ЛЕГЕНДА ПРО ГРІНА 8 ЛИПНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 70 РОКІВ ВІД ДНЯ СМЕРТІ ПИСЬМЕННИКА

Поділитися
«Я живу у Феодосії на вулиці Галерейній, 32. А по сусідству, на Галерейній, 10, живе Олександр Грін...» ...

«Я живу у Феодосії на вулиці Галерейній, 32. А по сусідству, на Галерейній, 10, живе Олександр Грін...»

Так починався нарис «Вітрило мрії», який переміг у всесоюзному конкурсі, оголошеному колись газетою «Радянська культура». Його написала людина, аж ніяк не причетна до журналістики, ветеран війни, моряк-підводник, на штурманському столику якого завжди лежав пошарпаний томик Гріна, — мій рідний дід.

Зауважте, вся чарівливість першої фрази випарується, якщо привести дієслово у відповідність до хронологічної правди — «жив»...

З раннього дитинства, задовго до того, як уперше прочитати «Червоні вітрила», я точно знала, що письменник Грін живе по сусідству з дідусем, у невисокому білому будиночку з великим чорним якорем біля ганку. На якорі було здорово посидіти верхи, йдучи до моря...

… Більш-менш начитаній людині здається абсурдним запитання «хто ваш улюблений письменник?». Їх завжди багато, вони бувають різними, аж до полярності, зворушуючи інколи протилежне в душі. Тому не стверджуватиму, що саме Олександр Грін — мій улюблений письменник. Він просто — мій.

«Життя — це чернетка вигадки»

Довідавшись з біографії Гріна, що його дитинство минуло не побіля моря, а в російській глибинці, у В’ятці, я, пригадую, сприйняла цей факт як жахливу несправедливість. Можна собі уявити, якою несправедливістю здавалося це йому самому.

«В моем уме вдруг слились звуки этих букв и следующих, и, сам не понимая, как это вышло, я сказал — «море»…» Так описаний в «Автобіографічній повісті» момент, коли чотирирічний Саша Гриневський навчився читати. Після чого читав «бессистемно, безудержно, запоем». І в основному, звичайно, Жуля Верна, Густава Емара, Фенімора Купера, Даніеля Дефо, Майна Ріда, Роберта Стівенсона, Едгара По...

А навколо було похмуре життя провінційного містечка. Батько Олександра, польський висланець Степан Гриневський, оселився у В’ятці після амністії. Мати померла від сухот, коли сину було тринадцять років, батько через рік одружився знову. Сашу тричі виключали з реального училища «за погану поведінку» — хуліганом він не був, але в узвичаєні рамки жодним чином не вписувався. Як, утім, усе своє життя.

Коли шістнадцятирічний Олександр нарешті вирушив до моря, в Одесу, у нього було з собою шість карбованців, вербовий кошик зі зміною білизни і... набір акварельних фарб, якими він планував писати етюди десь на берегах Ганга. Залишалося лише завербуватися на якесь судно... Те, що здавалося романтичному юнакові щонайпростішою справою, вилилося в багатотижневі блукання портом у пошуках вакансії учня матроса, за яку, до того ж, слід було платити.

Усе-таки Гриневський здійснив каботажне плавання Чорним морем із запливанням у кримські та кавказькі порти, пройшов з Одеси в Херсон, а потім потрапив і за кордон, до Єгипту. Все — на різних суднах: у жорсткому морському середовищі теж були свої несправедливі закони, і підпорядкувати їм худого мрійливого хлопця нікому не вдалося. Зрештою Олександр повернувся до В’ятки.

Він був рибалкою і гасильником нафтових фонтанів на Каспії, лісорубом, плотарем і золотошукачем на Уралі, мийником у лазні, землекопом, маляром... Радянські критики, спираючись на слова письменника про себе: «…больше всего был Максимом Горьким», — незмінно проводили паралель між грінівською долею і «Моїми університетами» класика. Та якщо для Горького невлаштована молодість справді стала безпосереднім нагромадженням досвіду й фактажу для дальшої літературної роботи, у Гріна вражає саме протилежне: парадоксальна невідповідність між життєвим шляхом і творчістю. Ні, він не вчився писати в життєвих «університетах»... Він шукав чогось і все не міг знайти. Романтики? «Життя — це чернетка вигадки», — відомий грінівський афоризм.

Гріневський добровільно (!) пішов у солдати — з тим щоб «служба пройшла під знаком безперервного і шаленого бунту проти насильства». З десяти місяців служби три з половиною просидів у карцері. Кілька разів намагався втікати, остання спроба вдалася з допомогою есера-добровольця.

Почалося нелегальне життя під чужим паспортом на ім’я О. Григор’єва, пізніше — М. Мальцева й О. Мальгінова, поширення революційної літератури, пропагандистська робота... Арешт у Севастополі, мовчання на допитах, спроба втекти... Можливо, все це здавалося йому справжнім життям, сповненим справжньої романтики. Саме в ці роки був роман Олександра з Катериною Бібергаль — есеркою на підпільне прізвисько «Киска». Потім нетривалий шлюб із Вірою Абрамовою — дівчиною, яка ще до знайомства видала себе за наречену «студента», знову посадженого у в’язницю, тепер санкт-петербурзьку, щоб мати можливість носити йому передачі, а потім поїхала за чоловіком у заслання.

Після повернення із заслання до Петербурга за письменником було встановлено стеження, невдовзі йому заборонили жити в столиці. Він оселився у будиночку в лісі, на станції Лаунатйоки. Довідавшись про лютневу революцію, пішки (!) пройшов засніженим лісом сімдесят верст до Петрограда. Зрозуміло, революція була в той момент утіленою романтикою — не лише для нього. Потім — громадянська війна, призов уже немолодого письменника до Червоної Армії, висипний тиф... За протекцією всесильного на ті часи Горького, Грін оселився в знаменитому Будинку мистецтв, з окремою кімнатою й «академічним пайком».

1921 року письменник одружився з Ніною Мироновою — жінкою, яка залишилася з ним до кінця днів. Тоді ж він почав писати свій перший роман — «Блистающий мир». Коли він був опублікований, Олександр і Ніна Грін витратили гонорар на подорож до Криму. Побували в Севастополі, Балаклаві, Ялті, Лівадії, Алупці, Гурзуфі, Феодосії... А через рік повернулися — назавжди.

Зрозуміло, біля ганку будинку Гріна не було корабельного якоря, а кімнати не скидалися ні на кліперну чи ростральну, ні на каюту капітана — як називаються тепер експозиційні зали музею. У побуті письменник не захоплювався морською екзотикою й, попри спекотний кримський клімат, ходив застібнутим на всі гудзики, приховуючи татуїровку у вигляді корабля на грудях (вона згадується як «особлива прикмета» у слідчій справі Гріна-нелегала). Та романтика, безперечно, була. У вузьких вуличках приморського містечка — Гель-Г’ю? — у шелесті хвиль зовсім близько, за вікном...

«У цій квартирі ми прожили чотири хороших, ласкавих роки», — згадувала Ніна Миколаївна Грін. У цілому за шість років, проведених у Феодосії, Грін написав половину всього створеного ним за все життя.

Останні два роки життя письменника минули в селищі Старий Крим неподалік Феодосії, але вже не біля моря. Там він дописав «Автобіографічну повість», передмову до якої, що не ввійшла в остаточний варіант, хотів назвати «Легендою про Гріна».

Адже легенд про нього ходило чимало. Нібито, «плаваючи матросом десь біля Зурбагана, Лісса і Сан-Ріоля, Грін убив англійського капітана і захопив скриню рукописів, написаних цим англійцем...»; нібито, «прикидаючись, що не знає мов, він добре знає їх...» Нібито майстерно стріляє з лука й у молодості саме так добував собі їжу в лісах. А вже по смерті письменника поширилася легенда про те, що на стіні його будиночка в Старому Криму було прибито носову частину вітрильного корабля...

Що ж, гарна легенда.

«Світлі країни уяви»

Коли Юрій Олеша, захоплюючись «Блистающим миром», назвав ідею літаючої людини блискучою «фантастичною вигадкою», Олександр Грін майже образився: «Это символический роман, а не фантастический! Это вовсе не человек летает, это парение духа!»

Реакцію письменника можна зрозуміти: за радянських часів фантастика як літературний напрям була зведена виключно до свого наукового різновиду, описувала космічні польоти й досягнення техніки, оспівувала міць людського розуму. В романі «Аріель» Олександра Бєляєва, який з’явився, утім, двадцять років по тому, та ж таки літаюча людина має під собою наукове підгрунтя: направлений броунівський рух.

Далекого ж від науково-технічного прогресу Гріна сучасники найохочіше називали «казкарем». «Корисним казкарем», уточняв Максим Горький. З цим була згодна далеко не вся пролетарська письменницька та видавнича еліта, яка формувала грядущий метод соцреалізму. І, за визнанням Гріна, йому було «во сто крат легче написать роман, чем протаскивать его через дантов ад издательств». Проте практично всі його твори все-таки були видані за життя.

Радянська критика вважала за потрібне робити упор на реалістичні тексти Гріна, з яких він починав свій письменницький шлях. Перші оповідання — «Заслуга рядового Пантелеева» та «Слон и Моська» були написані на замовлення революційного підпілля, анонімно видані й поширювалися серед солдатів як агітки проти режиму. Цілком реалістичною була й перша грінівська книжка — «Шапка-невидимка», збірник оповідань із життя нелегалів. Більш-менш реалістичні речі з натяком на злобу дня траплялися і в пізнішого Гріна. Жоден академічний аналіз його творчості не обходиться без нагадування про Гуктаса, лідера партії Осіннього Місяця з оповідання «Возвращенный ад», — письменник, безсумнівно, мав на увазі думського депутата Гучкова з «Союзу 17 жовтня». Однак не впевнена, чи є сенс підносити в ранг маніфесту громадянської позиції витончений письменницький жарт, який, до того ж, перебуває в тексті на другому плані. Оповідання ж зовсім не про це! Як, утім, і вся творчість Гріна.

Чимало написано про грінівську «зміщену» топоніміку, яка дуже бентежила сучасників. У російській і радянській літературі до Гріна вигадані країни та міста могли бути виправдані лише однією метою: через сатиричну алегорію висміяти вади суспільства (приміром, місто Глупов Салтикова-Щедріна). У зарубіжній класиці прецеденти були: той-таки Едгар По, у наслідуванні якого Грінові докоряли все життя. Незвичні імена героїв і назви міст наводили на думку про підпільний переклад з іноземних мов, «чужоземщиною» ж віяло й від самого псевдоніма письменника.

Та Олександр Грін не просто давав своїм героям нетутешні імена — він створив власний світ, у якому орієнтувався набагато краще, ніж пізніші дослідники, які на підставі вивчення книжок намалювали карту «Грінландії». Журналіст В. Арнольді одного разу почув від письменника опис шляху із Зурбагана до сусіднього міста — щонайдокладніший, із зазначенням орієнтирів. У порядку експерименту Арнольді через кілька днів знову заговорив про цей шлях — і отримав цілком ідентичну відповідь із тими ж самими деталями. «До конца дней своих я хотел бы бродить по светлым странам моего воображения», — писав Грін.

Тоді в літературу ще не ввійшов професор Толкін із його Середзем’ям, а тим паче тисячі його послідовників, які сформували напрям «фентезі» й тепер пачками створюють нові світи, що вже нікого не дивують. Для ремісників від фентезі навіть розроблено спеціальні комп’ютерні програми, з допомогою яких можна задати топоніміку для новоствореного світу, витриману в єдиному стилістичному ключі.

У доборі імен героїв Гріна жодної системи немає. У нього поруч живуть «англієць» Артур Грей, «скандинав» Лонгрен, «російський» матрос Летіка, «єврей» Циммер і Ассоль, яку важко прив’язати до якоїсь з мов... І це далеко не єдиний момент, який віддаляє Гріна від фентезі не менше, ніж від наукової фантастики. Якщо у фентезійних світах пильна увага приділяється пропрацюванню суто зовнішніх моментів — географії, етнографії, міфології, системи магії і т.п.,—грінівський світ, по суті, зовні мало чим відрізняється від реального. Чудесне в цих країнах гніздиться в іншому: в «маленькой человеческой точке с огромным, заключенным внутри миром».

Зараз практично всі твори Гріна виставлені на найбільшому літературному ресурсі Рунета «Російська фантастика», причому посилання на ім’я автора набрані найкрупнішим кеглем у довгому списку письменників — свідчення незаперечної величини в літературному фантастичному просторі.

Чи коректно зараховувати Гріна до фантастів? Так. Тому що фантастика — це вся література, яка припускає віру в диво. Ні. Тому що Олександр Грін — унікальний письменник, сама природа якого опирається тому, щоб його взагалі зараховували до якогось жанру або напряму.

Чи можна співати про червоні вітрила?

Одного разу на фестивалі авторської пісні я випадково почула слова визнаного «метра до перспективної дівчинки з гітарою: «То хоч розумієш, що про червоні вітрила співати вже не можна?».

Символ із грінівської феєрії практично відразу після її створення вийшов за межі конкретного літературного твору. Була спроба зарахувати «червоні вітрила» до революційної алегорії. Потім «червоновітрильна» символіка міцно закріпилася за молодіжними організаціями — піонерією та комсомолом. Мало в якому піонерському таборі, особливо в Криму, не було загонів і дружин із відповідною назвою, емблемою, піснями та виступами.

Хоч як парадоксально, тонка романтика Гріна виявилася затребуваною не лише в ідеології, а й у промисловій сфері. Значне поширення отримав логотип у вигляді грінівського вітрильника, який прикрашає найрізноманітніші речі: від корінців книжкових серій до парфумерної продукції. А в сучасній Феодосії назва майже кожного другого комерційного об’єкта так чи інакше пов’язана з грінівською тематикою.

Та найактивніше експлуатують крилатий вітрильний образ, звісно ж, поети: і невибагливі піснярі, і тонкі лірики. І далеко не завжди «червоне вітрило» у поетичному рядку містить у собі алюзію з грінівської феєрії; найчастіше це словосполучення просто відіграє роль стійкої метафори, яка неминуче вироджується в літературний штамп.

Дивно, але, за всієї жвавості й опуклості, грінівські образи у відриві від прози письменника багато втрачають. Особливо чітко це виявилося в досить численних екранізаціях творів Гріна — на перший погляд, дуже кінематографічних. Пригадується назва одного з його оповідань: «Як я вмирав — на екрані».

Справді, найбільш вдалим екранним утіленням грінівської прози залишаються давні «Червоні вітрила» з юною Анастасією Вертинською і неможливо гарним Василем Лановим. Втім, на мій погляд, зачарування цього фільму не так у його художніх перевагах, як у ностальгічному флері старого кіно. Проте та ж таки ностальгія не реанімує ще чорно-білу «Бегущую по волнам», не рятує стрічку ні присутність Маргарити Терехової, ні переконливий капітан Гез Ролана Бикова.

Цілком безбарвними вийшли, на жаль, і пізніші екранізації — «Блистающий мир», «Золотая цепь», «Дорога никуда». І навіть експериментальні речі начебто напіванімаційної стрічки «Ассоль» та естетського «Господина оформителя» (за мотивами оповідання «Серый автомобиль») здаються чимось надуманим та штучним. Намагання передати своєрідність Гріна з допомогою всіляких кінематографічних спецефектів у поєднанні з видовими морськими зйомками незмінно зазнають фіаско — хоча, здавалося б...

Та немає жодних сумнівів у тому, що спроби перенести Гріна на екран триватимуть і, можливо, зрештою, увінчаються успіхом. Грінівські образи ніколи не залишать і поезію. І жодну талановиту дівчинку з гітарою, яка прочитала «Червоні вітрила», ніколи не вдасться переконати в тому, що співати про них уже не можна.

Грінівська проза має надзвичайну здатність відроджувати в душі свіжі, світлі сили, спонукати до творчості. У цьому — одна з головних загадок письменника й запорука вічної життєвості Легенди про Гріна.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі