Легендарний піаніст Андрій Гаврилов: «Ріхтер був небезпечний до такої міри, що наслідки могли виявитися фатальними»

Уперше про нього почали говорити ще 1958-го, коли трирічний карапуз зіграв на роялі на слух «Реквієм» Моцарта. Власне, тоді, понад 50 років тому, і розпочалася блискуча музична кар’єра Андрія Гаврилова.

Гаврилов не любить, коли його називають піаністом. І не хоче чути на свою адресу комплімент «віртуоз». Може впасти зі стільця під час концерту - ненароком, бо... заснув. Якщо репетирує з оркестром, то це ще не гарантія того, що виступ відбудеться. Ось такий він - Андрій Гаврилов. Геній? Дивак? Скандаліст?

Андрій Володимирович отримав чудову освіту в Московській консерваторії. Уже дев’ятнадцятирічним юнаком виграв престижний конкурс імені Чайковського. Майже відразу зіграв сольник на не менш престижному Зальцбурзькому фестивалі, замінивши хворого Ріхтера. Грав у Лондоні, відпрацював великий тур Європою з Берлінським симфонічним оркестром, виступав у найпрестижніших концертних залах світу. Отримав незліченну кількість нагород, зокрема EMI, Gramophone, Deutscher Schallplattenpreis та багато інших. І все ж у роки перебудови виїхав на ПМП в Лондон, першим із радянських емігрантів примудрившись зберегти радянське громадянство.

Кілька років він дружив і працював із Ріхтером, претендуючи на статус піаніста №1 у світі. Але на початку 90-х несподівано припинив свої виступи, перетворившись на самітника в повному сенсі цього слова. Тоді казали, що геніальність Гаврилова-музиканта детонувала й підірвала Гаврилова-людину.

Відновив концертну діяльність він тільки 2000-го. А в Україну, у Львів, легендарний піаніст приїхав уперше.

«Львів має для мене особливе значення, - каже музикант. - Родом звідси Башмет і Алік Слободяник, який був моїм найближчим другом».

- Чи є у вас улюблений, найближ­чий серцю композитор, чиї твори ви готові грати завжди й повсюди?

- Звісно, є. Це Шопен!

- Отже, засоби масової інформації брешуть, приписуючи вам обожнювання Баха?

- Бах - це щось інше. Наприклад, німці називають Баха п’ятим євангелістом. І для мене він як Євангеліє. За Бахом я молюся, а за Шопеном - живу.

- А Моцарт, із «Реквієма» якого розпочалася у трирічному віці ваша музична кар’єра, не ваш світоч?

- Я люблю називати речі своїми іменами, за що мене московська літературна братія і прозвала епатажною людиною. Моцарт - неабиякий халтурник! (Сміється.) У нього дуже багато нерівної музики, і в усіх його чудових творах, якщо дивитися правді у вічі, є дуже багато сміття. Чому? Через нескінченну нестачу грошей, замовлення, через одночасну працю над 20-30 творами. Будь ти наймудріший, будь ти десять разів Моцарт, - не зможеш писати всі твори однаково добре. Справді золотий концерт Моцарта - ре-мінор К-466. Хоча за майстерністю, володінням технікою та обдарованістю - це неперевершений композитор. Але те, як він розпорядився своєю обдарованістю, - кримінал. На моє переконання, вся річ у дитячих комплексах. Я навіть дозволю собі провести паралель із Майклом Джексоном, якого так само «згвалтували» творчістю в дитинстві.

- І це кажете ви? І вас пам’ятають як чудового виконавця з трирічного віку!

- У мене була мудра мама. До 14 років мені забороняли публічні виступи. Я грав тільки на заліках та іспитах. А ще - на домашніх концертах, але це зовсім інше. Сім’я в нас була дуже інтелігентна, вся занурена в мистецтво. Тато був геніальним художником, його знамениту роботу «Свіжий день» виставлено в одному із залів Третьяковської галереї. Тато чудово знав напам’ять усі романси й цикли Шумана та Шуберта - ось цим удома ми й займалися. Крім того, до моїх обов’язків входило щодня дві години бувати на повітрі й займатися спортом. Відвідував тенісну секцію, звідки мене потім забрали, оскільки я став виявляти незвичайні здібності й мене там почали активно готувати до фахового тенісу, чого мама категорично не хотіла. Також я займався плаванням. Тобто у мене було доволі гармонійне дитинство.

- Інтерес до спорту зберігся?

- Безумовно. Навіть під КДБшним, дуже прикрим домашнім арештом я створив філармоніч­ну футбольну команду зірок, у якій нападаючими були Гергієв і Плетньов. Ми завзято тренувалися й стали справжніми професіоналами, чемпіонами Москви серед театральних колективів. Потім, коли я виїхав у Лондон, команда, на жаль, розпалася. А тепер... Майже немає такого виду спорту, якому б я не приділяв уваги.

- Чому ви не любите, коли вас називають піаністом?

- Бо я не ремісник. На такі речі мене примушує реагувати моя філософська підкладка. Я дуже серйозно працюю над релігійною філософією, навіть отримав фахову освіту - у Франкфурті. Взагалі, вважаю, що без знання релігійної філософії в європейському мистецтві розібратися доволі складно, бо воно - породження християнської культури. Крім того, ці нові знання допомагають мені розуміти античне мистецтво. Піаніст - це слово, яке нічого не каже. Це людина, яка грає на фортепіано. Що стосується поняття «музикант», то воно, на мою думку, означає людину, котра грає на різних музичних інструментах. Хоча це теж обмежуюча дефініція. Гадаю, справжній артист, якщо він присвячує себе якомусь виду мистецтва, повинен підніматися над вузько професійними визначеннями. Тому, якщо претендуєш бути Особистістю, маєш називатися інакше й вимагати цього.

- Тобто вам хочеться чути слово «артист». Чому не віртуоз?

- Бо віртуоз - це людина, котра дуже добре, краще за інших володіє інструментом. І нічого більше. Хіба цього достатньо? Ми дуже часто вживаємо слова за інерцією, забуваючи, що насправді вони означають.

- А що за особливі стосунки у вас склалися з Михайлом Горбачовим?

- Нас поєднує не тільки дружба, а й взаєморятувальні стосунки. Горбачов свого часу, коли я тільки-но виїхав із СРСР в Англію, рятував мене від чорних списків КДБ. Коли ж я дізнався, що його під час ДКНС тримають у Форосі, протягом 40 годин підняв на ноги всю Європу. Грав концерт в Амстердамі для 140 тисяч глядачів, які стояли і на землі, і на дахах, тримаючи плакати на захист Горбачова. Наступного дня про Михайла Сергійовича говорила вся Європа. І якби його протримали у Форосі трохи довше або, не дай Боже, щось із ним зробили, наслідки були б необоротні. Це злякало путчистів, - вони не очікували такої реакції.

- У вас чотири громадянства. Чому?

- Я цим пишаюся. Громадянства мені надали за заслуги. Наприклад, німецьке дали за серію концертів, які я зіграв і в Cхідному, і в Західному Берліні ще до падіння Берлінської стіни, зближуючи схід і захід. Німці дуже елегантно подарували мені громадянство - привезли паспорт додому з листом від канцлера Коля й тодішнього міністра закордонних справ Геншера. Перед тим Тетчер по-материнському втрутилася в мою долю, коли дала притулок в Англії (я був позбавлений усіх документів після історії з КДБ), - тоді з’явилося англійське громадянство. Потім Михайло Сергійович миттєво розпорядився, щоб мені видали російський паспорт. До речі, ми з Ріхтером завжди мріяли, щоб нам не довелося просити політичного притулку тощо, і я перший, кому доля в цьо­му плані усміхнулася. Звісно, йшов я второваним шляхом, бо до мене були Ашкеназі, Ростропович, Кремер, - вони ніби по цеглинці виймали в цьому напрямку. Ну а у випадку зі мною історична ситуація дозріла, все це стало можливим. Тобто я справді став першою вільною радянською людиною, але мені підготували грунт дві генерації. Ну й четверте громадянство - швейцарське. У цій країні нині й живу.

- А що не склалося з Ріхтером? Я читала про це, але так нічого й не зрозуміла...

- Це широка тема, яка потребує окремої серйозної розмови. Не можна сказати, що щось у наших стосунках не склалося... Ні! Якби в Росії й у світі люди трохи знали справжнього Ріхтера, то було б простіше зрозуміти ситуацію.

Річ у тому, що Ріхтер - людина-маска. І в масці він проходив усе своє життя. Ріхтера не знає ніхто, навіть ті, хто, здавалося б, знав його близько. Він розкривався перед дуже небагатьма людьми.

Це була абсолютно інша людина - шекспірівських трагедій. Це була суміш Гамлета-месника з королем Ліром - таких же напруги, піднесеності й пристрастей. Ріхтер був дуже небезпечний - причому до такої міри, що наслідки могли стати фатальними.

Цю особистість мені було б цікаво розкрити - і з філософської, і з психологічної точок зору. Але, раз спробувавши це зробити якимись натяками в спеціальному інтерв’ю «Известиям» 2004 року, наступного ж дня отримав реакцію. «Известия» опублікували два листи. Перший - Валентина Берлінського, який закликав розстріляти мене (йдеться про публікацію «Стріляйте в піаністів» від 2 лютого 2004 року авторства Валентина Берлінського - народного артиста СРСР, професора Московської консерваторії, віолончеліста, одного з засновників Державного квартету імені Бородіна. - Т.К.). Другий - Миколи Петрова, який просив не пускати мене в Росію, бо я небезпечний для російського суспільства, тому що русофоб і ненависник (публікація від 2 лютого 2004 року «Цей безсоромний стриптиз», підписана народним артистом СРСР, професором Московської консерваторії піаністом Миколою Петровим. - Т.К.).

- Крім публікації в «Известиях», ви ще десь намагалися викласти свої судження про Ріхтера?

- На деяких форумах музикантів. Але повсюди наштовхувався на величезні консерватизм і небажання. Люди створили собі ідола, ікону й не хочуть змінювати свої уявлення - для них це болісно. У цьому я вбачаю глобальну російську інертність. Особливо вона відчувається серед студентів консерваторії - семінарщина якась. Вони не розуміють, що жива людина набагато цікавіша за презентовану їм площину. Причому презентовану наполовину державою, наполовину - Ріхтером. Тобто для них він - уособлення мудрості, повного занурення в музику, мало не контакту з Господом Богом, велика скромність - низка позитивних кліше, які не мають жодного стосунку до реальної людини. І вони ніколи від цього не відмовляться. Для них це те ж саме що розлучитися зі своєю цнотою (сміється).

- А що за випадок стався з вами під час концерту в Нью-Йоркській філармонії?

- Місцевий оркестр грав другий концерт Рахманінова. Диригував Нееме Ярві - людина, яка, за своїм душевним складом, абсолютно не може грати теплу музику, бо це дуже холодний, прагматичний прибалт. А Рахманінов - любов, радість, весна, релігійні стосунки, щастя, переломлені через музику... Ну не відчуває його Ярві!.. Муки мої розтягнулися аж на чотири рази, бо в Нью-Йорку кожен виступ повторюється чотири рази - вони роблять чотири абонементи, причому механічно й цинічно. Грали музиканти зовсім кепсько, надихати їх було неможливо, і другу частину вони грали так погано, нудно, повільно, пісно, прісно, завмираючи й умираючи в кожному такті, що я від нудьги задрімав і впав.

- Дрімали тільки з цим оркестром?

- Іншого такого випадку не було. Я намагаюся повсюди, де б не бував, надихати колектив, але тут усе виявилося марно.

- А траплялося, що з якимось колективом не могли грати?

- Бувало й таке. Наприклад, недавно в Мюнхені з камерним оркестром я мав грати п’ятий концерт Бетховена. Напоровся на повне нерозуміння музики, більше того - на повне небажання розуміти, і ми розбіглися в різні боки. Штутгартська філармонія дуже інертна, оркестр - також: порепетирували й розійшлися. У Лаціо-філармонік у Римі ще один оркестр - ні в зуб ногою. Поре­петирували, і я поїхав додому.

- В якій країні вам найбільше подобається публіка?

- У кожній країні є певний відсоток чудової публіки і певний відсоток телепнів. Постійні відвідувачі концертів належать до однієї великої світової сім’ї аматорів музики, навіть якщо вони не вирізняються витонченим смаком, глибокими знаннями чи почуттями. Крім того, за довгі роки гастрольної діяльності я надбав у кожній країні свою публіку. І взагалі: я - максималіст. Вважаю, що якщо наступного дня після концерту геніальної музики життя слухача не змінилося на краще, концерт був поганим. Ось так! Тому кожен концерт має бути справжньою подією, коли всі ми, завдяки великому мистецтву, переносимося в інший світ, відчуваємо величезне щастя і єднання, коли, незалежно від того, скільки публіки - двісті осіб чи двісті тисяч, вона стає єдиним цілим. У цьо­му і є сенс музики - відчути через якомога більшу кількість людей велике щастя єднання - в одне серце.

- Як відновлюєте сили після концертів - енергії ж віддаєте багато?

- Коли публіка бере участь у єднанні, вона дає мені навіть більше, ніж можу дати їй я. І тисячі сердець, об’єднані в одне, хай із моєю допомогою, але з’єд­нуються в мені. І життя заряджає більше, ніж будь-щось. Фізична втома - це інше. Сили відновлюю завдяки багатолітньому досвіду, фізичним вправам та обстановці, яка сприяє відпочинку, вдома, де в мене завжди здорова атмосфера - любов, повага, розуміння. І бажання постійно бути щасливим.

- Вас ще називають чудовим імпровізатором класики.

- Це неправда! Я витратив усе життя на наукове, підкріплене великими акторськими зусиллями влізання в шкіру композитора, якого граю. Наприклад, якщо виконую Шопена, глядач повинен бачити й чути Шопена. Тобто Гаврилов під час концерту перестає існувати. Він розчиняється, перетворюється на дзеркало й оживляє душу того чи іншого композитора, який спить на нотному стані.