загадкою для літературних дослідників і всіх, хто зачарований його словом. Допитливі критики-статистики підрахували, що у «Війні і мирі» 559 образів-особистостей, нескінченно різних, але живих, як саме життя. Це справжній «мир» — суспільство, народ. Саме таке значення другого слова в назві роману і мав на увазі автор!

Багатошаровість закодованих письменником думок та ідей, втілених у художньому слові, вражає. Про що, скажімо, роман «Анна Кареніна»? Толстой одного разу обмовився, що йому для того, аби висловити смисл роману, довелося б знову написати його...

Толстой ніколи не сидів у вежі зі слонової кістки. Він наскрізь суспільний, соціальний, політичний. Тому дивно чути, що Толстой — дзеркало революції. Він не лише відображав, а й відчував революцію, як недавно казали, «класовим нутром». У роки, коли Володя Ульянов був ще кучерявим хлопчаком, Лев Миколайович писав:

«Хоч як намагаємося ми приховати від себе просту, щонайочевиднішу небезпеку виснаження терпіння тих людей, яких ми душимо, хоч як намагаємося ми протидіяти цій небезпеці всілякими обманами, насильствами, задобрюваннями, небезпека ця зростає день у день, година за годиною і давно вже загрожує нам, а тепер назріла так, що ми ледве тримаємося у своєму човнику над бурхливим морем, яке вже заливає нас, яке ось-ось гнівно поглине і пожере нас». І називає «небезпеку», що насувається, прямо: робітнича революція.

Ніхто не заперечує, Ленін, присвятивши Толстому, як нікому з письменників, аж сім статей, добре знав його творчість, захоплювався і пишався ним: «Л. Толстой зумів порушити у своїх працях стільки великих питань, зумів піднятися до такої художньої сили, що його твори посіли одне з чільних місць у світовій художній літературі». Але, суперечачи самому собі, зовсім відмовив «гарячому протестантові, жагучому викривачу, великому критику» у революційній дієвості його художнього слова. Стверджуючи, що «Толстой-художник відомий незначній меншості навіть у Росії», Володимир Ілліч лукавив: його власна і навіть Марксова популярність на той час були ще меншими. Хоча Толстого знав весь світ, він одержував листи з багатьох країн, у т.ч. і з далекої Індії — від Рабіндраната Тагора.

Так, Толстой не був «прикладним» революціонером, хоча є глухі відгомони, буцімто він мав якісь зв’язки з петрашівцями і, коли їх заарештували, терміново виїхав у Ясну Поляну.

Толстой вважав революцію, на його обгрунтовану думку — селянську, неминучою, морально виправданою. 1881 року записує в щоденнику: «Революція економічна не те, що може бути. А не може не бути. Дивно, що її немає».

Серед письменників Толстой — найзатятіший бунтар і забіяка. Чимало його творів детонували в суспільстві соціальну й політичну напругу. Скажімо, його стаття «Не можу мовчати!», що потрясла світ — із приводу терору контрреволюції, страти учасників відомих подій 1905 року, — розгорнула справжню програму громадянської непокори.

Толстой був революціонером не лише духу, а й дії. Він задумує роман «Про зло правління російського», вважаючи, що «низкою неподобств відбувалася історія Росії», правлячій верхівці якої властиві жорстокість, грабіжництво, грубість, дурість, невміння нічого зробити. Він єдиний, здається, із російських письменників, хто дозволив собі зухвалий лист до самого царя-батечка, хоча й вважав, що звертатися до вседержителя — все одно що розмовляти по телефону з обірваним дротом. У цей гримучій філіппіці — весь блиск і гострота толстовського слова, починаючи зі звертання «Люб’язний брате» і закінчуючи палким закликом дати народові свободу, ліквідувати приватну власність на землю, скасувати цензуру, надати свободу пересування, навчання, сповідання віри. Це дозволить знищити «все те соціалістичне й революційне роздратування, що зароджуються серед робітників і загрожують найбільшою небезпекою і народу, і уряду».

Було б наївно гадати, що Микола ІІ звернув увагу на заклик великого мудреця. Навпаки, самодержець став на шлях терору проти власного народу, отримавши прізвисько Миколи Кривавого (останнє, втім, не зашкодило Синодові Руської православної церкви канонізувати великого грішника. До речі, ухвалою того ж таки Синоду сам Лев Толстой 1901 року був відлучений від церкви — акт більше політичний, аніж релігійний, але не скасований донині...).

«Уряд владою не поступиться. Настане анархія», — віщував Толстой, що чудово знав історію. Йому добре був відомий приклад Великої французької революції з її якобінською диктатурою, терором і гільйотинами, роялістами, котрі спровокували криваву різанину в селянській Вандеї. Він глибоко аналізував історію дворянських і не дворянських революцій, і зокрема повстання декабристів, яке відбувалося «у найвигідніших умовах випадкового міжцарів’я і приналежності до військового стану більшості членів, і що ж? І в Петербурзі, і в Тульчині повстання без найменшого зусилля було задушене покірними уряду військами, і настало грубе, дурне тридцятирічне царювання Миколи, яке розбестило людей».

Лев Толстой наполягав на своєму: не можна вогонь гасити вогнем, водою сушити воду, злом знищувати зло.

В.Ленін розумів справу інакше. Він не сприймав толстовських «юродствувань во Христі», «непротивлення злу насильством», інтелігентських розмірковувань про моральність, добро і зло: «Вчення Толстого безумовно утопічне і, за своїм змістом, реакційне в найточнішому і в найглибшому значенні цього слова».

Вчення Толстого утопічне? Але ж, у кінцевому підсумку, і комуністична ідея в більшовицькому виконанні теж виявилася нереальною, хоча для багатьох це й сумно. Ленін молився на революцію, Толстой замість революції пропонував морально виправити всю невлаштованість життя.

Толстовство, хоч і не перемогло в жодній країні світу, та й перемогти не могло, не знало жертв. Однак духовна революція, справі якої Лев Миколайович Толстой служив усім своїм життям і творчістю, так і не відбулася...

Лев Толстой палко виступав проти насильства і найбільшого зла — воєн, а в останній рік свого життя навіть готував доповідь для конгресу світу в Стокгольмі. Він чи не єдиний серед російських письменників сліпо засуджував державний тероризм на Кавказі, ганебну і грізну війну в Чечні, яка і в ті часи була головним болем імперії. У блискучій повісті «Хаджі Мурат», над якою письменник працював в останні роки життя, Толстой змальовує жахаючу картину безглуздого вандалізму «підкорювачів» — спалені аул і пасіка, перебиті люди і домашня живність, запаскуджені мечеть і криниця, труп хлопчика, проткнутого в спину багнетом... І реакція «підкорених»:

«Старики-хазяї зібралися на майдані і, сидячи навпочіпки, обговорювали своє становище. Про ненависть до росіян ніхто не говорив. Відчуття, яке сповнювало всіх чеченців від малого до великого, було сильнішим за ненависть. Це була не ненависть, а невизнання цих російських собак людьми і такі відраза, огида й подив перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання винищення їх, як бажання винищення пацюків, отруйних павуків і вовків, було таким самим природним відчуттям, як відчуття самозбереження».

Лев Миколайович з особливою симпатією ставився до українського народу, пам’ятаючи, вочевидь, про своє «малоросійське» коріння. Неодноразово бував в Україні, захоплювався поезією Т.Шевченка, цікавився творчістю Г.Сковороди, був особисто знайомий із Марком Вовчком, Д.Яворницьким, М.Заньковецькою. На зустрічі з групою українських студентів говорив: «Щасливі ви, що народилися серед народу з такою багатою душею, народу, який уміє відчувати свої радощі й так чудово виливати свої думи, свої мрії, свої почуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нічого боятися за своє майбутнє. Його час не за горами. Вірте чи ні, жодного народу простих пісень я не люблю так, як вашого. Під їхню музику я відпочиваю. Стільки в них краси й грації, стільки здорового і молодого почуття та сили!»

Велика душа Толстого страждала і мучилася від недосконалості життя, неможливості досягти того ідеалу, який, на його думку, не лише можливий, а й просто необхідний, якщо людство сподівається зберегти себе. Причому — в усіх сферах життя і, не в останню чергу, — у сім’ї та шлюбі. Надзвичайно сильний суспільно-літературний резонанс отримала його повість «Крейцерова соната». Лев Толстой подав на суд читачів правдиву й щиру розповідь про любов і сім’ю, найважче й іноді найтрагічніше — про взаємини статей. «Вічна тема» відбила в собі багато особистого. Дружина письменника, Софія Олександрівна, неодноразово «вискакувала з хомута» (вислів Л.Толстого), а її чоловік теж не вирізнявся рівним характером. «Два комодники, скуті одним ланцюгом» (знову-таки, метафора Л.Толстого з «Крейцерової сонати») завдали одне одному багато душевних ран. Спалахи взаємної відчуженості і навіть ворожнеча призвели зрештою до того, що в ніч на 28 жовтня 1910 року, о п’ятій годині ранку з 39 рублями в кишені Лев Толстой таємно поїхав (утік!) із дому.

Його ідеали не восторжествували, а його особиста «революція» завершилася трагічною поразкою. Простудившись у дорозі, він захворів на запалення легенів і помер на безвісній станції Астаново 7 листопада (20 листопада за н.с.) 1910 р. о 6 годині 05 хвилині ранку. Його останніми словами, тільки-но після марення прояснилася свідомість, були:

— Я піду куди-небудь, щоб ніхто не заважав. Дайте мені спокій.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі